Спробуйте не захопитися зіркою розкутого слова…

Михайло Блехман. Всі. Повість без епіграфа 

Між «і» та «е» спільного стільки ж, скільки між одниною одного іменника і множиною іншого.

– Хіба це епіграф? Це – констатація факту, хоча й важливого.
Повторюю: повість без епіграфа.

1

Кажуть, перша фраза – найскладніша.

Запитаю в того, хто начебто знає.

Ще попрошу його не вигадувати для мене ім’я, бо, здається, він почав змінювати свою звичку. У попередній повісті, в усякому разі, змінив.

«Ти просиш про це, як про милостиню. А що стосується нібито «попередньої» повісті, то повість попередньою бути не може. Останньою – так, але не попередньою». Повісті передує не інша повість, а роздуми й перестороги.

Я знизав плечима:

Якщо є вибір – яка ж тут милостиня? Це просто подарунок або, в крайньому випадку, послуга. Ось якщо вибору немає, тоді, на жаль – милостиня.

Сарай тьмяно сяяв вогнями. Сяяти у нього все ще виходило, хоча вже через силу. Останнім часом сzялось не так, як спочатку. Кажуть, спочатку все взагалі було набагато яскравішим, звідси й сяйво. Всі завжди говорять, що раніше все було яскравішим. Та й взагалі – було. Зараз вже не перевіриi, адже ж було – давним-давно…

А щодо першої фрази – вона дійсно найскладніша?

Тепер знизав плечима він:

«Навіщо розділяти оповідання? Кому, як не тобі знати, що оповідання – це одна суцільна фраза. Точніше, одне суцільне речення».

Тим більше повість, – не заперечував я.

Він погодився і заперечив одночасно, за нас обох:

«Це залежить від повісті. Втім, від оповідання – не менше. Іноді оповідання сам собою розсипається на фрази, і тоді першу не відрізнити від останньої. Та й як відрізниш – одну від одної – частини, що не становлять цілого?»

Ми помовчали.

Отже, – перервав я мовчання, – я піду? Ти ж наполягаєш, чи не так?

Він сплеснув руками:

«Наполягаю на твоєму власному рішенні?»

Я зітхнув і пішов – адже вибір дійсно був моїм власним. Ми завжди так думаємо, якщо нам здається, що вибір вдалий.

А першу фразу він залишив за собою, разом з моїм ім’ям, якого мені давати не став. Замість імені в подорож відправився – я.

2

Ну що ж, почну звідси. Сарай, залишаючись позаду, як і раніше тьмяно сяяв вогнями, і вони, ці вогні, йшли туди, звідки вогнів майже не видно.

Зовсім не видно, і хіба ж тільки вогнів…

Так, сарай був без зручностей, не заперечую, і в місцях загального користування відсутність зручностей відчувалося особливо сильно. Але наш сарай був з видом. І за цей вид всі його любили, і в місцях загального користування було багато всіх. Підкреслюю: всі любили, і всіх було багато.

За відсутність же зручностей його, наш сарай, недолюблювали, і теж – усі. Та чого вже гріха таїти – за відсутність зручностей, які неможливо компенсувати видом, всі сарай не любили. Де є любов – там нелюбові самісіньке місце.

Йти було нелегко, і чим далі, тим важче.

«Втім, не слід забігати наперед».

І все ж щось заважало йти, з нечутним шумом пролітаючи повз мене, туди, де залишилася перша фраза, яка здавалася тепер найлегшою. І де залишилися хоч і тьмяні, але все ж – вогні.

Нелюбимі усіма.

3

Мрії, як з’ясувалося, бувають абсолютно різними, наскільки банально не звучала б ця фраза і якою б непершою вона не була.

Хоча, якщо вдуматися, банальною є не стільки фраза, скільки її сприйняття. Я озирнувся – і він кивнув, навіть, можна сказати, підтакнув. А чи не йому видніше, особливо коли я правий?

Так ось, абсолютно різними. Іноді – не стільки мрієш, скільки просто йдеш, а іноді не стільки йдеш, скільки просто мрієш.

В цілому мій сарай мені подобався, він був цілком доглянутий. Але – чи все ж таки і – я мріяв вирушити в дорогу. Можливо, тому, що подобався він мені не більше, ніж у цілому, а можливо й тому, що до сусіднього сараю – рукою подати, як милостиню, і цей сусідній сарай здавався, та й був, таким недосяжно далеким, що не досягти його було вище моїх сил.

Хоча спочатку, коли я лише мріяв про нього, вище моїх сил здавалося – саме досягти.

Я йшов, не перестаючи мріяти, і в моїх мріях перемішалися два погляди: один – в той все тьмяний сарай, який залишився позаду, другий – в той, що маячив і яскраво світився попереду. Він, хай і інший, теж був сараєм, і це було правильно, як правильно все, у чого немає альтернативи.

Я обернувся – але він не кивнув. Мабуть не був згодний.

Була негода. Неминуча хмара то з’являлася важким синцем під яскравим лимонним оком, то ненадовго залишала очі і мене в спокої. А шум не припинявся, хіба що час від часу ставав нечутним, особливо коли бежевий захід робив його зовсім вже безглуздим і недоречним.

Обидва сараї стояли (минулий час тут – не більше ніж літературний засіб) у не зовсім вже чистому полі, розділені чимось на вигляд непереборним. Вони здавалися незбагненно далекими один від одного, – нехай у глибині душі я, можливо, і припускав, що місце для приставки вибрано неправильно. Але хіба замислюєшся про приставку, вирушаючи в дорогу? Хіба думаєш про те, що якщо не звертати уваги на приставку, то зріти в корінь виявиться неможливим?

Хто ж знав, що корінь так залежить від приставки.

Хто взагаді знав…

4

Граматичний час має лише непряме відношення до реального. А реальний… Чи такий він реальний, як здається?

Що стосується минулого часу, то він взагалі позбавлений сенсу: хіба щось – минає? Адже ж час – це не головний біль. Чи в змозі час минути?

А якщо ні, то який же він минулий?

Те, що не минає, минулим не стає. Я зрозумів це ще тоді, в нашому затишному, звичному, неминучому, неминулому сараї, і тьмяніюче світло не завадило мені зрозуміти.

Значно пізніше я зрозумів також, що те, що не мало особливого сенсу в минулому, набуває значення в сьогоденні. За умови, що це минуле – давним-давно минуле.

Час, який безповоротно минув. Дивно, що в граматиці немає такого часу – Безповоротно Минулого.

Отже, минулий час є реальним… Щось я заплутався в граматичних тонкощах – хоча вважав граматику моєю сильною стороною.

От би дочекатися такого часу, коли часу не буде – ані реального, ані граматичного …

Чи є такий час? Чи є він реальним?

5

У тому нібито минулому часі не було нічого минулого, інакше можна було б сказати, що в нинішньому – немає нічого, крім назви.

Самописки скрипнули у всіх розкритих зошитах, або це рипнули, розкрившись, двері, схожі на яскраво-блакитний екран. До нас усіх увійшла перша жінка …

Він перервав мене: спробував сазати якийсь дотеп, напевно знаючи, що немає нічого менш дотепного, ніж дотепи.

Він намагався, але не жартувалося.

– Сарай непорушний, – сказала наша перша жінка, і всі відповіли їй ствердно, загальним хором. – Зручності є, скільки б іноді десь хтось не казав, що їх немає. І вид є – ось він.

«Ти впевнений, що першою була жінка, а не чоловік?»

Зрозуміло, впевнений я не був, але якби я сказав, що першим був чоловік, питання залишилося б по суті тим же. Піти від відповіді – найлегший спосіб втекти від запитання, чи не так?

У цьому неминулому часі всі співали, стоячи струнко й тримаючи руки по швах, навіть ті, у кого швів, здається, не було, і слухали першу жінку, або першого чоловіка, які говорили про те, що сарай потрібно любити за його нескінченність і неосяжність. Я подумав – а може, мені тільки здалося і я так зовсім і не думав, – що, виходить, маленький сарай любити не треба. Втім наш – все одно великий, а значить, сумнів мій занадто абстрактний і не заслуговує на увагу.

– Майбутнє – за нами, – сказала перша жінка.

Перший чоловік кивнув і підтвердив:

– За нами – майбутнє.

– А за сараєм? – спиталося саме собою, і теж у всіх.

– Там, – вказала вдалину перша жінка, – там, за сараєм, знаходиться безнадійний, безперспективний, помилковий по суті і неправильний за формою сарай. Так, із сяючими зручностями, і саме тому – без виду. Він теж неосяжний, але любити його не можна, незважаючи на його теж неосяжність. А знаєте, чому?

Всі, як завжди, не запитували.

– Тому, – пояснив перший чоловік, – що не можна любити чуже, яким би фізично великим воно не було і як би яскраво воно не сяяло – а воно таки сяє. Але чуже сяйво – це не що інше, як найгірший різновид відсутності сяйва.

– Якщо той сарай не вгамується в своєму уявному сяйві, то не виключено, що протистояння сараїв закінчиться погано для всіх, в першу чергу – для сараю, котрий хизується своїм сяйвом.

І все зрозуміли, що своя темрява – це і є справжнє сяйво, хай і тьмяне. Всі зрозуміли також, що краще, коли тьмяно сяє своє, ніж яскраво сяє чуже.

Не просто «не своє», бо не своє – теж іноді сяє, – а саме чуже. Адже не своє при бажанні буває і своїм, а чуже своїм бути не може.

– Давайте й надалі сараїзувати наш сарай, – сказали жінка з чоловіком. – Якщо ж хто-небудь з усіх не налаштований на сараїзацію, ми скажемо такому вибачте на слові сарайцю:

– Валіза, вокзал, чужий нам сарай.

Сараїзація тривала, незважаючи ні на що.

І, також незважаючи ні на що, наші сараї поділяли непереборні, невидимі бар’єри.

6

Я йшов незаплановано довго.

І – теж незаплановано – щось заважало мені йти, з нечутним, болісним ревом пролітаючи повз мене.

Хотілося, думати, що – повз…

Я йшов поверх всіляких невидимих розмежувань і бар’єрів, і не переставав мріяти. Начебто і в дорогу вже відправився, а все одно – мріяв, сам не знаю, навіщо.

Мріяв про те, щоб поле не переставало бути чистим, щоб наш сарай засяяв не тьмяно, а по-справжньому, щоб щось невидиме, що розділяє сараї, стало б видимим, і тоді можна було б вирішити, що ж з ним, цим колись невидимим, робити: як і раніше намагатися подолати або тепер уже не звертати уваги. І щоб сарай не пішов війною на сарай аби довести, хто сяє правильно або принаймні правильніше. І щоб новий сарай виявився зовсім поблизу, як би далеко він не перебував.

Долати було клопітно: не звертати уваги, виявляється, по-своєму складно. Все це – чи то думалося в минулому, чи то виявилося в теперішньому…

Важко йти поверх бар’єрів, особливо – невидимих.

Але ж не йти – не набагато легше.

Він ледве помітно кивнув.

7

Тому в минулому, яке так і не минуло, хоча й перестало бути теперішнім, всі ми, сарайці, до болю, до скреготу і хрускоту, не любили сяючий невідомо де сарай, про який ніхто з усіх не знав би, якби не перші жінка й чоловік , і якби не ґудзики.

Ґудзики були в дефіциті. Зрозуміло, не всі – чи й не дивина, – а саме і тільки ці. Як вони постійно досягали нашого сараю, всім не було відомо, і головним сарайцям, в першу чергу начсару та його нечисленним (багато їх бути не могло) сосарайцям, гадаю, теж, інакше не бачити нам сяючих, як той, невідомий сарай, ґудзиків. Сяючих не тьмяно, а по-справжньому.

Всі любили сяючі ґудзики так само сильно, як ненавиділи їхнє джерело – сяючий звідкись, невідомий, інший сарай. Любили їх за сяйво і ніколи, навіть у думках, не відпорювати від такого близькою до тіла одягу. Хизування ґудзиками не заохочувалося, але всі хизувалися ними, особливо тими з них, які не втрачали іншосарайного сяйва навіть від тривалого носіння і в будь-яку погоду. А таких серед іншосарайних ґудзиків було більшість.

Перша жінка і перший чоловік про ґудзики мовчали, хоча напевно в родинних своїх колах ними милувалися й подумки – авжеж подумки – ними хизувалися.

Невхідні – зрозуміло, що вхідними вони бути не могли, – білосніжні аж блакитні двері в нашому тьмяно сяючому сараї регулярно відкривалася. Входили перший чоловік і перша жінка, застебнуті на всі духовно близькі, зрозумілі нам тьмяно сяючі ґудзики, і неспростовно говорили, звертаючись до всіх і вказуючи, скажімо, на майстра допустимого свисту:

– Настійливо просимо любити й поважати: це – майстер допустимо посвистіти.

Сказавши, вони пильно дивилися на всіх, і всі у відповідь розуміли сказане та приймали як керівництво до дії, а головне – до думок і почуттів.

Пір’я переставали скрипіти, сторінки зошитів припиняли шелестіти. Майстер допустимого свисту ставав перед усіма, спрямовував суворий погляд не стільки над бар’єрами, скільки над головами, і, сяючи всіма своїми ґудзиками, піднесено свистів про насущне, стрункий і по-сарайському величний.

Перша жінка і перший чоловік вказували, скажімо, на майстриню гаразд допустимого, свисту і наполегливо повідомляли:

– Незаперечно просимо обожнювати майстриню гаразд допустимого, свисту.

Всі слухали й слухали, і пір’я знову замовкали, а списані конспекти дбайливо закривалися, але, зрозуміло, не забувалися. Майстриня гаразд допустимого, свисту здіймалася перед усіма, пронизувала всіх піднесено розкутими і піднесено ж ризикованими поглядами і до захопленої загальної знемоги свистіла про потаємне.

Перші чоловік і жінка знали, коли входити в ці двері, і тому входили строго вчасно, тобто постійно, і проникливо дивилися на всіх.

– Наполегливо просимо таємно любити, – наприклад, зверталися вони до всіх, – майстра неприпустимого, прихованого від непосвячених свисту.

Всі непереборно хотіли бути посвяченими. Майстер відкритого всім посяченим свисту сильно і задушевно, з легкою, жорсткуватою недбалинкою, насвистував про приховане, так що всім, навіть, кажуть, завсару, ставало все зрозуміло, тоді як якщо б майстер таємного свисту не свистів, зрозуміло не було б нічого – знову- таки, всім, крім завсара.

Не встигав він досвистіти, як у відкриті блакитні двері входив майстер допустимого свисту. За ним, доповнюючи його, вдералася майстриня свисту майже допустимого, а майстер неприпустимого свисту був допущений свистіти на їхньому фоні, або ж свистіли на його тлі вони. Тим самим свист не припинявся. Сяйво тьмяніло, але свист не припинявся, незважаючи ані на тьмяність, ані на нескінченну кількість, майже засилля, ґудзиків, що якимось дивом подолали невидимі бар’єри.

Бувало, хтось не оголошений тими ж першими чоловіком і жінкою бажав свиснути, але перші чоловік із жінкою давали бажаючому сувору відповідь:

– Не свисти!

Чи могли отак всі взяти й раптом почати любити тих, що не свистять? Хто не свистить, того не люблять, бо за що його любити?

Минулий час не мав у цьому контексті навіть граматичного сенсу.

«Ти маєш рацію, не має. І припини виправдовуватися, тим більше – за всіх».

8

Коли йдеш невідомо куди, втомлюєшся все ж таки більше, ніж коли відомо, – хоча коли відомо – ще як втомлюєшся.

Я йшов і думав, чому ж я так втомився.

Звідки мені було знати, що мені – зовсім навіть і не відомо?

«Самовиправдання не набагато краще за самобичування, – зауважив він. – Фактично, це одне і те ж, адже повністю самовиправдатися теж ніколи не вдається».

Я кивнув: тепер видніше було не тільки йому, але й нам обом.

Йшов довго, часу на роздуми було багато, і я не припиняв запитувати в себе: навіщо я вирішив змінити сарай? Переконати себе напрочуд складно, в тому числі якщо раніше вже був переконаний…

Так, наш сарай сяяв тьмяно, причому тьмяність посилювалася і посилювалася, поступово зводячи тьмяне сяйво нанівець. Так, зручностей, а особливо головної, бракувало, і що сильніше була тьмяність минаючого сяйва, тим гостріше відчувався брак зручностей. Відсутність зручностей, власне кажучи, була найбільшою незручністю. По суті, єдиною, хоча й комплексною.

І все ж, приставав я до себе все з тим же запитанням: чи достатньо цих недоліків для того, щоб зважитися зрадити свій сарай на користь іншого? Ну добре, добре, не зрадити, а просто – поміняти один сарай на інший, – чи достатньо?

9

Звання завсара в нашому сараї зі звання перетворилося на титул, та й званням, якщо вдуматися, ніколи фактично не було. І до звання – ні, все ж таки титулу, – соратникам завсара неможливо було дослужитися. Спробуй – дослужися до титула… Хтось, як виняток, дослуживался, але далеко не всі.

Втім, мріяли всі зовсім про інше. Не до завсарайства було, відверто кажучи. Ну, а коли всім не до завсарайства, воно, завсарайство, неминуче стає титулом.

Ми з ним кивнули майже дружно.

10

Пам’ятаю, як я почав збиратися в дорогу.

– Світлини можеш з собою не брати, – сказали мені всі. – У новому сараї вони тобі не знадобляться, тим більше що там, у тому новому сараї, світлини – кольорові. Навіщо тобі твої?

– Чорно-білі – набагато кольоровіші за кольорові, – огризнувся я і взяв свої чорно-білі світлини з собою.

Шлях від одного сараю до іншого виявився довшим, ніж могло здатися, якщо мріяти, не виходячи за межі сараю. Всім не заважали мріяти майстри свистів, тому за межі сараю всі не виходили. Ось і я мріяв під свист. А коли зважився й вийшов, шлях виявився довшим і незручнішим за всі незручності, залишені в тому нібито минулому часі.

11

Але найсильніше втомлюєшся не тому, що йдеш, а тому, що мрієш. Особливо – якщо те, про що мріяв, збудеться. Якщо збудеться, думаєш: невже мріяв – про це? І невже так втомився – через це, заради цього?

А якщо мріяти не будеш, все одно втомишся. Та й не вдасться – не мріяти.

В минулому часі майже нічого не збулося, а те, що якось збулося, не рахується. В теперішньому часі, що раптово перестав бути майбутнім, бо поспішає стати минулим, мрієш про все те, що не збулося, змушуючи – та ні, благаючи все нездійснене – якось збутися.

Я йшов і мріяв, от тільки ніяк не вдавалося зрозуміти, про що ж мені мріється.

Адже ж мріялося – то про що ж?

Про те, напевно, що там, в тому сараї, який віддаляється від мене, чим я до нього ближче, до мене підкрадається невідомість, немов кроки крадькома за спиною. Ось прийду в нього, в абсолютно інший, колись чужий, сарай, і у мене запитають… Щось же запитають, чи не так?

Або навпаки, відразу ж візьмуть і скажуть що-небудь своє незвичайне. Наприклад, скажуть:

– Немає сараю, окрім сараю.

І запитають:

– Згоден?

Ні, – мріяв я, – не запитають. А якщо і там запитують, навіщо я туди йду?

Ось про це, напевно, і мріяв.

І ще мріяв – спочатку – повернутися в сарай, чиї тьмяніючі вогні добре виднілися за спиною. Тоді ще можна було обернутися.

Він посміхнувся:

«Якщо довго не вступати в річку, вона перетвориться на болото, і другий раз вступити в неї не вдасться».

А я все одно мріяв. Але чи про це – не пам’ятаю…

Не пам’ятаю, про що мріялося.

12

Новий сарай – це, в першу чергу – інший запах. Взагалі – запах, тому що старий сарай не пахне, напевно. Так, звичайно, новий сарай пахуче сяє вогнями, а не тьмяніє, якщо можна так висловитися…

«Не можна, і ти, сподіваюся, це розумієш».

Добре не буду. Так ось, новий сарай сяє вогнями, і у нього є зручності, хоча і без виду.

Але головне все ж таки – запах. Я і не підозрював, що буде такий запах, не сподівався навіть. А він – був.

Запах – річ неймовірна, та й не річ навіть, а скоріше – подія. Він важливіший за все інше.

Саме так: інше.

Там, в минулому часі, який найбільше запам’ятався мені, був запах дихання дівчини, в яку я був закоханий…

«Чи не можна без банальних метафор?»

Банальним стає раптове зникнення запаху. Так, не заперечую, після нього залишається спогад, але у спогадів – запаху немає…

«Все залежить від конкретного спогаду. Суттєвий спогад запах, безумовно, має. Ну, і якщо б – припущу неможливе – любов була взаємною, запаху не було б. Взаємність розвіює не тільки ілюзії, але й запахи. Втім, запах – це, власне кажучи, одна з ілюзій».

Але від цього спогад не припиняє бути спогадом.

А запах – зникає, і вже більше ніколи не з’явиться, скільки не намагайся воскресити його спогадом.

Пам’ятаєш, що – був.

«У чому ж різниця між взаємною любов’ю і відсутністю любові? В обох випадках запаху немає».

Начебто дійсно був.

Не пам’ятаю, здається, щось таке було… А чи запах це – наразі вже не пригадаю.

Ні, просто здалося. Звідки йому взятися, особливому запаху?

Та й все інше – чи було воно?

«Не поспішай, давай по порядку. Спробую не перебивати без потреби. Отже?»

13

Отже, для мене починався новий рік. Це був рік зміни сараїв, а зміна сараїв – не просто зміна, як, наприклад, перша, друга або навіть третя, не кажучи вже про зміну білизни або старовинний часопис з тією ж назвою іншою мовою. Зміна сараїв – одна з найбільш загадкових змін, якщо не найзагадковіша. Начебто міняєш сарай на сарай, а виходить, що змінив старий рік на новий.

Новий рік – найвеселіше свято. Чи не тому, звичайно, що, мовляв, ще один рік… і тому подібне.

«Я вже думав, що ти знову опустишся до банальності. Перепрошую, що в черговий раз перервав тебе».

До деяких банальностей доводиться не опускатися, а навпаки…

Ні – тому, що потрібно веселитися. Що може бути сумнішим?

Чим ближче був новий сарай, тим ближче – новий рік, і тим виразнішими, хоча й зовсім не яскравішими, ставали вогні. Спочатку я гадав, що яскравіше вони не стають тому, що і без того вже яскравіше неможливо. Придивився і зрозумів, що причина – в іншому.

У тому, що сяють, виявляється, не вогні, а ґудзики і шматочки. Шматочки чи то матерії, чи то одного великого ґудзика, розділеного непоровну між усіма. У всіх же, як я згодом зрозумів, було прийнято в обов’язковому порядку стояти під цими шматочками та…

«Кажу ж – не поспішай, що ти так розігнався?»

Як скажеш. Вірніше, як накажеш. Продовжу, з твого дозволу.

«Так продовжуй вже, досить баламутити!»

14

Наступив новий рік: сарай був змінений.

У новому для мене сараї впадала в очі велика кількість ґудзиків, які, втім і на жаль, майже відразу втратили для мене привабливість разом із втратою відчуття іншосарайності. Свій ґудзик ближче до тіла, проте він позбавлений ​​чарівної чужорідності. Своє не відштовхує, але й не притягує, а якщо притягує, то всього лише за інерцією, властивою всьому, до чого звик.

У наявності в новому сараї були зручності, особливо – головна. Доступність, та й наявність головної зручності як такі вражали і, як виявилося, не починали здаватися повністю банальними навіть з плином часу. У цьому, очевидно, полягає відмінність зручностей від ґудзиків: без останніх уявити себе можна, тоді як без перших – ні. Що не кажи, а – ні.

В ознаменування доступності зручностей або з іншої причини навколо розвівалися не тільки на вітрі, а й в безвітряну погоду, численні шматочки-клаптики, ті самі, які я несвоєчасно згадав вище. Тепер до них дійшла черга, і в них можна і потрібно було вдивитися.

Придивившись, я зрозумів, що розрізняються клаптики розмірами, по суті ж розрізнити їх неможливо, та ніхто й не розрізняв. Всі не проходили повз клаптики, а навпаки, напружено вдивлялися, зупинившись як слід і, теж як слід, завмерши. При цьому у кожного, хто вдивлявся, наверталися сльози і губи тремтіли.

– Про що ви задумалися? – запитав би я, якби сам собі дозволив подібну зухвалість, у чергової сараянкі з тремтячими губами.

– Уіявно вклоняюся до землі, – відсторонено відповіла б вона, якби вважала відповідь неочевидною, а запитання – незухвалим.

– Сарай непорушний! – співали всі, хоча й новосарайською. У нас, у старому сараї, співали теж і те ж саме, хоча й, зрозуміло, старосарайською.

Всі завмирали як годиться, але набагато розкутіше, ніж у залишеному мною сараї. Незачинені для сторонніх яскраво-блакитні двері з невимушеною регулярністю відчинялися, і в них входили, вірніше, влітали, неперша жінка і такий же неперший чоловік. Вони були першими для всіх у сараї, і це надавало вагомості їхнім словам і реченням. Було очевидно, що чоловік і жінка пишаються своєю роллю і своїми ґудзиками, а значить і в першу чергу – своїм сараєм. І було чого: сарай сяяв усіма ґудзиками сараянців, які, в свою чергу, пишалися ним і ними. Інших черг – принаймні поки що – не було.

– Вагомо і наполегливо просимо любити й поважати, – наприклад, говорили неперші чоловік і жінка, – загального улюбленця.

Вагомо названий загальним улюбленцем вривалося в блакитні двері, кидав на всіх плотолюбно-відчужений погляд і в такт сіпанню приймався нашіптувати фальцетом про що-небудь істотне, тоді як за ним шеренгою жестикулювали і шеренгою ж сіпалися не названі загальними улюбленцями ті, що влетіли разом з ним.

Неперші жінка і чоловік пронизували всіх невідпорним поглядом і повідомляли:

– Вимагаємо не помилитися і постійно захоплюватися загально недосяжною улюбленицею!

Загальна улюблениця спускалася до всіх з недоступною висоти, визнавалася в мікрофон у сокровенному і показувала всім саму себе, тим самим стаючи ще більш недосяжною.

– І нарешті, – дзвінким голосом проголошували неперша жінка і неперший чоловік, вказуючи на білосніжно-різнокольорову стіну, – наполягаємо на захопленні єдино правильним втіленням білостінності.

З різнобарвною білої стіни випливали загальні улюбленці, що втілювали єдину правильність, і всім ставало зрозуміло, як має бути правильно і, відповідно, як правильно бути не повинно.

– Є припустимим і навіть дуже важливим бути неправильним, – говорили найперші під розкуте поскрипування конспектуючих самописок і аналогічно розкутий шелест перегортання сторінок зошитів.

Оскільки ж до всіх вривалися, спускалися і випливали тільки єдино правильні і тому всіма улюблені, ставало зрозуміло, що неправильність – це окремий випадок правильності, а критерії правильності задавали все ті ж, що увірвалися, спустилися і виплили.

Від правильності, зрозумілості і ясності всім було комфортно. На ознаку подяки за відсутність неоднозначності всі ставали струнко, притискали праву долоню до конкретного ґудзика, немов оберігаючи цей – першорядний – ґудзик від втрати, і співуче повторювали сказане непервшою жінкою і непершим чоловіком. При цьому всі не відводили очей від єдино можливого для всіх односараянців клаптика, єдино правильних улюбленців і універсальних зручностей, в першу чергу – головноъї Втім, від останньої очі іноді відводили, але постійно тримали її у підсідомості, і це відчувалося.

15

Новий для мене сарай був великий, хоча й несуттєво менш неосяжний, ніж старий, зате зручності та ґудзики були в наявності. Я розумів, що наявність ґудзиків і зручностей є вагомим приводом для любові, але запитував у себе, чи є приводом для нелюбові їх відсутність. У старому сараї зручностей не було, ґудзики сяяли блиском нового сараю, але (або і) я свій старий сарай любив. Змінив сарай у пошуках джерела ґудзиків, тобто не через нелюбов до старого сараю як такого, а через нелюбов до відсутності ґудзиків.

«Ти вмієш пояснити все, що візьмешся пояснювати».

Добре вже те, що ти вважаєш це поясненням. Мені б твою важливу для мене впевненість, нехай і замішану на сарказмі.

Однак продовжу.

В одному з численних місць загального користування нового сараю було багато всіх, в цьому новий і старий сараї були схожі.

Місце було прикрашено клаптиками або, як я зрозумів, зайшовши в це місце вдруге і гарненько придивившись, насправді клаптики були прикрашені місцем загального користування. Велика кількість ґудзиків при першому відвідуванні вразила, при другому почала переставати вражати, а після п’ятого чи шостого стала сприймається якщо не як предмет повсякденної гордості, то як щось само собою більш ніж зрозуміле.

А запах зник остаточно. Тобто якийсь запах, звичайно, був, але хіба це той, первісний, новосарайний запах? Я пам’ятав, що він був, а ось відтворити його, хоча б подумки, не вдавалося.

Крім кількісного значення, ґудзики мали якісне, не кажучи вже про зручності, особливо головну.

За столиком – ні, він був більший за столик, як і все в новому сараї, – за столом нас, колишніх сарайців, зібралося багато, хоча і суттєво менше, ніж сараянців, які займали весь простір навколо всіх нас.

«Ти здається, недолюблюєш, коли – навколо?»

На жаль. Чим більше і чим ближче, тим гірше. Хоча чим далі – не означає тим краще, адже те, що зараз далеко, цілком може виявитися близько. Та й напевно виявиться, точніше кажучи, виявляться. Ніяк не збагну: ось начебто всі зовсім далеко, аж ні, не встиг розслабитися, як всі виявляться за сусідніми столиками, вірніше, столами. Всі, скільки б їх не було, а їх – багато.

«Досить жартувати, краще продовжуй своє оповідання».

Це не просто оповідання, це – повість.

– Ми щасливі! – сказав колишній сараєць, пильно дивлячись на зрідка змінюваних правильних, поіменно відібраних свого часу непершою жінкою та непершим чоловіком.

– Ми щасливі! – кивнула колишня сараїнка, невідривно дивлячись туди ж.

Хтось або щось смикнули мене за язик, і я запитав:

– Чи правильно, що має бути правильно і неправильно? Чи правильно, що має бути неправильно? Тобто і може, і має?

– Тільки так і правильно! – відповіли колишні сосарайці і правильно доклали руку до відповідного ґудзика, який був тепер у кожного з нас. Рука прикладалася до ґудзика за всіма правилами прикладання рук до ґудзиків.

– Але ж у старому сараї, – продовжував я, марно намагаючись відірвати язика від когось або чогось, що мене тягнуло за нього, – в старому сараї хоча і не було зручностей, особливо головної, тай виду, якщо бути послідовним, не було,  теж було правильно і неправильно. Хіба це правильно?

Все сосарайци розуміюче похитали головою:

– У старому сараї правильно бути не могло, так само як не зможе бути неправильно в новому.

«Хто або що тягне тебе за язика? Невже не можна промовчати, коли тебе не хочуть запитувати? »

Якщо мовчати, ніколи і не запитають…

«Ніколи не запитають, якщо не мовчати, – перебив він мене. – Крім того, краще нехай взагалі не питають, ніж не промовчати. Якщо відсутнє запитання, то кому, скажіть, потрібна твоя відповідь? »

Добре, я промовчав.

– Вони всі різні! – продовжувала колишня сараїнка. – Зовсім не так, як було там, у старому сараї.

Колишній сосараєць кивнув:

– Ви маєте рацію. Але більшість з них – різні правильно, тоді як зростаюча меншість – неправильно.

За легкістю та щільністю прикладання правих долонь до ґудзиків відчувалося, що колишні сарайці освоїлися в новому сараї і він став для них у кращому сенсі цього слова старим.

Суворо глянувши на деяких сарайців, колишній сараєць зазначив:

– Їх стає за сусіднім столом все більше, що, дозволю собі зауважити замість фактично перших жінки і чоловіка, які промовчали про це, неправильно. Якщо так піде і далі, – а далі піде саме так, – терміни «менше» і «більше» втратять своє початкове правильне значення.

Всі новосарайці – тепер уже просто сарайці, точніше, сараянці, – погодилися і кивнули.

Загальний улюбленець, спочатку вагомо представлений непершими жінкою та чоловіком у цій іпостасі, був невідрізнено схожий на тих, що неправильно збільшувалися в числі. Але він спочатку був представлений як правильний, тому таким не тільки був для сараю, а й став для колишніх сарайців, правильно не забиравших долоні з ґудзиків навіть тоді, коли сараянці свої долоні тимчасово, теж правильно, забирали.

16

Минуле – це відривний календар, відірвані листки якого зберігаєш, не викидаючи.

«Деякі все ж таки викидаєш, ти не станеш заперечувати?»

Вони самі губляться за непотрібністю. Потрібні – зберігаються, хоча і жовтіють.

«Знову змушений заперечити: скільки потрібних втрачено! Якби знати, що вони виявляться потрібними, хіба втратив би, відірвавши?»

Мій відривний календар складається не з листків – навіщо мені листки? – він у мене – з чорно-білих світлин. Ці світлини – найкольоровіші у світі, кольоровіших не буває. Тай взагалі, немає світлин більш кольорових, ніж чорно-білі. Я взяв з собою свій календар, хоча – або тому що – час у ньому – лише минулий.

Там, у старому сараї, всі говорили, як мінімум знизуючи плечима:

– На них немає ані дати, ані, що важливіше, фарб. Що толку в календарі з чорно-білими листками?

Я не відповідав – як відповіси, коли запитують не для того, щоб почути відповідь. Просто взяв з собою цей мій чорно-білий календар, в якому, на жаль, немає деяких листків, таких, тепер я розумію, незамінних. Сам колись, у минулому часі, відірвав їх безповоротно, і де тепер не шукай, – а я все шукаю і шукаю… – не знайдуться. Якщо листок уже відірвано, час його минув, а минулому часові ніяк не стати теперішнім. Часу, щоб зберегтися, ні в якому разі не можна ставати минулим.

Календар суттєво схуд, зате деякі чорно-білі листки залишилися в цьому моєму часі, не загубилися в минулому.

Вам усім вони здаються некольоровими? Яка шкода!.. Маю на увазі не світлини, а вас.

Ось подивіться на ваші кольорові фото: все, що в них є нібито кольоровим – це безсоромно, примітивно ясні фарби: червона, синя, ще якісь – елементарні, очевидні, мені нецікаво їх перераховувати.

А тепер – я дозволяю вам всім придивитися ну хоча б до ось цієї, однієї зі світлин, що становлять мій календар. Бачите оцю жінку? Вона стоїть впівоберта до всіх – крім мене, зрозуміло, – не знаючи, що клацання фотоапарату ніколи не залишиться в минулому часі, і дата на знімку жінці не потрібна. Не залишиться тому, що я не дозволю їй піти. Дивіться: яка на жінці сукня. Біла? Кремова? Салатна? Блакитна? Бежева? Рожева? Бачите, скільки фарб – в одній лише сукні? А небо у неї за спиною – яке? Уже синє чи ще блакитне? А сонце – помаранчеве, червоне, жовте? Ну ось, а ви всі називали світлину чорно-білою. Та в ній більше кольорів, ніж у всіх кольорах всіх ланів і лугів на чорно-білому світі. На кожній з цих світлин знайшлося місце кожному кольору і відтінку. Беріть – мені не шкода – всі мислимі та вже немислимі фарби.

Беріть, бо прийде майбутній час і не буде кому не дозволити моєму чорно-білому листку відірватися від календаря і пірнути в бездонний минулий час… Бездонний – якщо не охороняти від нього календар.

Візьміть, будь ласка, поки не пізно.

17

У старому сараї, як ми пам’ятаємо, завсар був титулом. У новому ж титул начсару був відсутній.

– Це, – оголосили всім неперші для нас чоловік і жінка, – головна зручність. Без неї ґудзики не сяяли б і інших зручностей не було б.

«Для тебе головна зручність – це дещо інше, чи не так?», – запитав він розуміюче і посміхнувся.

Нічого смішного. Якщо вибирати між дійсно головною зручністю і цією, я, безумовно, виберу головну. Нехай краще ґудзики не сяють, ніж не буде основної зручності. Але це – якщо доведеться вибирати.

«Однак вибирають не зручність, а начсара, – уточнив він, як ніби я не знав цього без уточнень. – Кожен може вибрати начсара за власним смаком, ось і вибирають».

Та начсар, як і завсар, – один на всіх, загальний, скільки не вибирай. Та й чи може у кожного бути особистий завсар? Хай вже краще титул залишається титулом.

«Ти заразився від мене бацилою сарказму, браво».

Який же це сарказм? Посудіть самі: в старому сараї в мішку був кіт, в новому – коти. Хто б врешті-решт не знайшовся в мішку, він залишається саме котом, навіть якщо насправді виявиться кішкою. Головне – не власне кіт, а його місцезнаходження, тобто – мішок.

– Авжеж, – не дивлячись, на перших своїх чоловіка і жінку, погодився знайомий співсараянєць і сьорбнув з кухля. – Від мішка нікуди не дітися. Мішок залишиться мішком, а кіт – котом або, на худий кінець, кішкою.

І, приклавши долоню до гудзика, продовжив:

– Багато з інших сараїв не згодні, що багато котів – краще за одного і що можливість вибрати кота, тобто начсара, звичайно є головною зручністю. Доводиться пояснювати, хоча самим у це не дуже віриться. Але, знаєш, – він знову сьорбнув і приклав руку до ґудзика, – одна справа – не віриться нам, в цьому сараї, а зовсім інше – не віриться іншосарайцям. Цим не віриться не повинно. Шкода їх, доводиться пояснювати.

– Вдається пояснити? – зацікавився я.

Сараянєць стиснув плечима

– Коли як. Деяким повторюємо неодноразово, деяких кидаємо в мішок, щоб переконалися в перевагах мішка перед його відсутністю.

– З котами? – проявив я розуміння. – Я маю на увазі мішок.

– Коти як такі проблеми не становлять, – кивнув сараянєць.

– Складна справа, – зітхнув я співчутливо.

– Що ж поробиш: їм, іншосарайцям, без мішка аж ніяк, – поклав він долоню на ґудзик. – Іноді доводиться застосовувати силу, в їхніх же інтересах. А сила, застосована в інтересах того, до кого її застосовують, це зовсім і не сила. Це – найголовніша зручність.

У новому сараї головною зручністю, на мій помилковий погляд, було інше, але, напевно, у кожного головна зручність – це щось свая, персональне. Все, судячи з усього, залежить від системи критеріїв.

«І від розмірів мішка», – додав він, бо йому вкотре видніше.

18

У залі були присутні всі, навіть формально відсутні: всі останні, впевнений, не відчували себе останніми: вони припали до подій, щоб потім поділитися побаченим і почутим.

Непершийх чоловік поклав руку на головний ґудзик, розуміюче посміхнувся куточками вуст і звернувся до всіх з очікуваним усіма запитанням:

– Чому, дорогі всі, ми пишаємося нашим сараєм?

Всі широко посміхнулися і гордо відповіли:

– Тому, що в нашому сараї – всі зручності, тоді як в інших сараях, за чутками, зручності відсутні.

– І тому, що загальні улюбленець, улюблениця і улюбленці – єдино правильні, а в інших сараях, як кажуть, правильного улюбленця, правильної улюблениці і правильних улюбленців немає й бути не може.

– І тому, що наш сарай сяє як слід, а не так, як, судячи з інформації, що  доходить до нас, намагаються сяяти псевдосараї, які називають себе сараями, тоді як усім відомо, що немає сараю, крім нашого сараю.

– Але найважливіше – це те, що в нас посади начсара і замначсара не є титулами, – зауважила неперша жінка, яка принагідно перебувала серед усіх.

Неперший чоловік тонко посміхнувся і, щільніше приклавши руку до головного ґудзика, додав:

– У тих сараях, у яких завсар і замзавсар є титулами, зручності недосяжні в принципі, а улюбленці – в тому ж принципі – неправильні.

Красномовно помовчавши, він продовжив:

– Ми, в нашому єдино правильному сараї, повинні бути напоготові: близькі мешканці деяких далеких псевдосараїв не знають, яким має бути правильний сарай, і нам постійно доводиться ощасливлювати їх роз’яснювальною допомогою. Деякі ощасливлювані пручаються своєму щастю. На нашу долю, дорогі всі, випало долати активне нерозуміння єдино правильного щастя.

Всі дружно скочили, притиснули руку до власного ґудзика і відповіли своєму першому чоловікові взаємністю.

Однак насправді виявилося, що вскочили все ж не всі: коли всі сіли, один з усіх сараянців підняв руку, яка не бажала спочивати на ґудзику:

– Слухаємо вас, – підняв брови неперший чоловік.

– Одна зі зручностей – дуже незручна, – видихнув сараянєць, що не приєднався до всіх, які раніше підхопилися.

Непершийх чоловік тимчасово прибрав праву руку з головного ґудзика і підняв вказівний палець цієї відібраної від ґудзика руки:

– Тим далеко не всім, вірніше, тому далеко не всім, кого не влаштовують наші зручності …

– У-у-у! – погодилися всі.

…- всі ми скажемо: – продовжив непешвий чоловік, і всі підтримали його скандуванням:

– Валіза, вокзал, псевдосарай!

Неперший чоловік знову притиснув руку до головного ґудзика і завершив промову:

– Поспішаю, однак, заспокоїти вас: де б ви не опинилися, шановний все ще сараянєць, покликаний своїм невдоволенням нашими єдино правильними зручностями і не цінуючий їх і свого щастя, ми надамо вам наполегливу роз’яснювальну допомогу.

Всі схопилися, притиснули руку до свого головного ґудзика і відповіли непершому чоловікові гарячою взаємністю.

Щось клацнуло, і я, тимчасово залишившись без усіх, зміг подумати.

19

Думалося про сараї.

Як любити сарай? Як не любити сарай?

Здавалося б: ну що взяти з непоказної частки, непомітної та нешкідливої? Але ж ні, в ній-то якраз уся суть. У ній, в цій її худосочній, хапливій ручці, – не тій, якою я зараз пишу про неї, а в її пальцях-защіпках, липких, непоступливих, приставучих, майже самодостатніх.

Як любити сарай? Як його не любити?

Не пам’ятаю, коли саме – зібравшись у дорогу або діставшись до сяючого сараю без виду, – коли саме я зрозумів, що свій сарай можна любити тому, що він свій, і не любити – з тієї ж причини.

«Причина не надто вагома, – зауважив він. – Здається, цей ефемерний аргумент потребує посилення».

Я впевнено похитав головою. Аргументувати можна все, крім любові або нелюбові до сараю. Точніше кажучи, це почуття саме знаходить аргументи, в рівній мірі вагомі незалежно від того, чи любиш ти сарай, чи не любиш.

«Любити» не означає відсутність нелюбові, так само як «не любити» не означає відсутність любові. Обидва ці почуття стосовно сараю – нематеріальні. Вони йдуть не ззовні, а звідкись зсередини, причому неясно, звідки саме. Сарай люблять безпричинно, невмотивовано. Аналогічно – не люблять. І частка, крихітна і начебто непомітна, як рибна кісточка, визначає це почуття: застрягла в горлі – не люблять, відкашлявся – люблять, а саме по собі дієслово нічого не вирішує, частка грає їм на власний розсуд.

Всі люблять свій сарай, особливо коли змінять його на сяючий, інакше кажучи, чужий. Втім, чи так уже й інакше? Всі, що живуть у своєму тьмяно сяючому сараї, не можуть терпіти новий сарай з його страшним ґудзиковим сяйвом і передають один одному історії, одна реалістичніша за іншу, про загальнодоступність малодоступних у старому сараї ґудзиків.

І що сильніше не можуть терпіти далекий сарай, тим гостріше бажання змінити загадковий вигляд улюбленого сараю на спрощено-яскраво сяючий новий сарай, який абсолютно не має загадкового виду, але – і це тобі не частинка якась, це – союз! – але він має зручності, не кажучи вже про ґудзики.

Змінивши старий сарай на новий, всі впадають в найсильнішу любов, ступінь хворобливості якої порівняний з потужністю безжальної частки. Ще не діставшись до нового сараю, екс-сарайці починають відчувати шалену любов до цього нового сараю, що перевершує любов до нього сараянців споконвічних. Одночасно і відповідно їхня нелюбов до старого сараю різко перевершує нелюбов до нього власне сарайців.

«Хочу уточнити. Нелюбов до старого сараю може прийняти – і часом приймає – форму нелюбові до нового».

Авжеж! І як результат – любові до старого. Некерована частка скаче куди і звідки хоче, не знаючи кордонів, наповнюючи беззахисний іменник непереборною, лютою силою, перетворює любов на її дзеркальне відображення, і навпаки, дзеркальне відображення – на любов. У частці немає нічого часткового, вона всеосяжна, і почуття всіх по відношенню до сараїв – старим і новим – знаходяться в повній від неї залежності.

«У частці немає семантики», – сказав він.

Її немає і в ставленні сарайців та сараянців до сараїв. Зате скільки завгодно є цієї самої частки.

Мій новий друг, сараянець, що колись був сарайцем, зробив замовлення і промовив, коли офіціант пішов:

– Немає сараю, крім сараю.

Він обвів поглядом місце, де ми зібралися.

– Було, – заперечив інший колишній сараєць. – І вид був, і все, що до нього відноситься. А в новому сараї – не вид, сама лише видимість.

Перший із співрозмовників майже розлютився:

– Тут є ґудзики. А що було там, у старому, з дозволу сказати, сараї?

Другий колишній сараєць більш ніж не погодився і на знак більш ніж незгоди жбурнув у співрозмовника спочатку ґудзик, потім антикварну перечницю:

– Хіба ж це ґудзики? У них навіть колір не природно м’який, а неприродно жорсткий. Не кажучи вже про світло, яке вони мали б випромінювати.

Перечниця виявилася старою, але по-новому міцною.

– Вся сіль у тому, – більш ніж заперечив співрозмовник, кидаючи в співрозмовника сільничкою і повертаючи йому кинуті раніше перечницю і ґудзик, – що відсутність ґудзиків не може компенсуватися тим, що ви називаєте відсутністю кольору і світла.

Вони продовжували кидатися перечницею і сільничкою, намагаючись переконати один одного. Хоча, якщо придивитися, то були не сільничка і перечниця.

То була – все та ж частка. Хіба що в’їдливіша й гостріша за будь-яку сільничку та будь-яку перечницю.

20

Що ж це шумить, заважаючи йти, закриваючи дорогу та місце, куди йду?

Я починав здогадуватися, але здогадатися не хотілося.

Мені відповідали – байдуже або сумно, співчутливо зітхаючи або бездушно посміхаючись, махнувши рукою або розвівши руками. Відповідали ті, кого я не питав, і мовчали ті, хто відповісти не міг, як би не хотів. Та й не відповіли б, а просто – просто? – спробували б вгамувати цей шум для мене.

Не могли, ось у чому справа.

Що ж так шумить – настирливо і нечутно, пролітаючи повз і повз, туди, до майже забутої першої фразі?

І звідки?

Намагаюся зрозуміти – звідки ж?

Звідти, куди чомусь іду…

І згадую, згадую, повторюю першу фразу.

Без неї – не зрозумію.

21

Новий сарай заслужено спочивав на безсумнівних лаврах, сяючи і переливаючись.

У старому ж велася докорінна сараїзація. Адже, пояснили всім, якщо сарай залишити несараїзованим, то рано чи пізно статус сараю він втратить – і що ж тоді? Сарай без статусу – хіба ж це сарай?

«Не так вже й пізно».

Тим більше. Сарай без статусу не має права навіть на назву. Щось неназване, не більше того. Навіть, відверто кажучи, менше.

«Замість довгих міркувань – піди й подивись. Або хоча б дізнайся з джерел».

Піти не зможу – я вже одного разу пішов, зі старого сараю до нового. А двічі збирати речі, навіть тимчасово, навряд чи буду в змозі. Що може бути важчим і незаслуженішим, ніж збирати речі? Не звертай уваги на знак питання: він у даному випадку така ж граматична формальність, як, скажімо, минулий час.

А головне – в якому б напрямку мені не довелоься йти, напрямок залишиться незмінним. І щось, здається, я починаю розуміти. Розумію, що саме буде продовжувати шуміти, закриваючи шлях…

22

Після сараїзаціі просторе приміщення було переповнене учнями. Всі навчалися у численних неперших – для не самих юних учнів – у численних неперших жінок і чоловіків. Ті виходили і входили в приміщення через незліченні різнокольорові двері, дверцята, вікна, віконця, бійниці, бійничкі, куліси, екрани. Навчаючих, серед яких я побачив і добре знайомих мені майстрів як і раніше допустимого свисту, було не менше, ніж тих, хто навчається. Можливо, учнів було все ж таки поки ще більше, але коли порахувати не вдається, не залишається нічого, крім знака рівності, інші знаки втрачають сенс.

Самописок після сараїзаціі не було, скрипіти було нічим. Паперу теж не залишилося, не було чому шелестіти.

Замість звичних шелесту і скрипу лунало незвичне спочатку постукування клавіш. Клавіші постукували відповідно до того, чого навчали учнів далеко не перші чоловіки та жінки.

– Прошу любити й поважати, – говорила більш ніж непершах жінка; при цьому більш ніж неперший чоловік твердо кивав. – Прошу любити й поважати зірку популярного клацу!

Зірка популярно клацала, немов лузала, проблеми як насіння, викликаючи масовий захват учнів. Шибки дзвеніли, лушпиння плавно опускалася на парти.

– Наша головна проблема, – розмірено диктували вчителі учням під клацання проблем і постукування клавіш, – точніше кажучи, єдина наша проблема – це новий сарай у цілому і його сараянці зокрема і особливості. У нового сараю немає виду, його вид – суцільна видимість. У зв’язку з цим сараянці прикривають відсутність справжнього, тільки нам доступного виду його жалюгідною копією, що здається їм абсолютно бликучим оригіналом.

Не чекаючи паузи в постукуванні клавіш, більш ніж неперший чоловік, підтриманий більш ж ніж непершою жінкою, оголошував:

– Прошу поважати й любити: зірки популярної пісні й танцю.

Зірки всім своїм виглядом показували. Тим самим вони підтверджували оголошене, тоді як ті, яких навчають, одночасно і своєчасно постукували клавішами, фіксуючи почуте. Захват не переставав бути масовим.

– Любити ґудзики і всіляке сяйво, – навчали учнів ті, що закликані навчати, – і не любити сарай і сараянців- це фактично одне і те ж, так само як буквально повторювати вимовлені сараянцями слова і заперечувати сараянців разом з їхнім нібито новим сараєм.

Говорячи так, вони енергійно повторювали сараянські слова, що стали близькими всім сарайцям з часу початку сараїзаціі.

– Спробуйте масово не захопитися, – оголосили зовсім неперші чоловік і жінка під оплески не менш неперших жінки і чоловіка, – тільки спробуйте не захопитися зіркою розкутого слова.

– У сарайців, – розкуто сказала зірка, – власна гордість, на відміну від гордині сараянців.

Учні розкуто законспектувати вимовлені слова слово в слово.

– Відсараїмо, – розкуто продовжила зірка словами сараянців, – наш сарай, щоб він сяяв як новенький.

Зірка показала в бік не такого вже й далекого нового сараю і сказала на закінчення:

– А вони, сараянці, нехай собі продовжують називати свій сарай новим. Але тільки наш, справжній, істинний у своїй первозданній новизні сарай заслуговує назву нового.

І все підтвердили сказане загальним захопленням, допустимим свистом і словами сараянців, що стали для сарайців незамінними, як ґудзики та сяйво.

23

«У твоєму викладі все чомусь розмовляють виключно за їжею».

Я ствердно кивнув. Коли рот повний, говорити зручніше, ніж коли він порожній.

Ось, будь ласка.

Один з усіх правильно взяв їжу пальцями обох рук, звично відкусив, низько нахилившись над столиком, і сказав:

– Сараїзація старого сараю, як я і передбачав, не вдалася. – Він правильно висякався в паперову серветку. – Чи можна сараїзувати щось таке, що безумовно не піддається сараїзації? Відсутність конкретних зручностей ніколи не компенсується наявністю виду. Навіть якщо зручності частково реалізовані. Старий сарай залишився старим сараєм, сараїзація не призвела до посилення сяйва і наявності ґудзиків.

Він знову відкусив від їжі, низько нахилившись на столиком і правильно, немов масажуючи затерпле місце, тримаючи віддкусюване.

Чужий сарай ніколи не стане своїм, навіть якщо він – свій. Зовсім неперші жінка з чоловіком не звернули уваги на цей коментар.

Інший з усіх відкусив з виделки, яку правильно тримав у лівій руці, і сказав:

– Сараїзація вдалася, це незаперечно. – Він правильно висякався в носову хустку. – До виду додалися зручності, і тепер колишній старий сарай є новішим за цей, нібито новий. Ґудзиків у ньому набагато більше, ніж у ті вікопомні часи до сараїзаціі, сяйво – незрівнянно яскравіше.

Потім він правильно відпив і правильно ж витер рота вільним куточком носової хустки.

Свій сарай ніколи не стане чужим, навіть якщо він чужий. Уже неперші жінка з чоловіком не звернули уваги на цей коментар.

Частка, як і раніше, безтурботно перестрибувала з місця на місце. Зате потреба в перечниці, здається, відпала, принаймні за цим столиком.

Хтось із них показав на вазу з квітами посеред столика і сказав:

– У хорошій вазі квітка гарнішає.

Інший навіть не подивився на перечницю і погодився:

– Погана квітка компрометує вазу. Хороша ваза – це велика послуга квітці. Кому вона, квітка, без неї, вази, потрібна?

Мені, сам не знаю чому, нестерпно захотілося сякатися, але не сякалося: я не знав, як правильно. Точніше кажучи, знав, – але хто його знає…

Сутеніло. Вода у вазі застоялася, офіціант забрав вазу разом з водою і квіткою.

Я вийшов на вулицю. Хтось з усіх правильно чхнув, наблизивши рот до напівзігнутої в лікті руки, хтось із усіх правильно висякався у паперову серветку. Висякавшись і чхнувши, всі правильно запитували у мене і один в одного, як справи, і правильно не почувши відповіді, йшли далі, питаючи у інших зустрічних і знову йдучи.

Є слова, які необхідно та й, напевно, достатньо, говорити.

Всі повторили ці слова, щоб я не забував, як правильно.

– А решта? – запитав я, знаючи відповідь.

– Решта не має значення, – відповіли всі – гадаю, не знаючи відповіді.

Хоча хіба всі знають, що – не знають?

В тому числі я. Я ж не менш – усі, ніж усі інші.

24

Неперших чоловіків і жінок зібралося не менше за всіх, і всіх це надихало. Всі притискали долоні до різнобарвних ґудзиків, строго і гордо дивилися на клапоть і неперших жінок з чоловіками, що піднеслися під ним і над усіма.

– Є сараї, крім сараю, – сказала одна з неперших жінок.

– Але хіба це сараї? – підтвердив один з неперших чоловіків.

Всі, безумовно, знали про унікальність нового сараю, але кожен раз, теж безумовно, були щасливі почути підтвердження свого знання. Не те щоб воно не переходило в упевненість – просто без періодичного підтвердження впевненість може перейти в свою протилежність.

– У сараї жити – сараянцем бути! – оголосили неперші чоловіки і жінки, і всі відскандували відповідь:

– Сараянцем бути – в сараї жити!

Грали неминущі музичні інструменти, жити всім ставало радісніше й веселіше.

– Наполегливо просимо любити втілення жіночої краси! – сказав неперший чоловік, і на поміст вийшла найкрасивіша жінка всіх часів і сараїв. На її обличчі  був ніжний сирний макіяж, вона випромінювала все, що можна – але лише їй – випроменити, не припиняючи випромінювання, і це явно зміцнювало загальну переконаність у єдиності нового сараю.

– Хай живе кіт у мішку! – оголосила жінка, яка втілювала жіночу красу, і з урочистою чарівністю закусила оголошене шматочком сиру.

Всі встали і, приклавши руки до ґудзиків, радісно віддали данину нещодавно відібраному всіма саме з цією метою  начсару, що вийшов на поміст з ефектно декорованого різнобарвного мішка і при цьому урочисто нявкав.

«Ти вважаєш, що кота в мішку вибирають тільки для того, щоб він вийшов на поміст?»

Не просто вийшов – цього було б до гіркоти недостатньо. Для того, щоб – виходив.

– Хай живе наш сарай! – оголосив той, що вийшов, тримаючи руку на ґудзику.

– Немає сараю, крім сараю! – проскандували всі у відповідь. – Немає мішка, крім мішка.

– Всі, як завжди, праві! – відповів той, що вийшов, не забираючи руки з ґудзика. – Тому що такого мішка немає в жодному іншому сараї. Втім хіба ж то сараї? Більше того, хіба ж то мішки?

Все оцінили жарт і розреготалися глибоко, до чхання в ліктьовий згин тимчасово знятої з ґудзика руки.

25

Ти ж бачиш: чим різнокольоровіше, тим безкольоровіше. Чи мені здалося? Але якщо здалося одного разу, то чому здається постійно? Адже якщо постійно, то, швидше за все, не здається, а так воно і є?

Він зрозумів, але перепитав:

«Ти маєш на увазі ґудзики чи все сяйво в цілому?»

Я знизав плечима:

Сарай відсвічує ґудзиками, інакше звідки ж узятися сяйву?

Тепер була його черга знизати плечима або якось інакше висловити стримувану небайдужість:

«Чи не відправитися тобі в дорогу ще раз?»

Було так невесело, що довелося розсміятися. Навіщо покладатися на некольоровий сарай, якщо у мене є мої кольорові, мої різнобарвні чорно-білі світлини у відривному календарі? Куди б я не пішов, вони – зі мною, вони – це саме те і як треба. Їх не потрібно любити й шанувати, про них – краще написати не повість, а роман.

«Ось як? І що ж, ти даси героям свого роману імена?»

Я знову розсміявся, але тепер тому, що було весело:

– У моїх героїв імена вже є, я не стану давати їм інші. І сарай міняти більше не стану, зручностей і ґудзиків мені вистачає, та й чи в них справа? Піду – але не в інший сарай, а від світлини до світлини. Це – єдина справжня подорож, і вона не залежить від граматичного часу, на котрому я, як виявилося, не дуже розуміюсь.

Йому залишалося кивнути мені і порадити:

«Коли йдеш вгору, намагайся не дивитися вниз. Коли йдеш вперед, намагайся не дивитися назад».

Але хіба можна не дивитися туди, звідки прийшов? Хіба перестануть нагадувати про це багатобарвні листки чорно-білого невідривного календаря?

Я йшов, озирався, і тепер уже знав, що саме заважає мені йти, що з таким шумом пролітає, відлітає геть. Туди, куди все ж таки краще не дивитися.

Минулий час тут має суто непрямий стосунок до дійсності – ти ж розумієш.

«Розумію. Але коли твою повість нарешті читатимуть, теперішній час стане давно минулим».

Гадаєш, читатимуть?

Михайло Блехман