Суб’єктивно про об’єктивне: чому владні реформи не працюють для людей?

Таки ж класика вічна. У нашого геніального Гоголя у знаменитій комедії «Ревізор» є такий епізод. Городничому, тобто начальнику повітового міста, доповідають, що сюди зі столиці прибув ревізор. Згодом виявиться, що він самозванець, але тоді його сприйняли за справжнього. Городничий негайно збирає своїх чиновників і віддає вказівки, що зробити, аби належно зустріти, тобто обдурити, ревізора. Серед інших — повалити паркан у центрі містечка. Мотивація така (цитуємо): «Воно чим більше ламання, тим більше означає діяльності градоправителя».

Схоже, лаври гоголівського городничого не дають спокою нашим українським градоначальникам, від столичних до містечкових.

Взагалі в Україні ось уже понад чверть століття триває одна грандіозна реформа, переміна, навіть подвійна — від бездержавності до власної держави, від тоталітарного до демократичного суспільства. Але чомусь це грандіозне й потрібне реформування відбувається у формі незліченних «реформ» і перемін усюди і скрізь. Хоча ще у древньому Китаї резонно говорили: «Важко жити в часи перемін». У нас уже сам термін «реформи» став якимось ритуальним, до того затяганим, що відлякує. Між тим, про реформи нам торочать повсякчас, з повною серйозністю. Останні дві модні «фішки» — реформи земельна і пенсійна. Про них — трохи далі, бо як не згадати ще деякі багатостраждальні сфери, на які «обвалилися» реформи. Бодай освіту й медицину. Отже, реформи…

ОСВІТНЯ: нескінченний експеримент

Тут доречно провести хоч і грубувату, але резонну паралель з одним відомим антирадянським анекдотом радянських часів. Це коли у вірменського радіо запитували, яка різниця між ученими й комуністами. Відповідь була така: вчені проводять свої експерименти на собаках, а комуністи свій соціальний експеримент — на людях.

Схоже, в жодній сфері суспільства так не експериментували в останні півтора – два десятиліття, як в освіті, насамперед наймасовішій — шкільній. Смикають туди-сюди термін навчання: — 10, 11, 12 класів. Чи не столітню 5-бальну систему оцінок замінили на 12-бальну. Тепер ось оцінки взагалі скасовують. Скасували випускні іспити, замість них тепер ЗНО — зовнішнє незалежне оцінювання, сподіваймося, що «незалежне». Годі вже говорити про шкільні програми, якими просто заморочено не лише учнів і батьків, а й учителів. Ну і, звичайно ж, улюблена справа реформаторів — «оптимізація», цебто закриття невеликих шкіл.

МЕДИЧНА: замість нормальних зарплат медикам

Ще одна величезна й багатостраждальна сфера, де в прямому сенсі страждають, очікуючи належного лікування, десятки мільйонів громадян, та практично все населення. Як дотепно каже один мій знайомий лікар: «Нема здорових, є необстежені».

Що вже тут говорити про «реформи» у вигляді масового закриття медичних закладів. Особливо в сільській місцевості: вони, мовляв, нерентабельні. Чомусь селяни десятиліттями були і є «нерентабельні» для держави. Але ось вигулькнула масштабна реформа у вигляді розроблених урядом законопроектів. Перший з них, № 6327, «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» таки потрапив на розгляд у сесійну залу парламенту, до наших перевтомлених кількатижневими «загулами» депутатів. Цей законопроект сяк-так, зі скрипом, був проголосований, і то лише в першому читанні. Його ще чекає сила-силенна поправок на друге читання від нардепів, для багатьох з яких ці «поправляння» і є імітацією законотворчості. Другий законопроект, № 6329, «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України», стосовно фінансування медицини, взагалі не був проголосований, провалився. З цього приводу виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун висловила обурення, що введення медичної реформи, схоже, відбудеться не з 1 липня, а аж на півроку пізніше. До кінця нинішньої парламентської сесії — лічені дні. Яке там уже перше (тим паче — друге) читання, коли в нардепів у кишенях — квитки на Канари й Багами.

Але якщо й ухвалять, вчитаймося в цю реформаторську панацею для нашої хворої медицини. Чи не основним пунктом «реформування» пропонується… роздвоєння міністерства. Ось як це натхненно рекламують у відомстві пані Супрун: «Для держави медичні зміни ознаменуються появою нової інституції — Національної служби здоров’я України». Зверніть увагу на термін «ознаменуються». Він такий знайомий з приснопам’ятних часів «знаменних» дат і ювілеїв. А що ж міністерство при «знаменних перемінах»? Так от, МОЗ буде «розробляти медичну політику», а НСЗУ — її «реалізовувати».

Десь ми вже це чули. Ага, чи не в головній «фішці» суспільства останніх років — боротьбі з корупцією. Саме в ці три роки були створені аж три нові всеукраїнські структури, на доповнення до існуючих правоохоронних органів і судів, — НАБУ, НАЗК, САП. Зекономимо місце для розшифрування назв, ви їх легко знайдете. У кожній фігурує термін «корупція», в цих, сподіваймося, грізних для корупціонерів структурах.

Отже, в нас тепер буде два міністерства, чи вже — роздвоєне міністерство охорони здоров’я. Реалізація Нацагентством медичної політики полягатиме в тому, що саме воно її фінансуватиме, точніше, розпоряджатиметься коштами, виділеними з бюджету державою. Пані Супрун усіляко рекламує це нововведення, бо вважає, що не годиться, коли одне відомство, тобто її МОЗ, «і фінансує, і перевіряє, і контролює, і інформує». Щоправда, це звичайна практика всіх відомств, а якщо десь погано «перевіряють і контролюють» народні кошти, то над відомствами є численні контролюючі органи держави, завершуючи Рахунковою палатою України, формованою і підзвітною лише парламенту, вищому органу влади народу. Але ж хочеться пореформаторствувати. Бо нині, обурюється пані в. о. міністра, «кошти — під керуванням корупційної вертикалі медичних чиновників». І далі: «Я бачу, на яких автівках їздять по всій країні медичні чиновники, із зарплатнею в 6 тисяч гривень». Цілком благородне обурення, адже на таку зарплату на таку машину треба збирати гроші років з 50.

Але про яких «медичних чиновників», про яку «корупційну вертикаль» торочить в.о. міністра? Хіба не про її чиновників і вертикаль? Утім, у пані Супрун може бути своє пояснення: боротися з цією вертикаллю і цими чиновниками вона не має повноважень. Адже єдина очільник міністерства в уряді, яка досі, вже понад рік, не є міністром, а лише в. о. Невже саме в цьому для уряду й парламенту полягає унікальність медичної сфери?

Мабуть, вона в іншому. Тому пропоную просту реформу: значно збільшити зарплату медикам. Давайте зробимо все, щоб наш український лікар (а в нас кваліфіковані медики, які навіть при, м’яко кажучи, небагатій медицині лікують людей) отримував хоча б половину того, що має його колега в Польщі, де я часто буваю. Там лікар нашого рівня (за посадою, стажем, кваліфікацією) має зарплату десь від 2 тисяч доларів і вгору. Тому, якщо лікар в Україні отримуватиме 25 — 30 тисяч гривень, а середній і допоміжний персонал — тисяч 10 — 15, це буде лише справедливо. І менш принизливо для медиків і пацієнтів, ніж завуальована система «добровільних зборів». Справедливо щодо зарплати. Навіть у нашій бідній країні, де багато хто потребує підвищення зарплат і пенсій. Але медицина — сфера особлива, навіть виняткова: медики лікують людей, тобто повертають їм здоров’я, а часто і рятують життя.

ЗЕМЕЛЬНА: кого ж годує українська земля?

Звісно, наших громадян. Теоретично могла б годувати добрий шматок Європи і світу. Практично поки що найбільший скарб країни — як незнайдений, закопаний у ту саму землю. Або годує земельних олігархів. Про причину, яка накопичувалася десятиліттями, — вкрай несправедливе ставлення до села й селянства, коли все частіше чуєш термін «вимирання села», несправедливе насамперед у соціальному сенсі — нині воліють сором’язливо мовчати. Бо на перший план вийшла інша «фішка»: треба почати продаж землі сільськогосподарського призначення. Але коли влада, агітуючи за продаж у своїх усе ще одержавлених засобах інформації, опускається до примітивної агітації, стає якось незручно. Наприклад, коли називають лише чотири країни з двохсот на планеті, країни бідні, тоталітарні, де, мовляв, тільки й існує заборона на продаж землі. Невже це правда, і як можна опускатися до таких «аргументів»?

Утім, питання дуже неоднозначне. Тому варто б почути серйозні аргументи «за» і «проти» від наших політиків, економістів, експертів. І не лише стосовно землі, а й щодо багатьох інших питань, насамперед соціальних, зокрема тарифів і цін. Я порушував цю важливу проблему в публікації «Анатомія поборів: що скажуть наші політики-економісти?» в № 101 газети «Світ-інфо» (див. на її сайті). Але, схоже, й ці наші експерти, наукові мужі десь трохи заангажовані, якщо не сказати — куплені-продані.

Однак навіть противники негайного початку продажу землі, тобто зняття багаторазово продовжуваного мораторію на це, теоретично начебто не проти продажу, от тільки треба б ухвалити довгенький ряд законів і постанов під це. Власне, такої думки і прихильники продажу. Тоді в чому річ? У нас щороку ухвалюються не сотні, а тисячі законів, постанов, указів — парламентом, урядом, президентом. То, може, декому вигідно, щоб цей туман у законодавстві довкола землі якомога довше не розсіювався?

ПЕНСІЙНА: в країні пенсіонерів, нинішніх і майбутніх

Нарешті остання «фішка» — особливо гучно рекламована урядом пенсійна реформа. Уряд уже й підготував відповідний законопроект, тому слово за парламентом.

Головне, акцентує уряд, — не просто дати пенсіонерам подачки, а вийти на нову систему пенсійного забезпечення. Системне мислення — це добре. Але наші зубожілі пенсіонери не звикли гребувати й подачками. Тому, коли вже уряд декларує «осучаснення» пенсій, тобто їх збільшення, причому вже восени (до речі, доволі незначне), у мільйонів пенсіонерів ще від початку року виникло резонне запитання. Чому при гучно рекламованому від початку року дворазовому збільшенні мінімальної зарплати, до рівня 3200 гривень, мінімальна пенсія в Україні також не зросла адекватно, чи нехай навіть і не на 100 відсотків, а хоч на 20 – 30? Чи не тому, що насправді двократне збільшення «мінімалки» відчула «мінімальна» кількість працюючих, натомість чимало потрапили під іншу «мінімізацію» — скорочення посад, переведення працівників на півставки?

А от нараховану збільшену пенсію довелося б платити.

Тепер про «системний підхід». «Підвищення пенсійного віку не буде», — заявляє уряд . Це при тому, що для більшої частини населення країни — жінок, працюючих і майбутніх пенсіонерів — ще кілька років тому підвищили пенсійний вік. І він поступово підвищується, поки не зросте на 5 років.

Ще й в аргументації уряду — порівняння з вищим пенсійним віком у Німеччині, Великобританії, Данії. То, може, варто згадати й порівняти рівень життя і його тривалість у цих країнах?

Натомість реформа передбачає підвищення страхового стажу — одразу на 10 років, з 15-ти до 25-ти. Тобто в 60 років на пенсію підуть лише ті чоловіки, котрі мають такий стаж. А в кого бракує, муситимуть доробляти й після 60-ти.

Згадаймо і про обіцяні позитиви реформи. Індексація, тобто перерахування, пенсій буде проводитися не один раз на два роки, як нині, а щороку. І тут одразу ж — «обмовка» від уряду: якщо буде така фінансова можливість.

Ще одне. Вважається, що в нас занадто багато категорій працюючих, які мають право вийти на пенсію достроково — на 5 чи більше років раніше. Їх кількість планують скоротити. Але вже від 1 січня 2018 року пропонується скасувати право на призначення пенсій за вислугу років і для працівників освіти, охорони здоров’я, соціального захисту.

Сам закон про пенсійну реформу довгий і складний — не менше, ніж нинішня доволі заплутана пенсійна система. Тому тут теж хотілося б кваліфікованого аналізу від незаангажованих фахівців, а не партійних рупорів. Наостанок — лише про одне, дуже суттєве.

Невже перестануть оббирати працюючих пенсіонерів?

Саме це задекларовано в пенсійній реформі, причому вже від 1 жовтня. Мова про ту проблему, яку наша газета «Світ-інфо» неодноразово порушувала, — нахабне пограбування працюючих пенсіонерів. Весною 2015 року з ініціативи уряду Яценюка, узаконеної парламентом і Президентом, працюючим пенсіонерам просто почали недоплачувати 15 відсотків пенсії. Це навіть не було названо податком, бо тоді постане логічне запитання: що за податок? Просто сформулювали, що таким пенсіонерам виплачується 85 відсотків пенсії. Мотивація звична — фінансова криза, бідність бюджету. Положення вводилося тимчасово, на 2015 рік, але потім парламент тихенько продовжив його на 2016-ий. а далі на 2017-ий.

В Україні 12 мільйонів пенсіонерів. З них 2 мільйони 300 тисяч працюють — щоб заробити якусь копійку, та й у держави є така потреба. Адже натомість кілька мільйонів українців (переважно молодих, працездатних) — на заробітках за кордоном.

Пограбування пенсіонерів відбулося й відбувається вже третій рік нахабно, в порушення законодавства, Конституції. І ось нарешті дійшло. Навіть до Президента. Цитуємо Петра Порошенка: «Окреме питання — обмеження пенсій для працюючих пенсіонерів. Я наголошую на тому, що на сьогоднішній день ми зацікавлені в тому, щоб пенсіонери продовжували працювати. І не треба їх вичавлювати з робочих місць. Думаю, що невиправданим є обмеження пенсій працюючим пенсіонерам і оподаткування пенсій».

Нині побори застосовуються для майже півмільйона працюючих пенсіонерів, для 494-х тисяч. Чому не з усіх? Тут цікавий нюанс: 15 відсотків пенсії недоплачують тим працюючим пенсіонерам, у кого пенсія більша від півтори мінімальних. Тоді виходить, що решта — 1 мільйон 800 тисяч пенсіонерів — отримують пенсію в розмірі півтори «мінімалки», а то й менше. І це лише серед працюючих! А скільки ж тоді з отих загалом 12 мільйонів отримують мінімальні, цебто жалюгідні, пенсії?

* * *

Тут згадано, мабуть, найважливіші суспільні сфери, що їх «трясуть» реформи. Реформи в економіці, з яких і варто було б почати, — окрема тема, адже якщо це якась псевдоринкова економіка олігархату, то якою тоді буде соціальна сфера?

Одночасно бачимо численні новації, які сором’язливо не називають «реформами», а просто нововведеннями. Але нащо їх стільки, ними вже просто заморочили людей. Може, й спеціально. Приклад — нескінченні новації у житлово-комунальній сфері, насамперед, щодо тарифів, оплати послуг., де постійно щось видумують.

* * *

Чимало згаданих проблем мав би розв’язати наш парламент. До речі, задекларована й реформа самої Верховної Ради. Але про що ми говоримо? На кінець року буде 3 роки нинішньої каденції Ради. За цей час так і не ухвалено законів про імпічмент, про опозицію, триває знущання парламенту над Законом про регламент Верховної Ради, над Конституцією. Чого варті кнопкодавство під час голосувань, багатотижневі «загули» Ради в цілому й персональні загули, коли в сесійній залі — 50 депутатів з 450-ти. Довго й не хочеться говорити про такий парламент.

* * *

Давайте завершимо чимось веселішим. Якщо можна назвати таким ще один антирадянський анекдот. Отже, відбулася Жовтнева революція, радянський народ їде в потягу у світле комуністичне майбутнє. Раптом попереду — розібрана залізнична колія. Яку ж вказівку давали комуністичні вожді? Ленін: «Вийдемо на мітинг, проведемо суботник і поїдемо далі». Сталін: «Розстріляти половину залізничників. Решта швидко все відремонтує». Хрущов: «Поміняємо місцями перший і останній вагони. Паровоз ставимо в кінець потяга, нехай штовхає». Брежнєв: «Будемо розхитувати вагони і уявляти, що їдемо далі».

…Хитавиця реформ триває.

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо». м. Чернігів