У його сумних віршах відблискує зірка надії
Його поезія не штучна, без зайвих філософських задумів та витворів. Але яка сила в тих віршах! А головне в них — життя! Не вигадане, а таке, що змальовує цілісну картинку, створене поетичними рядками з «епізодичного» буття. І серед усього того життєво-реального розмаїття (а найчастіше — сумного, як і є наше сьогодення), відблискує зірка надії. Саме вона вселяє для кожного з нас оптимізм і сподівання на краще — через віру, любов, і спомини теж.
Микола Будлянський не має таких всеосяжних титулів, як дехто навішує сам на себе, на кшталт «народний поет», «всесвітньо відомий», «знаний у світі», «академік», «професор», «талановитий» тощо, але своїми творами Він насправді перевершує усі такі титули разом узяті. По-справжньому автора чудової життєвої поезії Миколу Будлянського можна схарактеризувати одним слово — обдарований письменник! А отже, такі твори безумовно читатимуть і колись, через прийдешні роки століть…
Народився Микола Будлянський у 1953 році в селі Держанівка колишнього Носівського району Чернігівсьої області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.Член Спілки письменників України, заслужений журналіст України. Автор поетичних збірок «Калинові дощі», «Стежки і вишні», «Де починається любов», «Смак пізнього яблука», «Любов і вирій», «На рушниках натомлених вітрів», кількох збірок новел, худодньо-документальних і публіцистичних книг.
22 грудня Микола Георгійович відзначив свій ювілей.
Отож, пропонуємо кілька творів Майстра поезії з Чернігова Миколи Будлянського.
ПЕРЕДРІЗДВЯНЕ
Присів спочити старенький місяць,
Де змерзлий обрій зігнувсь в дугу.
А вітер зорі, мов глину, місить
В ще молодому пухкім снігу.
Нарешті зимно. Мороз до шибки
Припав щокою (Було ж колись…)
Димар схололий, зітхнувши хрипко,
Потягся димом в небесну вись.
То баба піч затопила. Ранок
Ось-ось змахне молодим крилом.
Так світло в світі, так гарно стане,
Бо ж на порозі уже Різдво.
Усе доокіл в чеканні свята –
Міста і села, ліси й поля…
Хоч снігу й жменька, та мрій багато.
…Дитяча казка і сивий я.
2022-2023р.р.
СВЯТВЕЧІР
Ще в дитинстві мої одцвіли снігурі
Й синюватих снігів уляглась холоднеча.
Я прохукав на шибці віконце зорі,
Щоб заходила в хату до нас на Святвечір.
Парувала кутя і теплів ще узвар,
Дідух важно мостивсь на покутті край столу.
Баба тихо в молитву складала слова
І підносила руки сухі до ікони.
А мороз за вікном аж скрипів з усіх сил
І мій прохук засклив на тонесенькій шибці.
Як вернути зорю до небесних світил,
Вона ж в хаті розтане, куди ж їй подіться?
Це малого мене розтривожило вкрай,
І я очі підняв на ікони в куточку.
І здалось, що всміхнувся мені Миколай:
– Все по-божому буде, повір мені хлопче.
Я знов шибку прохукав, мороз аж ячав,
Не було снігурів, лиш сніги синюваті.
А у нас на столі розгорілась свіча,
Чи то зірка небесна осяяла хату…
Знов небо сіє, мов крізь сито
Дрібну порошу, наче мак.
В дуплі верби сховався вітер –
Простудно кашляє в кулак.
Така зима: то сніг лапатий,
А то відлиги смак терпкий.
У нашій вихололій хаті
Умерзли зорі у шибки.
Холодну тінь безлиста вишня
Поклала важко на поріг.
Ніде й нікого, тільки тиша
Навшпиньки ходить у дворі.
Стара зіперлася дорога,
Немов лелека, на крило.
Лежить, вслухається – нікого.
Німотна ніч. Глухе село.
Хіба зітхне ледь чутно хвіртка,
Чи то осиплеться іржа.
У темній шибці мерзне зірка,
Як нерозкаяна душа.
ГРУДЕНЬ
Знову ранок світиться березами,
Вдаль біжить дорога із села,
Куди ніч, зорею підперезана,
Листопад під руку повела.
Вітер рветься з хмар снігів насмикати,
Щоби захурделити. Зима.
Півню ліньки навіть кукурікати,
Бо ні ранку й навіть дня нема.
Ось і все. Лиш спогади від осені.
На межі розведено мости.
Хризантеми у букети просяться,
Щоб красиво в вазах доцвісти.
ДИТИНСТВО. СПОГАД
Дитинство. День зігнувсь в дугу.
Де ще той вечір?!
Он грузне сонце у снігу
По самі плечі.
В нас лижі – ребра із діжок,
Липкі до снігу.
Сміється снігуром бузок
Собі на втіху.
Та як умію, так біжу.
Відлига плаче.
Міцніше шапку зав’яжу,
Тримайсь, козаче!
На саморобках із гори
Промчу, як треба.
Так, що аж подив дітвори
Стоїть до неба.
Хто бачив зимоньку таку –
Снігів по стріхи!
Снігур сміється на бузку
Собі на втіху.
ХЛІБ. СПОГАД
Ще мерехтить на обрії зоря,
Ще рання рань, ще холоднеча й сирість.
Зимовий вітер захотів погрітись
І обійняв за шию димаря.
Ще у печі не загаса вогонь,
В діжі, як диво, виростає тісто.
Стоїть у хаті високо й врочисто
Тиша від дверей до підвіконь.
Свята робота – творить мати хліб.
Я вже прокинувсь, зирю упівока.
Улітку і мені була морока –
Молотникам носив за снопом сніп.
Молотники – сусіди, два дядьки.
Ціпи гамселять по тугім колоссі.
Глухе відлуння котиться і досі
З дитинства у дорослість напрямки.
А восени пеклись святі хліби,
В діжі, як диво, виростало тісто.
Світилась мати радісно-врочисто,
На тих хлібах росли ми, як дуби.
… Везу зажуру з рідного села.
У нашій хаті вже не піч, а груба.
І вітер у димар печально трубить,
Діжа розсохлась, цвіллю поросла.
І мати наробилась і пішла,
За нею слалось колосисте жниво…
В той день так пахло вічністю і хлібом,
Сльоза гірчила на щоці села.
НАСНИЛАСЬ РІДНА ХАТА
Ти знов наснилась, рідна хато,
Широка призьба і бузок,
І молода, як ранок, мати
З руки годує ластівок.
І я малий запряг уміло
Соняшникового коня.
Тебе об’ї́ду, світе білий,
І повернусь додому я.
Сюди, до рідного порога,
Бо ж ластів’ятонька малі…
Ще десь попереду тривоги,
Утрати, радості, жалі…
На посиденьки кличе призьба,
Співають двері – не скриплять.
І ластів’ята низько, низько,
Та уже учаться літать.
А як же їм радіє мати
І мене міцно пригорта,
Мовляв, навчишся й ти літати,
Моя дитино золота.
– А як же хата? Їй би крила,–
Кажу я мамі. Та крізь сміх:
– А хату, щоби не злетіла,
Тримає стежка за поріг.
Довкола літо. Стільки літа!..
Хотів би, в очі не вбереш.
І наша хата вся у квітах
Летить у голубу безмеж.
І я розгублений на чатах,
Але зробить не можу й крок.
… Мені наснилась рідна хата,
І молода, як ранок, мати,
З руки годує ластівок.
РІДНЕ
«Заваріть мені чаю із м’яти», –
Просив маму. Давно то було.
Як же пахла Вкраїною хата,
Як довкруж квітувало село.
Ластівки заглядали у шиби,
Журавлі розсівали «курли».
Срібні хмари – не спіймані риби –
В синім просторі неба пливли.
Заваріть мені ще й з деревієм,
Щоб ріс швидше і духом міцнів,
Щоб дитячі збувалися мрії
І я в космос таки полетів.
Не усе, що бажав, ізбулося,
А літа все летять, як пташки.
В нашій хаті давно уже осінь
Вишиває святі рушники.
Ті, що мати любов’ю зігріла,
Що для мене давно оберіг.
Як і ластівки рідної крила,
Як і нашої хати поріг.
Посідаєм за стіл наш багатий,
Хоч і шашіль сточив, як свердлом,
Та й заваримо чаю із м’яти –
Хай у хату заходить село.
Хоч не те вже, в якім виростали –
Ні солом’яних стріх, ні тинів…
Розгубило давно по вокзалах
Ти, село, своїх дочок й синів.
П’ють нащадки десь каву заморську
І нащо їм букети чаїв –
Дике зілля з Десни чи із Ворскли,
З берегів чи з прадавніх гаїв?
Дожидає їх рідна хатина,
Дощем вимитий осені день.
І усміхнена мати в хустині
Зі старих фотографій зійде.
Всіх покличе за стіл наш гостинний.
Чай парує і пахне селом.
Ось із м’ятою, листям калини,
Цей – як ластівки чорне крило.
П’ю і силою знову наллюся.
Україна стоїть за вікном.
З фотографій пожовклих матуся
Благосло́вить мене на любов.
МОЯ ЛЮБОВ
Селу затишно під нічним крилом.
Тополя при дорозі – чорна свічка.
І дрібні зорі, схожі на порічки,
Розсипались і спіють за вікном.
Ніхто цю тишу вбрід не перейде –
Така густа, як бабине варення.
Якщо захочеш, набери у жмені
Й ліпи із неї ранок, потім день.
І місяць покоти по цілині
М’якого снігу. Ним дорога вкрита.
Зліпи із нього бабу, хочеш діда,
Хай стережуть хатину до весни,
Доки приїду знову у село
І пригорну до серця хату рідну,
Коли бузки запахнуть юно квітнем,
Зігріє стріху ластівки крило.
Удома добре. Світиться вікно
Ранковим сонцем, полум’ям із печі.
Сусідське «Здрастє!» обійма за плечі
І зігріва, як молоде вино.
Уранці баба кашлем двір трясе,
Через город йде на роботу мати.
А ввечері, як завше, від зайчати
Мені глевкий окраєць принесе.
І я щасливий буду смакувать
Його з грушевим встояним узваром.
І прийде вечір. Місяць словом карим
В жадану казку буде зазивать.
Зазве. І стане в хаті уповні –
Аж трам угнеться і долівка вгрузне,
І сон зітхне, немов міхи у кузні.
…Дитинство й досі ще живе в мені.
Соняшниковий сниться, бува, кінь,
І ковзани соняшникові сняться,
А ще – солодкий білий дим акацій,
Конвалій перших тихий передзвін.
Десь там усе, де сива далина,
Туди хіба я спогадом дістану
І врешті поверну тебе, кохану,
Із літ, де йшла, спинялася весна.
Та знов зиміє тиша за вікном.
Прийде тепло, розтопить з снігу діда.
Хоч все не так. Уже нема сусіда
І мати в небі зіркою давно.
А я живу. Вертаюсь сюди знов.
Чекай мене, стара батьківська хато!
До тебе буду завше повертати,
Доки тече в мені моя любов.
38-Й АВТОБУС
Котить осінь утому днів
З юності в невідомість.
Ким ти був у житті моїм,
38-й автобус?
Ти, бува, аж стогнав, коли
Нестачало всім місця.
Пам’ятаєш, сади цвіли
У весняному місті?
І так гордо й душа цвіла,–
Бо ж студент універу!
Жовтий корпус. Тарас і я
В твоїм, Києве, сквері.
Як же хочу вернутись знов
В світ, що так серцю милий.
Моя осінь, як і любов,
Яблуками доспіла.
Пригадалось з минулих днів
Ябко кругле, як глобус.
Ти був другом в житті моїм,
38-й автобус.
В ТУ ДИВНУ НІЧ…
На стихлу воду вистелилась ніч,
На березі присів спочити місяць.
Струсило небо зорі з юних пліч,
Землі відкривши вічну таємничість.
Десь спить пташа під маминим крилом
І вітер затаївсь у верболозах.
В цю дивну ніч наснилася любов
Така, як в ту золотооку осінь.
Стояли вдвох на березі крутім,
Лежала поруч ніч на стихлих водах.
І я іще в безгрішному житті
Заспрагло пив твою смагляву вроду.
Минеться сон і скресне ніч п’янка,
Розплющить небо очі волошкові,
Та у руці триматиме рука
Золотоквітний промінець любові.
Микола Будлянський
