У Чернігові переклали твори узбецького вундеркінда
Юному вундеркінду (обдарованому письменнику та художнику) із сонячного Узбекистану – лише 13 років. Він мешкає з сім’єю в Ташкенті, навчається у 7 класі школи № 102. Абдуллох Абдумомінов – відомий міжнародний діяч, організатор літературно-мистецьких фестивалів та конкурсів для дітей, перекладач узбецькою. Втім, і його дійсно талановиті, неординарні твори перекладені аж дев’ятьма мовами: українською, англійською, іспанською, арабською, турецькою та ін.
Зараз юнак має понад 30 справді престижних міжнародних нагород – в Україні, США, Англії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Туреччині, Румунії, Норвегії, Індії й інших державах. Зокрема, тепер його відзначено і Почесним дипломом нашої відомої Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує творчих людей із 70-ти країн – за власний творчий доробок та популяризацію української літератури в Узбекистані й світі.
Тож пропоную увазі читачів оповідання Абдуллоха Абдумомінова в своєму перекладі українською мовою.
Сергій Дзюба,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, письменник, перекладач, літературознавець, редактор, журналіст
Викрадачі часу
Абдулла, який живе по сусідству, і я – дуже близькі друзі. Ми не лише сусіди, а й навчаємось разом… Якось увечері ми не знали, чим зайнятися, і почали щось робити з великого шматка дерева. Батько мій прокинувся від раптового шуму і, сидячи з ще напіврозплющеними очима, промовив:
– Та ви – викрадачі часу, дарма марнуєте його!
Тоді я зовсім не збагнув значення вислову «викрадачі часу». Коли хотів поцікавитися про це у тата, той пішов спати…
– Ми, мабуть, злодії, – тремтячи від страху, сказав мій друг Абдулла і схвильовано почимчикував до себе додому. Увечері я довго не міг заснути – все розмірковував над дивовижним висловом батька. Однак тато раненько поквапився на роботу, і я знову не встиг його розпитати.
Коли зійшло сонце, я згадав, що треба поспішати до школи. Швиденько вимив обличчя та руки і поспішно випив чай. Я боявся запізнитися до школи, але виявилося, що урок ще не розпочався… Щойно я сів на місце, увійшла вчителька:
– Дорогі учні, я рада вас бачити. І моя радість – безмежна!
Коли наша вчителька пояснювала нову тему уроку, з’явився мій друг-однокласник:
– Вчителю, мені дуже шкода, що я сьогодні спізнився…
– Даніаре, не запізнюйся. Цього разу я прощаю тебе, проте наступного – покараю. Шановні учні, ви маєте побудувати новий Узбекистан і водночас виправдати довіру своїх любих батьків, готових пожертвувати навіть своїм життям заради вас. Якщо хтось із вас стане знаменитим, я з гордістю скажу, що навчала цього учня, – промовила вчителька.
Ці мудрі слова справили на мене особливе враження та підвищили мою впевненість у собі. Якоїсь миті в класі почалися всілякі перешіптування: «Ти прийдеш завтра на мій день народження?..» Було очевидно: наша вчителька почула ці слова.
– Ох, ви – викрадачі часу! – скрушно зітхнула вона. І її гострий погляд на учнів був сповнений жалю.
«Викрадачі часу»… Я чув учора ці слова від батька, коли грався зі своїм приятелем. Тому вже й не надто здивувався, знову почувши їх. Натомість мої однокласники були приголомшені. Даніор аж тремтів від страху, як і мій друг Абдулла.
– Даніоре, чому ти тремтиш? – запитала вчителька.
– Ви назвали нас злодіями, чи не так? Хіба за крадіжку винуватців не карають?
– Ви завдаєте собі шкоди – час покарає злодіїв…
– Вчителю, я не розумію сенсу цього вислову, отож поясніть нам, будь ласка, про крадіжку часу.
– Зазвичай тих, хто краде, карають. Злодії часу – виняток… Адже наразі такий викрадач не зазнає покарання. Бо він – невинний перед законом. Втім, даремно гаяти час зараз – це все одно, що просто… поцупити його в себе, у вашого майбутнього! Тож, якщо ви проводитимете увесь свій час у навчанні, – безперечно, заощадите його й станете кращими в майбутньому.
Слова вчительки надихнули Даніора. У цю мить він зрозумів, що таке – викрадач часу. Навіть додому тепер поспішав.
– Анваре, відтепер я розумію ціну часу! – запевнив приятель.
– Авжеж, друже, ти збагнув, що ми недаремно витрачаємо тут час, адже старанно вчимося – це головне наше завдання. Сподіваюся, в майбутньому ми станемо кращими, і наша шановна вчителька щиро пишатиметься своїми учнями.
Я, Абдуллох Абдумомінов, учень сьомого класу школи № 102 міста Ташкента, згоден із цим. Не витрачайте час даремно! Я завжди пам’ятатиму, що він – безцінний!
Абдуллох Абдумомінов, м. Ташкент, Узбекистан
З узбецької переклав Сергій Дзюба, місто-герой Чернігів, Україна