У будь-якої річки обов’язково є два береги
«Не квап річку, — порадила бабуся, зовсім не повчально. — Вона все зробить сама, ти тільки греби, не збивайся з ритму».
Тим і тому, кого в мене з різних причин забрали. Повість в минулому часі про минуле, теперішнє, майбутнє й те, що не минуло.
1
Хто відштовхнув цей човен від берега? Хто розв’язав мотузку?
– Ну що, поплили? – сказав я бабусі, взявши в неї весла.
– Ми з тобою вже давно пливемо, хіба ти не помітив? І хто відштовхнув твій човен, тобі вже давно відомо, – відгукнулася вона й озирнулася на всі боки – чи бачать, як здорово вона навчила мене гребти. До речі, плавати теж.
Був четвер, не надто ранній, але все одно ранок. Та ні, звичайно ж ранній, принаймні для мене. Сонце напередодні сіло не в хмари – вірна прикмета, що ані дощу, ані снігу не буде.
Наш човен відчалив від берега й поплив до протилежного.
– Твій, – сказала бабуся. – Ти ж умієш гребти. Коли вчився, був нашим, а тепер він – твій, на жаль чи на щастя. Сподіваюся, на щастя.
– Не поспішай, – порадив батько. – Головне – гребти, а там вже як вийде. У тебе вийде, я впевнений.
– Пливи, що може бути краще? – на моє ще не вимовлене запитання, як завжди запитанням, відповіла мама. – І не думай про хмари! Що тобі хмари, якщо у тебе є річка, та ще й така! Згоден?
Мамині запитання ніколи мені не набридали.
Взагалі, я помітив, що одні люди набридають запитаннями, інші відповідями, треті – мовчанням. Не набридають тільки виключення, яких зовсім не багато.
Дідусь посміхнувся і засунув мені в кишеню барбариску, мої руки були зайняті веслами.
– Це смоктальна цукерка, – посміхнувся він на прощання. – поласуєш, коли захочеш відпочити, дорога має бути довгою.
2
Я наліг на весла, як би банально це не звучало. Втім, банально це звучить тільки для тих, хто не налягає.
Протилежного берега не було видно, та й невідомо, чи є він, а якщо є, то що там, на тому березі?..
Річка була не такою, як інші річки: звичайні течуть уздовж берегів, а ця текла проти… Варто було човну відчалити від берега, як четверги побігли по ній сонячними відблисками.
– Її головна відмінність від будь-якої річки в тому, що у звичайної обов’язково є два береги, – зауважила бабуся.
А у цієї? – запитав я, не перестаючи гребти, частіше – за течією, іноді – проти.
Бабуся зітхнула – ні, просто вдихнула річкове повітря:
– Чи є різниця між знанням і незнанням? Чи то знаю, чи то ні… Я передала це знання-незнання твоїй мамі, а вона, судячи з усього, передала його тобі.
Четверги веселилися, немов раділи, що можуть безтурботно й безповоротно стрибати сонячними відблисками по річковій воді, перестрибувати один через одного й через нас із бабусею. Придивившись, я побачив, що цих сонячних відблисків було так само багато в похмуру погоду, як і в сонячну.
– Сонячність не залежить від погоди, – сказала б мама. – Сонячність взагалі ні від чого не залежить, вона у тебе або є, або її в тебе немає.
– Між сонячною та похмурою погодою, – зауважила бабуся, пробуючи воду кінчиками пальців, – так само мало відмінностей, як між знанням і незнанням. Схоже те, що відрізняється. Однаковість не схожа ні на що, крім самої себе.
Я плив до протилежного берега, не знаючи, чи є там, на тому боці, інший берег. Ну нехай не берег, а хоча б що-небудь – назви я не знав.
3
Чи знав?
Кочети скрипіли ритмічно, немов бабусині затерплі суглоби, і зовсім не музично.
– Однак, – сказала бабуся, – зрозуміти музичну фразу так само складно, як, скажімо, фразу словесну. Якщо тільки є що розуміти.
4
Я знову замислився. Незабутня назва немов вирвалася з дитячої пташки-свистульки, наповненої холодною річковою водою, і цією пташкою відлетіла до невідомо чи існуючого берега.
– Пам’ятаєш, коли це було? – сумно посміхнулася бабуся.
Тепер я пам’ятав, адже це було досить давно для того, щоб не забутися і залишитися на весь шлях до протилежного берега, куди, бурмочучи або просто поскрипуючи, плив мій човен. А обпалююче холодні іскри-краплі, яких було не менше, ніж сім футів, виривалися з-під кіля мого човна, створюючи не більше ніж ілюзію похмурої погоди.
І миготіли, миготіли, миготіли відблиски-четверги. Що з ними зробиш? Вони або є, або їх немає. У мене – були.
5
– Отже, пам’ятаєш? – бабуся посміхнулася веселіше.
Річка-свистулька дружньо свіркнула, і наш корабель поплив уздовж її берегів, між двома світилами, абсолютно денними – або зовсім нічними, це ж одне й те ж, правда? Бабуся кивнула.
Ледве не забув: я допоміг їй піднятися по трапу, хоча вона збігла на борт нашого корабля чи не швидше за мене.
Хотілося складати вірші. Я взяв з собою зошит, який здавався особливим, і ручка начебто теж була не з останніх, – але, на жаль, вірші не складалися. Можливо, зошит був все ж таки не найкращим. Можливо, ручка.
Або було ще рано. Сонце навіть не встигло сховатися від пасажирів нашого корабля, і той плив між двох доріжок, місячної та сонячної, і між «ще» і «вже» не було нічого, крім нашого корабля.
Так, було рано, ось у чому причина.
День обіцяв бути ясним, якщо вірити старовинній прикметі.
– Як рано! – сказав я неймовірно красивій дівчині.
Вона не встигла відповісти, як опинилася пересічно непривабливою, тож її відповідь перестала мати значення. Або вона нічого не відповіла?..
– Все буде не зовсім так, – зауважила бабуся, чомусь в абсолютно не минулому часі.
Ще б пак – з її почуттям протиріччя! Але она виявилася права, чи то всупереч цьому почуттю, чи то завдяки йому. Хіба що майбутній час перетворився на минулий: адже моя повість – в минулому часі, в тому числі про майбутнє.
6
Спочатку ми з бабусею вийшли з поїзда, в самому центрі міста, який я в одному з своїх оповідань назвав Безіменним.
– Тобі довелося повертатися до нього безліч разів, – нечутно вимовила бабуся, – і одного разу поїхати, не попрощавшись. Тільки тоді ти зрозумів для себе всю його анонімність. Твоїм читачам доведеться зробити те ж саме, інакше вони не зрозуміють… А потім його в тебе заберуть, і ти про це напишеш. Але не зараз, бо ще рано. Поки що ж – нехай спробують зрозуміти.
– …Хоча… – вона знову опустила пальці в річкову воду, вони кумедно переломилися там і забарвилися в рожевий колір овечого озера з іншого мого оповідання. – …Хоча це навряд чи можна назвати розумінням. Розуміння – це нижчий ступінь сприйняття.
Я не заперечив, незважаючи на те, що моє почуття протиріччя – цілком спадкове:
– Буває начебто зрозумів, але зрештою зрозуміле виявляється ще більш незрозумілим, ніж раніше.
– Не квапся, – порадила бабуся. – Човен все одно відв’язаний. Нехай собі пливе сам собою, але, звичайно, з твоєю допомогою.
Потім додала, дивлячись на рибок, що пропливали в прозорій, як повітря, воді:
– До чого ж худі, як позаторішній відривний календар…
І було незрозуміло, критикує вона їх або жаліє. Все ж таки жаліє, напевно.
Я допоміг бабусі зійти з вагонної підніжки, хоча вона зістрибнула легше за мене, і ми пішли до нашого готелю по гарному й прямому, немов пряма, але безапеляційна, відповідь, проспекту.
– Знову поспішаєш, – похитала бабуся головою. – Хіба це не ти зрозумів, що немає нічого непрямішого за прямі відповіді? У цьому єдино правильному розумінні, наш проспект – зовсім не прямий.
Виявляється, дух протиріччя буває дуже конструктивним, – подумав я, налягаючи на весла, як у поїзді, що напередодні відійшов від старого перону, налягав на традиційну поїздну їжу.
7
На проспекті, яким бабуся вела мене до нашого готелю, не було двох однакових будинків. В цьому полягала їхня схожість, і ось чому сірий колір робив їх різнокольоровими.
Будівлям не довелося бути чорно-білими, їм не потрібно було натягатися струнами, їм не було необхідності надувати щоки. Музика виходила біля будівель сама собою, звучала сама по собі віршами, що раніше не склалися в мене, і ставало очевидним, що музика може завиграшки обійтися без клавіш, струн і надутих, нехай і без удаваної величі, щік. А ось вони без неї – ніяк, все та ж суцільна удавана величність.
– Кумедне словосполучення, – як завжди заперечила бабуся, цього разу не посміхаючись. – Ти впевнений, що ці два слова мають щось спільне, щоб бути разом?
Я знизав плечима:
– Науковий закон – протилежності притягуються.
Бабуся розсміялася:
– Як виняток можуть і притягнуться. Але потім відштовхнутися з таким зарядом недоброзичливості, що подумаєш: ну й навіщо було притягуватися? Гаразд, не зупиняйся, у веслуванні головне – ритмічність. Пам’ятаєш?
Я й не зупинявся – такий вже це човен: якщо одного разу відв’язався, не зупиниться до протилежного берега. Хіба що вирішиш перевести дух і припиниш грести.
Але ж не припиниш.
8
Якщо йти по правій стороні різнобарвного проспекту сірих, не схожих одна на іншу будівель, а ми з бабусею йшли саме по правій, то на протилежному боці – над нашими головами – кудись дивилася кремезна імператриця, така собі неприступна. Її оточували вірнопіддані, котрі не зводили поглядів з неї – або з туманною далечини. Вона стояла, горда собою та вірнопідданим постаментом, таким же величним і неприступним.
Я чомусь подумав, роблячи черговий гребок, що нелегко вистояти стільки років, не сходячи з місця.
– Можна подумати, – заперечила бабуся, знизавши плечима, – що висидіти на коняці легше, – на тій, здибленій, або на он оцій, яка нікуди не поспішає.
Потім, намагаючись не дивитися туди, де зовсім ще не було видно протилежного берега, додала, немов роблячи мені щось на кшталт виклику:
– І все ж – чому ти назвав це місто безіменним? У нього було цілих три назви, і, можливо, цикл не завершений. Воно ще твоє, тож відповідь ти маєш знайти.
– Хіба це не ти, – відповів я, подумки відраховуючи гребки, щоб не збитися з ритму, – хіба не ти повчально казала, що занадто багато означає нічого?
Бабуся одночасно зітхнула і посміхнулася:
– Що поганого в повчальності? Що ж, вона не передалася тобі по материнській лінії. Зате передалася твоїм дітям – теж по материнській.
– До речі, по батьківській теж, – додав батько.
Ми розсміялися й пішли далі, до нашого готелю, все по тій же правій стороні неблимаюче прямого проспекту.
– А взагалі-то, – невпевнено уточнив я, – це потрібно заслужити – бути його ім’ям…
Бабуся підбадьорливо подивилася на мене, і я продовжив – бо це місто все ще було моїм, невідібраним:
– І це ім’я повторити буде не простіше, ніж підняти камінь, що колись впав на дно його холодної затоки.
9
Ми пливли і пливли, і четверги поспішали, миготіли, зникали в темній річковій воді… Не поспішали б, чи що? Повагавлися, схаменулися… Ні, здається, четверги не вміють інакше. За що їх тільки любиш?
– Ті, кого любиш, – поділився я з бабусею – знайшов кому сказати! – роблять все можливе, аби ті, хто їх любить, їх не любили.
Ось і річка намагалася з усіх своїх неміряних сил: поглинала четверги гребок за гребком. У неї це виходило, не те що в мене – вірші.
10
Іноді, дуже рідко, буває так спокійно і сумно, що хочеться просто опустити весла в співчутливо нерухому річкову воду і досхочу посумувати ні про що конкретне, думаючи, як здорово, що прикмета збулася…
Ні, не вийде, – вода, здається, не вміє співчувати і нерухомою не буває. Потрібно гребти. Ось тільки квапити воду не потрібно: вона й так тече занадто швидко, куди вже швидше.
– Коли закінчується «багато» і починається «занадто»? – запитав я бабусю, розуміючи, що вона не відповість. Та й як відповіси, якщо відповісти можна тільки самому?
11
– Знаєш, – змінив я тему, – тут, на цій стороні проспекту, все ще немає того пам’ятника, без якого велике – поки що велике – безіменне місто здається схожим на інші, пересічно заурядно небезіменні населені пункти, яких так само багато, як таких ось здиблених коней на мостах і постаментах і таких ось бездоганних каналів-річечок.
Бабуся придивилася й впізнала те місце, де не було пам’ятника, який не мав би потреби ані в масивному, облепленому вірними й невірними підданими постаменті, ані в породистому жеребці, що хвостом давить мерзенну змію, ані ще в якомусь кам’яному троні, який підкреслює визначну роль того, хто прославляється, або того, хто прославляє.
Напевно, пам’ятника не було просто, – просто? – посміхнулася бабуся, – просто тому, що його бути не могло. Корона, вказуючий перст або така ж вказуюча длань, скіпетр, держава, остаточно розчавлена за стільки років змія, личать йому не більше, ніж червоні вітрила, парова труба або попереджувальний гудок – моєму – нашому – човну. Якщо ж змію не розчавлено і длань не вказує, то пам’ятник не справить належного враження і завдасть ідейної шкоди тим, хто поспішає до готелю або до великого торгового центру на тому ж, правому, боці проспекту.
12
Не припиняв і, гадаю, не зможу припинити дивуватися цьому човну: скільки не гріб на протилежний берег річки, скільки не плив – ніби й не плив зовсім, і все хотілося плисти й плисти, думаючи про що завгодно, крім протилежного берега…
Правда, не думати про протилежний берег не вдавалося, і чим більше плив, тим більше про нього думалося. Чи є він? Адже кудись же я пливу… А якщо є, то чим відрізняється від того, від якого я відчалив? Добре було б, якби не відрізнявся…
А може навпаки – нехай відрізняється?
– Дякую, що навчила мене гребти, – посміхнувся я бабусі. І батькам – за те, що відв’язали й підштовхнули човен, теж спасибі. Не теж, звичайно, а просто спасибі. І дідусеві – не те ж.
На річці не було безлюдно. Вниз за течією, іноді вгору, іноді – на той начебто існуючий берег, пливли незліченні, схожі один на однийо човни різної форми й різного кольору. Деякі веслярі веслували вміло, деякі – взагалі професійно, та більшість професіоналів, як виявилося – чи здалося нам з бабусею, – явно недолюблювали всі човни порізно і скопом, в тому числі свої.
– Чому ти так вважаєш? – запитав я бабусю, подумавши, що безапеляційність, безумовно, передалася мені по материнській лінії.
Бабуся знизала плечима, не бажаючи доводити очевидне:
– На те вони й професіонали, щоб у їхніх гребках не було нічого, крім автоматизму. Придивись.
Численні веслярі, професіонали та аматори, пропливали повз нас, із байдужою недружелюбністю дивлячись кудись повз мене.
– Ми з твоєю мамою рекомендували тобі вважати, що це ти пропливаєш повз них, а не навпаки. Хіба сперечатися з дурістю – не дурніше, ніж бовкнути дурість? Не говори, що не згоден: нам з тобою відомо, що це також і твоя думка.
Навіть якби я не погодився, то чи став би заперечувати бабусі? Сперечатися з кимось розумним – ще дурніше, ніж з дурним.
Втім, дух протиріччя явно передався мені – по материнській лінії.
– По батьківській теж, – додав чи заперечив батько.
13
Наш готель знаходився на вуличці, перпендикулярній цьому річковому проспекту, який огортав нас усіма барвами дивовижної, хоча й неіснуючої срої веселки.
Був один з четвергів двадцятих чисел червня. Ми пішли на чергову екскурсію – в самий кінець проспекту, коли він перестав здаватися нескінченним,
повз привільний грецький собор, – в Греції мені бувати не доводилося, але собор від цього не здавався мені менш грецьким, – через арку з різьбленою брамою, продемонстровану в старому фантастичному документальному фільмі, через імператорську площу з недосяжним стовпом і палацом кольору морської хвилі.
– Чорноморської, – поки в мене його не забрали, я не раз бував на Чорному морі.
Піднялися по мармурових сходах, щаблі якої нагадували пастилу, а перила – застигле свіже молоко.
– Це – Рембрандт, – зважився я заговорити з дівчиною, яка все одно не подивилися в мою сторону, але від цього зовсім не попаганішала. Чи тому?
– Ще встигне, – зненацька посміхнулася бабуся.
Що за звичка – посміхатися зненацька?
– Не квап річку, – знову порадила бабуся, зовсім не повчально. – Вона все зробить сама, ти тільки греби, не збивайся з ритму.
14
– Як ти гадаєш, – запитав я у бабусі, – той берег з’явиться тільки якщо про нього мрієш?
Бабуся довго дивилася вдалину, на невидимий протилежний берег. Вона могла б переплисти будь-яку річку: плавати вона навчилася давним-давно, коли була зовсім маленькою, точніше сказати, крихітною, і плавала краще за всіх.
«Якщо ти пливеш, – говорила бабуся, це ще не означає, що ти – плавець. «Плавець» – не віддієслівний іменник, а епітет, і не кожен, хто пливе, на нього заслуговує. Більшість – просто пливуть, без жодних епітетів».
– Я могла б переплисти будь-яку річку, – сказала бабуся, – але ось вирішила допомогти тобі переплисти цю. А ти, сподіваюся, допоможеш мені…
– І колись даш відповідь на власне запитання, – додала мама.
Я хотів знайти відповідь, але не міг.
Було рано.
– Знаєш, – сказала бабуся, – тебе будуть змушувати відповісти. Тебе змушуватимуть відповісти – так енергійно, що ти зненавидиш це запитання. Але хіба запитання винне в тому, що на нього у тебе вимагають відповідь? Що відповідь з тебе вибивають барабанними паличками? Ти зробив півсправи: сам поставив запитання. Тепер черга за другою половиною: знайди відповідь, і теж – сам. Ось тільки щоб відповісти, доведеться гарненько попрацювати веслами. І ні в якому разі не можна збитися з ритму – не забувай, чого ми тебе навчили.
Дідусь тільки посміхнувся, дивлячись, як я хочу розгонути, але все ще не розгортаю його подарунок. Дідусь завжди посміхався, коли бабуся суворо мене чомусь учила.
Батьки вчили – ще й як! – але не так суворо.
15
Вірші не складалися в цьому літньому парку-саді.
Рими заважали: заважали білосніжним статуям, що стояли вздовж алеї та самі по собі були білим віршами, заважали сонцю, що заливалося веселим сміхом і заливало цим сміхом парк, і сонце забуло, що зараз – друга година ночі й потрібно б поступитися місцем менш веселому в цей час доби місяцю кольору незаримованих алейних статуй.
Вірші не складалися.
– Тепер я гадаю, – сказала бабуся суворо, але з деяким задоволенням у голосі й очах, – що максималізм не стільки вікова, скільки спадкова риса характеру.
– Якщо і так, то я тут ні при чому, – посміхнувся дідусь.
– Ти – виняток, який підтверджує тільки що виведене мною правило.
Бабуся знову строго глянула на мене й додала:
– Не пишайся, тим більше – коли ще немає чим.
– Коли буде чим, тим більше не пишайся, – уточнила мама. – Інакше пишатися дуже скоро стане нічим.
Кому б вдалося бути на рівні цієї ночі, яка ні з чим не римувалася, цього парку, ажурної огорожі, лавок уздовж алеї, що тихенько похрустувала під ногами? Чиї вірші були б гідні цього байдуже поблажливого до рим і їхньої відсутності безіменного міста? Адже вірші – більш або, частіше, менш пам’яна констатація фактів, що саме по собі ані добре, ані погано. Швидше навіть добре. Але чи варто складати констатацію? Чи варто римувати факти? Навіщо констатація, якщо факт існує і без неї? З таким же успіхом можна перелетіти на інший берег на літаку: і швидше, і функціональніше. Але ми все ж віддали перевагу човну…
– Нічого, – махнула рукою бабуся, але в цьому не було байдужості, такої природної для тих, хто зазвичай махає рукою. – Зараз не склалися вірші, зате пізніше складеться проза.
– Гадаєшь? – зітхнув я.
– У мого внука не може не скластися! – запевнила мене бабуся. – Ти, головне, налягай на весла, щоб човен не віднесло не в той бік. Плисти до протилежного берега невірним шляхом – що може бути гірше?
Її впевненість мене підбадьорила, але лише на кілька гребків.
– Проза – це не вірші, – пробурмотів я. – Яка поезія – в прозі?
Вони всі розсміялися, але в їхньому сміху не було байдужості, такої природної для тиї, хто зазвичай сміється. Я зрозумів, що і на це питання повинен буду відповісти сам, причому не тільки собі: коли відповім собі, залишиться ще багато тих, кому я буду зобов’язаний дати відповідь.
А вона напевно є, адже ж вони розсміялися не байдуже.
16
Дивлюся, дивлюся – і не бачу: де ж цей горезвісний протилежний берег?
Гадаю і не можу розгадати: чи є він? І якщо є, то що там?
Уже й того берега, від якого колись відчалив наш човен, видно не було, скільки не дивись, скільки не вдивляйся. І прикмети, чим далі від берега, збувалися все рідше.
Я боявся піти з лавки в саду, навпроти однієї з неримованих статуй: якщо піду, то і лавка, і статуя, і алея залишаться на цьому березі, і що ж тоді я візьму з собою на той, протилежний?
Бабуся посміхнулася, знову підбадьорливо:
– А хіба ти не взяв їх із собою? Ось же вони, подивись! Тож нехай тепер їх забирають у тебе на березі, який ти залишив, – все твоє залишилося з тобою.
Я придивився. Вона була права: в човен вмістилися літній сад-парк, ніч, що не відрізнялася від найбільш сонячного дня, все безіменне місто.
– Ну ось, а ти боявся, що не вийде, – зауважила бабуся. – У тебе виходить, тому продовжуй сумніватися. Інакше виходити перестане. Тільки не пишайся своїми сумнівами. Пишатися сумнівами – не краще, ніж взагалі не сумніватися.
17
Почало виходити, з їхньої легкої руки. З їхніх легких, невагомих рук.
Я сумнівався: чи виходить? Не пишався своїми сумнівами – що може бути гірше, ніж пишатися наявністю або відсутністю чогось у самого себе? Втім, що може бути гірше, ніж взагалі пишатися чимось? Чому просто не любити, залишивши гордість тим, хто не любить?
Я сумнівався і втомлювався від своїх сумнівів сильніше, ніж від вигадок. Можливо, тому, що сумніви не вигадував. Хоча, чесно кажучи, прозу – теж: брав її звідти, де вона давним-давно була вже до мене і буде після, і переносив на папір, як би банально це не звучало.
Весла не заважали складати мою прозу – навпаки, здорово допомагали. Ось тільки четверги миготіли ще швидше, ніж раніше.
Швидше з кожним гребком.
Добре, що я взяв мій парк із собою, а то ж на деревах і під ногами зараз шаруділо б жовте листя. Воно пахло б друкарською фарбою, трохи несвіжою і тому болісно жовтою.
Гребки увійшли в звичку.
Ті, хто пропливав повз мій човен, іноді пояснювали мені, що я гребу неправильно, і я чув, наскільки я неправий. У таких випадках бабуся говорила:
– Бути правим в їхніх очах – що може бути неправильнішим за таку правоту?
Навіть при моєму спадковому дусі протиріччя не погодитися з бабусею я не міг, так само як і образити критикувальників або образитися на них. Тільки говорив між рядків у кінці кожного оповідання, врівноважуючи одне слово іншим: «Ваш непокірний слуга», – і ніхто не ображався.
Втім, критикували нечасто, частіше просто не помічали, пропливали повз мене.
18
І було видно, як сильно не подобається тим, хто пропливає, те, чим вони займаються, хоча вони й пишалися своїм обридливим заняттям. Веслярам було не до душі гребти, бакенщикам – встановлювати бакени, рибалкам – ловити рибу. Не те щоб вода була каламутною – вода як вода, але коли змушуєш себе рибалити, вода, хочеш не хочеш, мутніє, а що путнє впіймається в каламутній воді?
– Аби запобігти пожовтінню, – порадила бабуся, перекрикуючи свистячий вітер і байдужі критичні зауваження пропливаючих, – треба полюбити воду. Не боятися води, а намагатися бачити її наскрізь, якою б каламутною вона не здавалася.
Свистіло так, що обуло погано чути.
– Не любити? – здивувався я? – Не любити воду?
Бабуся похитала головою і перекричала таки вітер і голоси:
– Навпаки, любити, а значить – не боятися. Якщо боїшся – не любиш.
19
Процвірінькала, заливаючись сонячним і місячним світлом, пташка-свистулька, і наш корабель вкотре відчалив від берега. Дві доріжки, ще сонячна і вже місячна, побігли по річці, між заростей сосен-свічок.
– Ось бачиш, – сказала бабуся, – ще один час настав, хоча ти й не квапив його.
Я кивнув:
– Тепер знаю, він завжди приходить вчасно. Шкода, йде швидше, ніж очікуєш, якщо квапив його прихід.
– Якщо не квапив – теж, – так, мені здається, відповіла бабуся, але я не розчув – мені дуже хотілося поплавати в знаменитому озері, щоб потім, коли ми всі зустрінемося, сказати удавано байдуже:
«Я плавав у знаменитому озері!»
Ні, байдуже сказати не вийде, хіба з ними можна говорити байуже? – скажу просто –
«Я плавав у знаменитому озері!»
Точніше кажучи, це було не знамените озеро, а озерце без назви. Воно примостилося так близько до знаменитого, що його теж можна було назвати знаменитим: так завжди буває, якщо примоститися правильно. Озерце було безіменним. Не таким безіменним, як велике місто, а просто – без імені. Ну і що ж, плавалося в озерці не гірше, ніж, гадаю, плавалося б у знаменитому озері.
Плаваюси, я повторював за бабусею дивовижні назви. Вони нагадували привезені здалеку цукерки в різнокольорових обгортках, з яких, коли з’їси цукерку, вдається створити неймовірної яскравості й незвичайності фантики: Аугвійде, Сігулда, Тракай …
– Я помилилася, – зауважила бабуся, озирнувшись на вже майже невидимий берег, який поступово ставав протилежним. – Правильно – Аегвійду.
Букви у фантику стали на свої місця, але сам він нітрохи не змінився, це ж не прикмета якась, а старе, добре шкільне правило.
Наш човен тим часом, який зовсім не хотілося квапити, поскрипував від тяжкості тіні, яку тягнув за собою.
Ну, не тягнув, не слід перебільшувати, – просто ніс, але з усе більшим напруженням. І час, який я й не думав квапити, неквапливим назвати було, на жаль, уже складно.
20
Човен плив, і було вже не рано.
Ці два затоки нічим начебто не схожі одна на одну, та й які вони одна одній друзі?
Одна для мене – наче вільне падіння: в осінь, любов, сон. Я присвятив їй оповідання, а можливо, це вона, затока, присвятила своє оповідання мені. Бувають – іноді складаються – такі оповідання, які складають обидва – той, хто пише, і той, про кого пишуть, і жоден з авторів не скаже, що це, мовляв, його власний витвір. Ось і моє вільне падінн
ене. Вона знала про це й не заперечував мені. Просто щоліта чекала, коли я знову приїду до неї і ми разом помовчимо, кожен по-своєму: я – захоплено, захлинаючись, трохи стомлено, вона – тихо, поблажливо, невтомно.
А друга затока була тоді, коли ми з бабусею пливли на катері від безіменного міста до міста-музею, який почався для нас ще біля пристані, з золотої статуї Самсона, що постійно перемагає не змію, а такого ж, як він самий, золотого лева.
– Ці два затоки – як дві складові твого походження, – з посмішкою зауважила бабуся. – Обидві – північні, в тебе зовсім небагато південного, хоча саме південне начебто має в тобі переважати. Одна із заток – урочиста, немов вихід імператора у світ. Не те щоб ти був здатний образити тварину, хоча й вельми люту, і не те щоб ти надавав перевагу золоту перед аркушами паперу, – але ідея палацу, хоча б у назві міста, тобі не чужа, згоден?
Я кивнув: коли останній раз я не був згоден з бабусею?
– Друга, – продовжувала бабуся, – невибагливо різночинна. Вона ніколи не бачила жодних імператорів і знати не знає, хто це такі, навіщо й кому вони потрібні.
– Їй намагалися пояснити, – кивнув я у відповідь, – але про затоку легше та природніше скласти оповідання, ніж пояснити те, що йде врозріз з її суттю.
– Вона сприйняла тебе, – погодилася бабуся, – хоча коли вона в останній раз зі мною погоджувалася? – Вона прийняла тебе за свого, як і та, велична. Ти – свій для обох заток, якими б різними вони не були. В цьому немає твоєї заслуги, це передалося тобі у спадок, по материнській лінії та по батьківській.
– А знаєш, – сказав я, подумавши, – так не хочеться розлучатися з моїми персонажами! Затоками, людьми, містами… В оповіданні найнеприємніше – остання крапка: за неї персонажам оповідання виходити не дозволяється.
– Тож придумай іншу крапку! – не роздумуючи, прийшла мені на допомогу бабуся. Набагато важливіше – не стільки погодитися, скільки допомогти. – Нехай вона буде останньою тільки за формою, віддай формі належне. А по суті – нехай в ній не буде нічого спільного з замком комори або засувом на замку зі слонової кістки. Нехай краще остання крапка твого оповідання буде відчиненою кватиркою. Відчинена кватирка – що може бути краще в жаркий день і в морозний ранок? Служи своїм персонажам вірою і правдою, тоді й вони не захочуть розлучатися з тобою. Навіть – точіше, коли – їх у тебе заберуть.
– Ваш непокірний слуга, – погодився я знову. – Ось вона – моя крапка-кватирка.
21
Ми продовжували плисти до протилежного берега.
Іноді падав дощ, іноді сніг, іноді надто болюче пекло сонце. Але що мені ваша негода, якщо у мене – вся моя річка, і мій човен.
Я плив до протилежного берега, не знаючи, чи він є, а якщо все ж таки є – який він із себе. Я не знав, хто від чого пливе: я – від берега, який якось непомітно перетворився на той, чи час від мене, адже він це вміє – спливати. Варто тільки сісти в човен, а далі все піде, попливе, потече своєю чергою, від цього – того – берега кудись туди, де, напевно, теж є берег.
Де, не кваплячи річку, вони всі, всі четверо, чекають на мій човен, який з їхньої легкої руки, з їхніх невагомих рук, пустився в це коротке плавання, що спочатку здавалося довгим.
Вони допомагали мені плисти, як допомагали ті, кому допоміг я, відштовхнувши їхній власний човен і навчивши гребти. Я – ми – прилаштувалися, обійнявшись, на кормі їхнього човна і допомагали чим тепер уже могли, відлічуючи гребок за гребком.
Їм було набагато довше до того берега, але і для них він поступово ставав – цим.
Плисти відразу в двох човнах мені було непросто, але наша річка, разом з усіма її затоками, була єдиним, а точніше сказати – всім, що у мене було, і цього всього було так багато…
Спочатку мені дуже хотілося, а потім, десь за серединою річки, стало вже просто необхідно, дізнатися, чи є там, куди я пливу, куди пливемо всі ми, той берег.
І чим важливіше було дізнатися, тим сильніше не хотілося дізнаватись.
Але не гребти неможливо, якщо вже мене навчили гребти і передали все, що могли передати.
– Трохи більше, – тихо сказала бабуся, і я, як зазвичай, кивнув їй у відповідь.
І нарешті розгорнув дідусеву цукерку – хоча й не для себе.
Для себе, звичайно.
22
Коли допливу, буде четвер?
Перепрошую, моя повість – у минулому часі. Тому:
Ось човен і переплив річку. Коли я доплив, був четвер.
Я подивився перед собою – і мені стало зрозуміло.
Мені стало ясно те, про що я думав постійно, починаючи приблизно з середини річки, хоча ні в кого про це начебто не запитував. Хіба про це запитаєш?
Запитував. Авжеж запитував.
І ось – приплив.
І зрозумів.
Про це – моя повість у минулому часі. Про це – всі мої оповідання, і минулі, і майбутні.
І про вас, звичайно. Вибачте, якщо не впізнали себе в цих рядках, але кожен з них – про вас. І порожнеч між цими рядками немає, адже там, у тих порожнечах — теж ви.
Хоча і в минулому часі.
Михайло Блехман, Монреаль – зима, 2018 р, спеціально для видання speckor.net
