Троє оборонців Чернігівщини нині воюють в одному взводі
Вони воюють разом – в одному взводі. Богуслав Борсук («Борода») – молодший лейтенант, командир розвідувального взводу одного з підрозділів ОК «Північ». Юрій Бобир («Бобер») – майстер-сержант. А Сергій Набок («Малиш») – старший солдат. Учасники героїчної оборони Чернігівщини. Захищали Бахмут та Соледар. Нині виконують бойові завдання на кордоні… Самовіддані, відважні, незламні та патріотичні – з такими бійцями неодмінно переможемо російських завойовників!
– Будь ласка, розкажіть про себе, як Ви жили до цієї повномасштабної війни.
Богуслав: Я – родом із села Скороходове колишнього Талалаївського району. Мама працювала директором школи, тепер вона – завуч. Тато був директором Будинку культури та приватним підприємцем, його земне життя вже закінчилося. Я закінчив Сумський державний університет, відслужив строкову службу. Потім працював головним спеціалістом у Талалаївському районному суді.
Відверто кажучи, раніше не мріяв бути військовим. Але в 2014-му росія віроломно напала на мирну Україну, і я вирішив піти на війну. Так, це було моє свідоме рішення. Бо якби я не захотів, то ніхто б мене тоді не змусив. Та в мене не було жодних сумнівів, що потрібно захищати свою Батьківщину. Воював у 2014-2015 на Донбасі. Був у Дебальцевому. Доводилося працювати і з розвідкою, також був стрільцем у групі охорони комплексів «Ураган», а першочергово заїхав на посаду водієм-санітаром. Втратив там бойових побратимів – це найболючіші спогади…
Повернувся – трудився в суді. Очолив Талалаївську спілку учасників АТО. Керував громадським формуванням з охорони громадського порядку «Талалаївка – самооборона». Заступник голови Талалаївської селищної ради.
Одружений, маю двох синів. Родина мешкає в селі Скороходове, на Талалаївщині. Мені – 33 роки.
Юрій: Народився в селі Посад Роменського району Сумської області. Мама працювала фельдшером у ветеринарній клініці, а тато був військовим, потім – будівельником. Нині батьки – пенсіонери. Відверто кажучи, чомусь із самого дитинства терпіти не міг армію і все, що з нею пов’язане. Закінчив філію Полтавського аграрного університету, а зараз заочно навчаюся в Ніжинському державному університеті ім. Миколи Гоголя (історія та право). Працював в органах внутрішніх справ.
У 2014-му був в АТО – у складі відділу швидкого реагування «Сокіл» управління боротьби з організованою злочинністю. Прослужив там три з половиною роки. Про своїх бойових побратимів можу сказати тільки добрі слова – молодці! Були втрати…
– Ви збили з гранатомета ворожий БТР на Савур-могилі, нагороджені орденом «За мужність» III ступеня.
– Так. А до цієї війни я служив за контрактом у полку спецназу. У мене – дружина і троє дітей: двоє синів та донечка. Сім’я живе на Сумщині. Мені – 47 років.
Сергій: Я – родом із Новгорода-Сіверського. Батьки – будівельники. Мама – заслужений будівельник України. Закінчив Сумський національний аграрний університет (заочно), трудився на будівництві.
У 2014-му сам прийшов до військкомату і наполягав, щоб мене одразу відправили на фронт. Так я вихований – потрібно боронити рідну Вітчизну. Воював рік, був снайпером. Про АТО можна дуже багато всього розповідати. Але зараз згадується, як я проходив повз свого друга Максима, коли він саме розмірковував, чи їхати йому знову в АТО, в другу ротацію. І от він мене побачив, то й запитав, що я думаю з цього приводу. «Звісно, – відповів йому. – Я поїду вдруге, заради України, адже це потрібно». Максим мене тоді послухав, поїхав на Схід і героїчно загинув.
Ще пригадую Володю, який раптом приніс кошеня. Я на котика ледь не наступив, тому розсердився й ми з Вовою посварилися. А буквально через десять хвилин побратим загинув… Ось такі історії – зараз усе це періодично згадую. Та й картаю себе: ну навіщо було сваритися через те кошенятко?!
Багато друзів тоді загинуло… І це – одна з причин, чому я зараз тут.
Наразі я – неодружений. Як то кажуть, чоловік у самому розквіті сил – 37 років.
– З першого дня повномасштабної війни – ви, всі троє, разом.
Богуслав: Так. Мене і Юрія наразі призвали з одного військкомату (ми одразу туди прийшли 24 лютого, ще о шостій ранку) і направили до Ніжина. А Сергій на світанку прибіг до свого військкомату в Новгороді-Сіверському й теж до Ніжина потрапив. Вночі ми отримали зброю. 25 лютого стояли на в’їзді до Ніжина з боку села Велика Дорога, зупиняли ворожі колони – були бої. Далі надійшла команда нашому батальйону переїхати до Чернігова, й ми захищали там в’їзд до міста з боку Ріпок та Гомеля – це біля автозаводу. Потрібно було неодмінно зупинити навіжені російські колони. Ми мешкали в недобудованому приміщенні. Мали протитанкові гранатомети. Були шалені обстріли…
Юрій: Далі ми отримали нову команду і повернулися до Ніжина. Там захищали місто. А коли кацапи дременули звідси, наш підрозділ разом із 58 бригадою проводив зачистку території – в Лосинівці, Великій Дорозі й інших селах… Взагалі ж, росіяни воюють дуже жорстоко, по-звірячому, вбивають мирних мешканців, ґвалтують, грабують. Одне слово – бандити! Зруйнували багато об’єктів інфраструктури, велику кількість житлових будинків. Тому, коли ми заходили в села, люди нас зустрічали з великою радістю, обіймали, плакали від щастя. Це – незабутні хвилини! Дуже сильні емоції!
Сергій: Кацапи залишили після себе багато своєї техніки та зброї. Вони сюди нагнали стільки всього, а потім не змогли забрати… Автомобілі, БТРи, «Тигри», «КамАЗи», МТЛБ (тягач на гусеницях, приплюснутий, немов черепаха). А для нас це був «ленд-ліз»: ми захопили стільки різноманітних трофеїв, що все це досі воює з росіянами! А вони ж іще намагалися вивезти награбоване тут майно. Пам’ятаю, як спалили ворожий БТР, в котрому лежав вкрадений місцевий мотоцикл. Не новий, а такий старезний, що на ньому вже особливо не поїздиш. Та комусь захотілося його поцупити. Також окупанти намагалися вивезти звідси чавунні батареї, дитячі візочки… Навіщо?!
А коли вони тут були, то буквально прикривалися мирним населенням. Збирали по кілька сімей і жили поряд із ними. І техніку заганяли в двори – скрізь, де тільки могли. Боягузи!
Богуслав: Потрібно сказати, що спочатку командиром взводу був не я, а Володимир Холоденко («Хохол»). Він формував цей підрозділ. А я став командиром влітку. Нині Володимир – головний сержант взводу.
Коли ми звільнили Чернігівщину, то виконували завдання з виявлення диверсійно-розвідувальних груп. Працювали по підступних іранських дронах – «Шахедах», по ворожих ракетах. Охороняли електропідстанцію. Маємо «Іглу», кулемети.
Юрій: Далі два місяці, в грудні та січні, ми були в Бахмуті й Соледарі. Герой України Олександр Мацієвський, якого рашисти розстріляли, коли він вигукнув «Слава Україні!», – з нашого батальйону.
Сергій: Бахмут вже повністю зруйнований. Там щосекунди – постріли, вибухи…
Богуслав: Займалися розвідкою, аеророзвідкою, корегуванням вогню артилерії по противнику. З гранатомета СПГ-9 наш взвод знищив два склади боєкомплектів ворога, розрахунок міномета та розрахунок гранатомета АГС.
Юрій: Ми виявляли кацапські цілі за допомогою дронів і стріляли по них, а також наша артилерія по росіянах гатила. Тобто ми і себе коригували, і сусідні підрозділи.
Сергій: А тепер знаходимося на кордоні, виконуємо бойові завдання, захищаємо Україну.
– Ви вже тривалий час воюєте. Як долаєте відчай, страх, депресію?
Богуслав: Жодного відчаю у нас немає, ми не панікуємо, ніякої депресії. Щиро віримо в нашу Перемогу!
Юрій: Так, це правда. Що б не трапилося, намагаємося добродушно жартувати, підтримувати один одного. Гумор на війні – дуже важливий, без таких дотепів було б скрутно, а так хтось скаже щось дійсно смішне, і у нас одразу ж поліпшується настрій. Люди у нас – досвідчені, майже всі пройшли АТО, мають бойовий досвід. Чудові, надійні хлопці!
– У Вас – дотепні позивні. Як їх вибирають?
Сергій: Зазвичай це – колективний вибір, ще з АТО. От у Богуслава – розкішна борода, тому він став «Бородою», хтось одного разу влучно сказав і причепилося. У Юрія – схоже прізвище: так Бобир перетворився на «Бобра». А я – високий, тож мене хлопці з гумором назвали «Малишом». Це – зовсім не образливо, весело. Ми вже всі звикли.
Богуслав: До речі, Юрій у нас – справжній богатир: гне підкови, а великі двохсоті гвіздки без проблем в’яже вузлами. Може з гвіздків сердечко зробити чи ще якусь фігуру. Двопудовими гирями жонглює, ставить їх «на попа». На змаганнях з армреслінгу ненавмисне зламав руку супернику – така велика сила. Кандидат у майстри спорту з дзюдо та гирьового спорту.
Юрій: Мені це просто дуже подобається, займаюся для себе, щоб бути в належній формі, – добродушно посміхається Юрій і буквально на моїх очах вмить легко згинає міцні гвіздки. – Мій кумир – Іван Піддубний. Я його щиро обожнюю. Це – дійсно український козак, видатна людина! Він для мене – приклад в усьому.
Мрію зігнути старовинну підкову, таке можуть лише кілька чоловіків у світі! Нинішні спортивні підкови – не настільки міцні, потрібна сила 160-170 кілограм, щоби вони зігнулися. І це – наразі не проблема для мене. А ось щоб зігнути справжню старовинну підкову, то потрібна богатирська сила – 300-350 кілограмів. Тож, якби я це достойно зробив, то міг би символічно, подумки, з честю поглянути в очі самому Піддубному, хай він уже й на тому світі.
Ще я – майстер із ремонту взуття. Люблю цю справу! Раніше, до війни, шив взуття, працював чоботарем, у мене навіть «точка» своя була. Це для мене водночас – і захоплення, і праця.
Сергій: А ми з Богуславом любимо на дозвіллі, коли є трохи часу, в настільний теніс пограти. Це знімає напругу, розвантажує і приносить нам задоволення.
Богуслав: Я дуже люблю свою родину, захоплююсь близькими. Вони для мене – все. Обожнюю їх!
Юрій: Я це теж можу сказати. Моя сім’я – прекрасна!
Сергій: А я щиро вважаю, що у мене – все ще попереду. Головне зараз здобути Перемогу над ненависним ворогом, визволити всі наші землі. А тоді я вже знайду, чим зайнятися. Думаю, Україну приймуть в Євросоюз і НАТО. Дуже хочу дожити до того часу, коли наша держава стане справді заможною, і люди тут житимуть у мирі та злагоді, спокійно і щасливо. Бо все – в наших руках!
– Які ще маєте мрії після Перемоги?
Юрій: Хочеться придбати гарний, просторий будинок, щоб там були сад, город, та й жити усією своєю родиною. Ми з бойовими побратимами за цей час також буквально зріднилися, як одна сім’я, тож після війни я, звісно, дзвонитиму друзям і запрошуватиму їх на шашлики.
Богуслав: Я до цієї війни працював заступником голови Талалаївської селищної ради. У нас було багато цікавих планів, як розвивати нашу громаду. Тому я хочу повернутися на свою роботу і втілити задумане.
Щиро дякую кожному бійцю нашого підрозділу. Це честь для мене – служити в такій команді!
Спілкувався Сергій Дзюба
