Сьогодні наснилося поле
Розлітаються діти
Розлітаються діти з гнізда, як птахи,
Вже дорослі, вважають, що все до снаги.
Що їх там перестріне – радість, сум чи біда?
Але час так невпинно все тече, як вода.
Не сховаєш під крила своїх діточок.
Не підстелеш, де треба, соломи снопок.
І життя не прожити за діток своїх.
Всіх дверей відчинити не встиг, як на гріх.
Двері будуть вже самі собі відчиняти
І свій шлях по життю, самотужки шукати.
Будуть самі собі будувать власний дім,
Із коханими щастя плекатимуть в нім.
От і крутиться коло життя, як завжди!
Тільки б щастя було, Боже, нам поможи.
Щоб сміялися діти у наших дітей.
Дім був повним добра і щасливих людей!
Чи помітиш ти згодом, що життя вже прожив,
І що саме по собі усім залишив?
Як згадають тебе, хто любив, поважав?
Чи полегшає тим, кому ти заважав?
Час біжить, як вода, мов крізь пальці пісок.
А зерно до зерна – і стоїть колосок.
А краплина – до краплі, от і море шумить.
А душа до душі – і життя, наче мить.
Розщеплені на атоми… Або Зламались долі, згасли мрії
Не принесе дитину в дім лелека,
Хоч кожний рік над стріхою кружля!
Все заросло і видно ще здалека,
Що без людей лишилася земля.
Ніхто тепер тут рук не докладає,
Не орються, не сіються поля.
Напевно, вже ніхто і не згадає,
Хто жив у цих дворах, чия земля?
Весь час в домівках вітер завиває,
Скрізь дірки в стелі – вільно дощ тече.
А кіт старий, що вік свій доживає,
Нікуди звідси більше не втече…
В городах кабани гуляють стадом,
Нема кому лякати й полювати;
Збирають яблука і груші, ходять садом,
Від шурхоту, не треба їм тікати.
А з пір’я подушок – пташки гніздечка звили.
Із лялькою нема кому гулять…
На цвинтарі – занедбані могили,
Лише кущі й дерева там шумлять!
Все навкруги лишилось сиротою,
Отруєні, занедбані поля…
І згасло все з «великою» метою –
Щоб збагатилась атомом земля!
Та ні, тепер, напевно, «збагатилось»,
Цим атомом стражденне все село…
Бо лиха отакого наробилось,
Що наче і нікого не було!
Зламались долі, згасли мрії,
Прості бажання – жити й працювать.
Разом з людьми вмирали всі надії,
Свою оселю – знов відбудувать!
Розщеплені на атоми всі мрії,
Розщеплені на атоми роди,
Розщеплені на атоми надії,
Розщеплені на атоми труди…
Свято
Моє дитинство. Баба коло печі.
З кута слідкують дивні образи.
У хаті затишно і тепло, і до речі,
Для тебе все тут зроблять – попроси!
В печі вогонь облизує всі дрова,
Нагрітий комин сушку береже,
Насіння сушить жовте, гарбузове,
А кіт під піччю мишу стереже.
Бабуся рідна, добра господиня,
Як бджілка пурхає, від рання – до ночі.
Найстарша у родині берегиня,
Що вогник береже в своїй печі!
З самого ранку тісто замісила –
На маслі, на сметані й молоці;
Шкварчать ковбаси – дочекатися несила,
А в сінцях застигають холодці.
Ото вже свято, всім святам є свято,
В новий рушник прибрались образи.
Слідкує кіт за ковбасою винувато,
Ще трошки і все дійде до сльози.
З каструль весело паски виглядають,
Зробилися великі та пухкі,
А як спечуться – от і нагадають
Святковий дух і незрівнянні ті смаки.
І дзвони б’ють, до храму всіх скликають,
У кошику паски і яйця ждуть,
Лише святкове люди одягають,
На цілу ніч до церкви разом йдуть.
Таке це свято – гарне, таємниче,
Що всі отак чекають кожен рік!
Усіх на цілу ніч до церкви кличе,
А люд не спить, неначе так і звик.
Яке ж то дійство! Свічки всі палають,
Від кошиків – аж нікуди ступить…
Щасливі люди гарно так співають,
І паски почали усім святить.
Христос воскрес – воістину воскрес!
Б’ють дзвони і співають скрізь хори.
Христос воскрес – воістину воскрес!
І вогники пливуть у всі двори.
Христос воскрес – воістину воскрес!
Радіють люди і радіє вся природа.
Христос воскрес – воістину воскрес!
І рідної землі чарує врода.
Христос воскрес – воістину воскрес!
Вітають люди і радіють святу.
Христос воскрес – воістину воскрес!
І звістку радісну несуть у кожну хату.
Сьогодні наснилося поле
Сьогодні наснилося поле,
Широке, без краю й кінця…
І поле оте, наче доля,
Як шлях, що веде з-під вінця.
Як підеш по ньому, те й маєш,
Вітри і дощі зустрічай.
Яким воно буде не знаєш,
Всю мудрість століть підмічай!
Як прадід цим полем проходив,
І дід теж отут крокував,
Що батько в землі цій знаходив
І в спадок тобі дарував…
Яким воно є оте поле,
Що стільки пройшло поколінь?
Яка залишилась нам доля?
Піднятись назавжди з колін!
Земля – найщедріший дарунок,
І хист – дати раду землі,
Це мудрого Бога – цілунок…
Аби зберегти ми змогли!
Лариса Дущак
