Тим, хто забирав хліб у селян, встановлено пам`ятник у Ніжині

«Як можна жити з сім’єю на 200 грамів хліба на день?… Я боровся за Радянську владу, а зараз сидимо голодні…», – витяг із листа до Сталіна, написаний одним із так званих «червоних партизанів» Ніжинщини, місцевого селянина, який допомагав російським більшовикам встановлювати тут «владу рад».

Подібними заявами та листами переповнені архіви сучасного СБУ, а в могилах 1933-го разом із жертвами лежать і їхні кати, котрі вмирали з голоду майже нарівні з простими селянами. Втім, є одна могила, «братська», куди з особливими почестями більшовики ховали тих, хто катував і розстрілював у підвалах непокірних українців та забирав у них хліб. Це поховання розташоване в самісінькому серці Ніжина, туди і досі несуть квіти ідеологічні нащадки радянських комісарів. Тих, що забирали хліб…

«Голодні бунти» – як відповідь на «революційний терор»

З 1921-го по 1936-й роки в сквері Гоголя з почестями ховали всіх червоних комісарів, які загинули від рук селян під час продрозверсток, реалізовуючи злочинну «політику червоного терору». Перше і найбільш масове поховання тут було проведено майже 99 років тому, на початку травня 1921-го року. Убитих комісарів, а разом із ними російських більшовиків та місцевих «продзагонівців» (так званих партизанів) більшовики героїзували як захисників Ніжина.

Від кого ж насправді захищали Ніжин червоні окупаційні війська? Відповідь проста – від голодних селян, які виступали проти політики радянської влади.

29 квітня 1921 рік. Дорогинка, що за 27 кілометрів від Ніжина (нині Ічнянський район), і вся ближня округа повстали. Це був так званий «голодний бунт» селян.

Так, більшість районів Чернігівщини у 1921 році контролювали більшовики. На початку березня вони розгорнули жорстку кампанію продрозверстки. У населення забирали все: збіжжя, реманент, худобу… Тож обурені і втомлені поборами селяни посилають своїх посланців до Нестора Махна з проханням «завітати» до їхнього краю. Вибір селян можна пояснити логічно – на той час більшість місцевих повстанських загонів були знищені більшовиками, а через Чернігівщину саме проривались знекровлені залишки армії Нестора Махна.

Після жорстоких боїв на Полтавщині і поранення «батька» частина махновців пішла на прорив Чернігівщиною. Загін Феодосія Щуся, який налічував 500-600 шабель і 9-10 тачанок, поповнив власні ряди повсталими сіверянами, збільшивши кількість до 1000 чоловік.

Бойовий шлях загону проліг по багатьох населених пунктах південних повітів Чернігівської губернії, де махновці нищили установи радянської влади, вбивали комуністів і комнезамівців. Мало не у кожному селі селяни передавали махновцям протоколи сільських зборів з резолюціями про повну підтримку їхніх дій. Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та чека. 25 квітня махновці захопили Дубов’язівський цукровий завод, а пізніше і Парафіївський.

Губернська військова нарада розробила план протидії махновцям, яким передбачалося відстояти артилерійські склади у Ніжині і не допустити з’єднання загону Щуся з загоном отамана Галаки (Івана Васильчикова), що діяв у Городнянському повіті. Начальник губернської міліції запропонував начальнику ніжинської міліції Науму Точоному виступити з загоном міліції на село Дорогинку, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки. У самому Ніжині «червоні» оголосили воєнний стан.

Начальник Ніжинської міліції Наум Точоний сформував загін у складі близько 150 чоловік: ніжинської повітової міліції – 40 піших і 15 кінних, а також з продовольчої роти 90 червоноармійців – вихідців з Росії. Всі бійці загону були озброєні рушницями і гранатами, мали 2 ручних і 2 станкових кулемети. Близько четвертої години ранку 29 квітня ніжинський загін чекістів підійшов до Дорогинки, але там на них чекав «сюрприз»: напередодні вночі махновці зайняли село, порубали міліціонерів, комнезамівців і членів сільради. Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному строю, заховавшись у перелісках та ярах, і таким чином влаштувавши засідку, чекали моменту для атаки.

Стратили 50 тисяч чоловік

Напад махновців виявився для більшовиків несподіванкою, оскільки вони навіть не вислали розвідки. Спочатку повстанці відкрили вогонь, а потім стрімким галопом кинулися в атаку. У лавах противника почалася паніка, але шквальним вогнем їм вдалося відбити перший наступ. Більшовики вирішили зайняти кругову оборону і використати кулемети, але махновська кіннота вдарила з флангів, оточила ніжинський загін і розбила його вщент. З усього загону дивом вижили лише двоє бійців.

Місцевий краєзнавець Віктор Ємельянов наводить свідчення одного з учасників бою Калістрата Січкаря, який зазначає, що командира міліції Наума Точоного охопила паніка і він, пришпоривши свого коня, на очах у всього загону втік з поля бою, а за ним помчали ще чотири кінних міліціонери.

«…Неправильно повів себе командир Точоний. У цей тяжкий час він повинен був дати потрібний наказ, але його не було. Точоний сам перший упав у паніку і злочинне боягузтво, він кинув свій загін…на загибель, пришпоривши свого коня, повернув його праворуч і на очах всього загону… втік з поля бою, а за командиром помчали чотири кінні міліціонери… Куди подівся Точоний? Він домчав до Лосинівки разом із іншими міліціонерами, тут вони затрималися…Точоний переховався в кущах і нікого не послав попередити містечковий виконком про появу махновців. А банда з Дорогінки вступила в Лосинівку, де представники місцевої влади, прийнявши їх за червоноармійську частину, вийшли на урочисту зустріч. Бандити зарубали десять чоловік… Точоний неправильно описав Дорогінський бій. Я йому про це відверто сказав в очі. Він пообіцяв виправити помилки, але не зробив цього…», – свідчив комнезамівець Січкарь.

Точоний, вочевидь, розраховував на те, що махновці порубають всіх, тому і змальовував хід бою зовсім по-іншому, показуючи в першу чергу свій героїзм. Якби там не було, після виграного бою, а згодом вимушеного відступу анархістів Щуся з-під Дорогинки, повстання селян було жорстоко придушене регулярними «червоними» частинами, убитих повстанцями комісарів та комнезамівців більшовики поховали як героїв, що «врятували Ніжин від банд». Той факт, що до 1936-го року туди регулярно підховували «героїв-міліціонерів, які гинули від рук бандитів» свідчить про активний спротив селянства, яке не хотіло вмирати з голоду та віддавати нажите мозолями й потом майно. Та вмирати довелося. Як не від голоду, так і від «червоного терору».

За підрахунками науковців, в роки «революційного терору» комісари стратили щонайменше 50 тисяч мешканців Ніжинського повіту. Ці люди померли від куль, від голоду померло ж значно більше.

Скільки ще чекати рішення міністерства?

23 листопада ніжинські чиновники, як і їх колеги по всій країні, «вшановували» пам’ять жертв Голодоморів. Клали квіти, ставили свічки, говорили душевні промови. Але і палець об палець не вдарили для того, щоб прибрати з центрального парку костомахи тих, хто реалізовував на практиці політику «голодного терору». Вкотре про це їм мусила нагадати патріотична громадськість. Так, активісти «Соколу» розфарбували кам’яну голову комнезамівця та розписали брилу.

«ВГО «Сокіл» вважає неприпустимим знаходження в центрі українського міста пам’ятника тим, хто у важкі роки Української держави воював проти неї та забирав в українців хліб», – прокоментували свій вчинок активісти.

В Інституті Національної пам’яті наголосили, що пам’ятник підлягає демонтажу.

«Загін ніжинських міліціонерів, який взяв участь у бою під Дорогинкою проти антирадянського руху опору у 1921 році, відповідно п. 3 ч.1 ст. 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» відносяться до структур карально-репресивної системи комуністичного режиму, – пояснює представник Інституту Національної пам’яті Сергій Бутко. – Крім того, «Братська могила робітників міліції, які загинули в бою з махновцями у квітні 1921 року», розташована у зоні життєдіяльності населеного пункту, який не призначено для поховань. У ст. 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» вказано, що місце поховання – кладовище. Сквер ім. М. Гоголя по вул. Стефана Яворського у місті таким не є, він призначений для відпочинку жителів і гостей населеного пункту. Нинішнє розташування могили дискредитує фундаментальну засаду, визначену Законом України «Про поховання та похоронну справу», про гарантії належного ставлення до тіл (останків, праху) померлих та збереження місця поховання».

За словами науковця, всі необхідні документи профільний департамент Чернігівської ОДА вчасно зібрав та передав у Міністерство культури. На цьому все! Справа затихла! І, виходячи з досвіду 2014-го року, коли департамент культури Чернігівської ОДА першим в Україні направив документи на демонтаж всіх пам’ятників Леніну, погодження на їх демонтаж прийшло аж через півтора року. Скільки ще доведеться чекати, доки профільне міністерство розродиться рішенням прибрати з Ніжина «героїчних міліціонерів» — мучителям українців та чужинцям українського духу?

Віталій Назаренко.

У публікації використані фото громадської організації «Сокіл»