Складний вибір українського броньовика: швидкість чи захищеність?
Існуюча система розробки й постановки на озброєння військової техніки потребує вдосконалення, так вважають експерти.
В українському війську з нетерпінням очікують не просто на фізично нові зразки військової техніки та зброї. Нині армія потребує технологічно досконалих, надійних в експлуатації бойових машин та озброєнь, які не підведуть у бою. Це аксіома. Тим часом підприємства вітчизняної «оборонки» намагаються хоча б частково вгамувати технічний голод. До цієї роботи активно долучилися й військові науковці.
Про це пише Центральний друкований орган Міністерства оборони України «Народна армія».
Науково-аналітична група Міноборони, яка працює в районі АТО, узагальнює досвід експлуатації нових зразків ОВТ, аналізує рівень їхньої відповідності поточним вимогам військ, випадки відмов. Рекомендації залучених до роботи фахівців має враховувати як розробник, виробник, так і експлуатант. Одним із таких випробувачів є начальник науково-дослідного управління розвитку озброєння та військової техніки ЦНДІ ЗС України, доктор технічних наук полковник Михайло Васьківський.
— В Україні, на жаль, нині не функціонують усі необхідні елементи системи розробки й постановки на озброєння військової техніки. Їх порушили під час скорочення окремих органів у процесі ліквідації Мінпромполітики, чиї функції перейшли до Мінекономрозвитку. Відтак зменшилося військове представництво, що контролювало якість виконання оборонних замовлень, — указує Михайло Іванович на проблеми, які, на його погляд, потребують якнайскорішого розв’язання. — У нас іще працює пострадянська модель постановки зразків на озброєння. Тоді як на світовому ринку військової техніки її виробники практикують гарантування якості через страхування. Приміром, ізраїльський виробник бронежилетів, продаючи Міноборони продукцію, закладає у її вартість страховий відсоток. І він покриває всі рекламаційні витрати. З іншого боку, виробникові невигідно, щоб таких випадків було багато, бо тоді зросте ціна процедури страхування виробу, а відтак — його кінцева вартість. Разом із тим, це стимул конкурентної якості. Отже, і нам варто подібним чином удосконалити механізми конкуренції в цій галузі.
Співрозмовник наголошує: у профільних вишах недостатньо приділяють уваги навчанню технічних фахівців складання рекламацій. Нині, якщо у зразку ОВТ виявляють недолік, справа часто завершується контрпродуктивним «футболом»: у військах намагаються зіпхнути провину на заводські дефекти, виробник киває на хиби експлуатанта. А правильна підготовка первинних документів практично є дороговказом конструкторові й виробнику до подальшого вдосконалення. Реальний стан справ нерідко такий: відповідно до скарг із військ підприємства відряджають робочі групи, які на місці усувають дефекти. Але водночас бракує узагальнення результатів таких розглядів і виїздів.
— Чи зацікавлені підприємства в отриманні рекламацій та усуненні недоліків на різних рівнях, збереженні власної репутації?
— Так, якщо в угоді на поставку передбачено гроші на авторський нагляд. Якщо їх немає, підприємство відряджає ремонтні бригади у війська за власні обігові кошти. А це збиток. Однак світова практика свідчить: якщо концерн дорожить іміджем, він іде на ці витрати. А в нас іще чимало внутрішніх монополістів, тому якість неналежна, інколи значною мірою. Та й на авторському нагляді вони просто економлять.
— Українські розробки вирвалися хоч на крок уперед порівняно з радянськими зразками?
— Ми пишатимемося ними тоді, коли в таку техніку вкладемо нові технології. Ті ж технології броньових сталей, вибухових речовин тощо, на жаль, поки що лишилися на попередньому рівні. Або лише трохи кращі. Вони не створять передумов для якісного технологічного стрибка. Україна не має власної новітньої електроніки, оптики, а через імпортні обмеження, високу ціну не може постачити найкращу апаратуру. Так, нам доступні деякі комплектувальні в цивільному виконанні, утім, комплектувальні вироби військового призначення від країн-лідерів зазвичай недосяжні. Тобто нам треба розвивати компонент імпортозаміщення елементної бази виробництва ОВТ. І задіяти науковий потенціал НАНУ, провідних НДІ, які мають передові розробки, здатні зацікавити Міноборони.
Однак треба чітко розуміти: на такі впровадження підуть роки. А нам треба розбудовувати армію сьогодні, в умовах воєнної агресії. Тому наприкінці лютого 2015-го постанова Кабміну № 345 затвердила «Порядок постачання озброєння, військової та спеціальної техніки під час особливого періоду, введення надзвичайного стану та в період проведення антитерористичної операції». Фактично він передбачає прискорений шлях до використання зразків ОВТ, розробку яких завершено. Скорочена процедура випробувань тільки перевіряє ступінь відповідності заявлених характеристик. І саме через воєнні потреби ці зразки в такому статусі допускають до експлуатації у війську.
— Наша група зробила доповідь щодо сумнозвісного підриву 120-міліметрового міномета М-120–15 «Молот». Треба розуміти, що зразки, допущені до експлуатації відповідно до 345-ї постанови, належать до першої, так званої термінової партії, — зауважує полковник Васьківський. — Коли відбуваються державні випробування, паралельно вносять необхідні зміни до конструкції певного зразка й деяких технологій його виробництва. І наступні «Молоти» стають кращими — така діалектика розвитку ОВТ.
— Ви досліджуєте й нову бронетехніку, засоби індивідуального захисту. На яких саме зразках зосередилися нині?
— Частина групи працює з бронетранспортерами БТР-4Е та «Дозор-Б». Щодо останнього розповім докладніше. У «Дозорах» ми виявили деякі
недоліки, які спливли під час експлуатації в одному з розвідувальних підрозділів. Наприклад, димові гармати системи «Туча» орієнтовано лише на постановку перешкод попереду машини або дещо вбік від напрямку руху. Тож доцільно розглянути питання стосовно збільшення сектора димової завіси.
Варто посилити й протимінну стійкість зразка. Корпус броньовика витримує вибух 1 кг у тротиловому еквіваленті, а в разі підриву під колесом — до 3 кг. А сучасні вимоги до таких бронемашин вимагають гарантування протимінної стійкості щонайменше на рівні вибуху 6 кг тротилу. Зауважу, що днище корпуса частково V-подібної форми. Але виробник стикається з дилемою: якщо його повністю зробити таким, то збільшиться висота броньовика. Як альтернативу можна використовувати подвійне днище із захисним екраном, протимінні покриття та сидіння. Щоправда, так збільшиться маса виробу.
За словами мого співрозмовника, скрупульозний аналіз відмов зразка дасть змогу врахувати їх у процесі серійного виробництва. Наразі можна вести мову й про переваги машини. У лобовій проекції «Дозор» захищає екіпаж від бронебійних куль Б-32 калібру 12,7-мм із дальності 100 м, борти — 450 м, корму — 600 м. Практично в упор з великокаліберного кулемета його розстріляти неможливо. Неабияка перевага виробу — автоматична трансмісія Allison LCT 1000 (США) і 190-сильний турбодизель DEUTZ, помітно тихіший за мотор на БТР-4. Загалом рівень шумності зразка навіть нижчий за очікуваний. Цікаво, що й тут є резерв зменшення шуму, якого можна досягти вищою ціною виробу. Приміром, гепоїдна або шевронна передачі меншою мірою шумні, але помітно дорожчі за звичайні прямозубі шестеренні.
Специфікаційні вимоги до ОВТ в Україні ще не завжди чітко враховують особливості підрозділів, де її використовуватимуть. Це проблема військової науки, що опікується обґрунтуванням оперативно-тактичних вимог до техніки.
