«Символ» свідомо обрав професію військового, щоб захищати Україну
Юрій Ларкін («Символ») свідомо обрав професію військового, щоб захищати Україну. Він воював в АТО на Луганщині, відслужив, вийшов на пенсію. Але, коли російська орда 24 лютого поперла на Придесення, одразу ж рішуче пішов до військкомату і самовіддано боронить рідну землю. В їх батальйоні немає ні зневіри, ні страху, – навпаки всі відважні українські бійці ненавидять окупантів і налаштовані відправляти до пекла якомога більше росіян. «Скільки б не тривала ця запекла бійня, я воюватиму з нелюдами до нашої Перемоги», – запевняє старший сержант Ларкін.
– Пане Юрію, чому Ви обрали професію військового?
– Це відбулося свідомо. Взагалі, я – родом із Чернігівщини, з Ніжина. Тато й мама трудилися на місцевому цегельному заводі: тато був робітником, а мама працювала майстром. У нашій родині до цього військових не було… Я два роки був в армії, на строковій службі. Потім влаштувався водієм у газету «Ніжинський вісник», очолювану Віталієм Пригоровським, знаним фахівцем. Однак відчував, що маю служити в Збройних Силах України, хотів захищати свою Батьківщину.
Наші вояки ходили в лазню до цегельного заводу, і мама моя, яка знала про таке бажання сина, просто запитала у старшини роти: чи вони набирають чоловіків служити за контрактом? Так я став професійним військовим і щиро пишаюся цим! Переконаний, що це – дуже важлива та цікава професія. Тому служив із задоволенням у рідному Ніжині. Хоча перша моя дружина хотіла, аби я якомога більше часу приділяв своїй сім’ї… Але ж це – армія, тут просто не можна якось «напівслужити». Адже військо вимагає повної самовіддачі!
– Потім почалася віроломна російська агресія: кацапи захопили Крим, стало гаряче на Донбасі…
– Я аніскільки не сумнівався, що маю бути там, де гаряче… Тому пішов на фронт і воював на Луганщині. Відверто кажучи, не люблю цим хвалитися. Адже я – професіонал і просто старанно виконував свою роботу. І я зовсім ні про що не шкодую, бо, наголошую, мій вибір був свідомим. А в березні 2020 року я вийшов на пенсію. Вирішив піклуватися про своїх близьких. Батьки у мене – пенсіонери, є дружина Тетяна, діти та онуки… Старший син Дмитро теж став військовим, захищає Україну. До речі, з Танею ми не розписувалися офіційно аж 13 років, але місяць тому вирішили взяти шлюб, все-таки війна… Ще у мене є захоплення – риболовля, і любимо з дружиною збирати гриби. Правда, які тепер гриби, коли в наших лісах повно мін і «розтяжок»?..
– Де Вас застала ця війна?
– У Ніжині. Звісно, одразу пішов до військкомату. А як інакше?! Орки обстрілювали аеродром, наші військові частини… Я служив спочатку в роті охорони. Ситуація була важка, напружена, але це – війна. Відверто скажу, що
інколи на очі наверталися сльози, коли гинули бойові побратими. Так, мій хороший товариш Станіслав Прощенко, з яким у дитинстві грали в футбол, загинув у битві з рашистами. Тож, коли в Ніжині перейменовували одну з центральних наших вулиць – Московську, яка пролягає від ринку і до танку (у нас теж є такий пам’ятник героям другої світової війни, як і в Чернігові), вулицю назвали на честь героя – Станіслава Прощенка, звичайного хлопця, який, не вагаючись, віддав своє життя, мужньо захищаючи Вітчизну. Думаю, це – дуже правильно і символічно, що вулицю Московську назвали на честь українського бійця!
Ще один мій друг Олександр, з котрим свого часу служили разом, поліг під час обстрілів – тоді вбило трьох наших вояків… А коли з ворожих літаків бомбили аеродром ДСНС у Ніжині, загинув брат нашого командира взводу. Техніку наші встигли вивести, але кляті орки розбили диспетчерський пункт, вбили шістьох захисників… Також важко поранили і мого приятеля-сусіда… Особливо гаряче було на околицях, у селах Хвилівка, Велика Дорога… Багато російської техніки наші бійці знищили, спалили!
– А як мешканці ставилися до наших вояків?
– Дуже добре! Допомагали, чим тільки могли. Приносили теплі речі (було ще холодно) і продукти. Готували для бійців борщі, супи, усілякі другі страви, чаї, каву, компоти… Одне слово, старалися! Морально підтримували – дякували нам від усієї душі, говорили добрі слова. Пам’ятаю, як постійно приїздив на велосипеді хлопчик-інвалід, привозив у термосі гарячі напої. Це було дуже зворушливо!
Мій дворічний онук все не бажав ховатися до підвалу, бо йому хотілося гуляти надворі. Ми його всі гуртом умовляли, бо ж дитинча ще не розуміє, що таке війна. Ми хвилюємося, переконуємо його, а хлоп’я так безтурботно посміхається. Однак навіть чужі, сторонні люди, сусіди, дивилися на нього, і їхні погляди теплішали…
– Чернігів був оточений загарбниками, від шалених обстрілів загинули сотні жителів…
– У мене багато родичів у Чернігові – тітки, двоюрідні брати й сестри. Я за них переживав, намагався дзвонити, проте зв’язку тривалий час не було, і я нічого не знав про їхню долю. Дякувати Богу, всі – живі!
– У Вас тоді були хвилини розпачу, страху?
– Ні, ніяких розпачу та страху не було, немає й зараз… Я тепер служу в батальйоні на Чернігівщині. Взагалі ж, атмосфера у колективі – чудова, тут усі підтримують одне одного. Наші бійці ненавидять окупантів і налаштовані відправляти до пекла якомога більше рашистів. Скільки б не тривала запекла війна, ми воюватимемо з нелюдами до нашої Перемоги! Я з самого початку вірив, що ми здолаємо орків, анітрохи в цьому не сумніваюся.
Ми – на своїй, рідній землі. Вони – підлі та криваві загарбники, вбивці, ґвалтівники, грабіжники, руйнівники… Одне слово – окупанти. То бездушні душогубці. Це – навіть не люди, вони – взагалі набагато гірші, ніж дикі звірі, ніж фашисти у 1941-му. Тому в таких бандитів-зайд немає жодного шансу, на них наразі вже чекає пекельна кипляча смола в казані, куди ми їх неодмінно запроторимо!
Я – головний сержант першого взводу першої роти, старший сержант. Ми облаштовуємо фортифікаційні споруди. Тренуємося. Який страх? Готові дати відсіч лютому ворогові, помститися за наших жінок і дітей, за полеглих бойових побратимів, за сплюндровані наші міста і села. Запевняю, ця помста буде дуже страшна. Тому хай вони нас бояться!
– Тут, в Україні, ще до війни було дуже багато російської власності, це – мільярди доларів…
– Все треба якомога швидше забрати у власність Української держави. Все – до копійки! Це – справедливо, і ми ці гроші використаємо на оборону. І не треба зволікати – негайно конфіскувати. Головне, використати ефективно.
– А як Ви ставитеся до пропозицій заборонити росіянам в’їзд у країни Євросоюзу?
– Ну, як я можу ставитися до цього? Тільки позитивно. Дехто каже, що, мовляв, це божевільний путін воює, а не російський народ… Дурниці! У росії, як відомо, відбуваються опитування, і більшість населення підтримує свого «царя». А які злочини коять на окупованих землях рашисти! Тому, я вважаю, що всі, хто хотів виїхати з росії, як Пугачова з Галкіним, на якого завели вже, до речі, кримінальну справу, – вони вже виїхали…
– Це – понад чотири мільйони російських громадян.
– Авжеж. А решта, які благословляють цю війну, нехай сидять у своєму гетто – в убогій країні-в’язниці росії, отам їм і місце… Жодних сумнівів, що становище росіян поступово тільки погіршуватиметься, бо в їхньому тунелі взагалі не видно ніякого світла, лише похмурий морок, безпросвітність та злигодні, аж до розпаду-руйнування держави… Чим далі – тим буде гірше!
Дякувати Богу, світ уже прозріває і розуміє: росія – це країна-терорист. І якщо Україна не встоїть проти цього монстра, вони не зупиняться, а підуть далі.
– На Казахстан, Грузію, Молдову, Латвію, Литву, Естонію…
– Польщу і навіть Німеччину… Тому ми, українці, ціною власної крові, рятуємо від орків увесь світ! Думаю, що «цар» путін та його хижі кремлівські поплічники недооцінили самовідданість українського народу. Бо, якби вони знали, що насправді на них чекає внаслідок повномасштабної війни, просто б не наважилися напасти. Але тепер хай казяться і нарікають на себе!
– Як Ви думаєте, західні союзники дадуть нам у достатній кількості далекобійну зброю, котра трощитиме ворогів?
– Дадуть, навіть не сумніваюся.
– І ми зруйнуємо кримський міст?
– Авжеж, бо його потрібно зруйнувати. Взагалі, треба послідовно бити по військових об’єктах рашистів у окупованому Криму, нищити їхні склади з боєприпасами і командні пункти, – так, як ми це вже робимо на Херсонщині.
– А обстрілювати «Гради» і міномети орків поблизу кордону – на їхній території, в росії?
– Безперечно. Вони ж щодня нещадно гатять по наших прикордонних районах, а нам що дивитися на них?! Думаю, потрібно обов’язково стріляти у відповідь, бо інакше це ніколи не скінчиться… А попруть білоруси – щосили колошматити їх! «Батько» лукашенко, правда, заявляє, що він до нас може приїхати тільки на тракторі. Однак як можна вірити тому, хто дав можливість обстрілювати і жорстоко бомбардувати українські землі з білоруської території? Це ж із його благословення росіяни там хазяйнують, як у себе вдома!
– Отже, ви готові до нападу білорусів?
– Цілком готові. Недаремно ж лукашенко мішки для майбутніх трупів своїх солдатів уже закупив, ще й як знадобляться…
– Скільки, по-Вашому, триватиме ця божевільна війна?
– Чесно кажучи, довго. Дай Боже, щоб вона закінчилася в наступному році…
– А світ не стомиться стільки допомагати Україні?
– У світу вже просто немає вибору – краще зараз допомагати Україні, ніж потім самим воювати з росією.
Спілкувався Сергій Дзюба
