У Луганську не просто їхня квартира – там рідна земля, яку люблять з дитинства
Вони покидали дім під обстріли, не відаючи, що буде далі, та невдовзі заново знайшли себе. Через війну сім’я Ткачових втратила дах над головою в рідному Луганську, але не припинила займатися улюбленою справою. Коли подружжя Марини й Кирила з дітьми – дев’ятирічним Левком та п’ятирічною Варварою – переїжджали на Волинь до Луцька, перебували в непевності щодо завтра. Але вони ні дня не сиділи склавши руки. Тому вже за кілька місяців у Луцьку заговорили про талановитих митців-переселенців. Минув ще рік – і родина Ткачових внесла особливі зміни в культурний простір міста.
РОЗПОВІДЬ ДВАНАДЦЯТА: «Відновити обірване коріння роду»
Ланки ланцюга, яким передається добро
Вони доводять собі й іншим, що віднаходити в собі сили треба після будь-яких потрясінь. Вони знають, як розмалювати життя так, аби після сірої безнадії засяяло світло. В цьому їм допомагає творчість – справа і сенс життя Ткачових. Марина й Кирило – художники, та це не єдина їхня іпостась. Багато мистецьких граней вони відкрили в собі вже в Луцьку. А в Луганську їм довелося покинути викладання в університеті та клуб розвитку для батьків і дітей «Клубок», який нещодавно заснували. Коли відзначали його річницю святковим тортом зі свічками, неподалік лунали постріли з військової частини, яку захоплювали того дня. Саме це стало сигналом: далі так тривати не може. Зібравши незначні пожитки, Ткачови рушили на Волинь. Сюди їх уже раніше запрошувала подружка Кирилової мами – вчителька біології в 21-й гімназії Луцька Галина Ягенська. Вона ж допомогла знайти тимчасове житло, попервах підсобляла з харчами, сприяла пристосуванню в новому середовищі.
Складаючи футболки в рюкзак, не сподівалися затримуватись десь надовго. Гадали, перебудуть літо, постріли вщухнуть – і після вимушеної відпустки вони повернуться додому. Коли ж збагнули, що ця історія триватиме довше, стали шукати прихистку в Луцьку. Обживалися: вивчали місто, блукали вулицями, знайомилися з людьми та музеями. Роботи спершу не мали, тож долучилися до волонтерського руху. Тоді лише створювалась організація «Волинь SOS», що допомагала вимушеним переселенцям. Так майже одразу Ткачовим вдалося стати «своїми», інтегруватися в новий простір. Допомагати іншим – очевидна цінність, раз по раз зауважують чоловік і дружина.
– Ми всі – мов ланки довгого ланцюга, яким передається добро. Начебто маленькі, але без участі кожного нічого не буде, – упевнена Марина. – Нам допомагали, коли бракувало найнеобхіднішого: грошей, продуктів… Нічого не забуваю, все тримаю в пам’яті: це треба буде навзаєм повернути, передати далі цю естафету… Усі мають щось робити, аби добро поширювалося світом.
Понад усе жінка захоплюється працею з дітьми. Вже незабаром Марина повернулася до улюбленого заняття: її взяли на роботу в сімейну академію «Плай», де спершу вона вела гуртки для дітей, відтак відкрила театральну студію «Бяка-закаляка» для наймолодших – від чотирьох до шести років акторів. Театр – особлива любов мисткині.
– На сцені приміряєш різні образи, відкриваєш щось нове в собі, але при цьому залишаєшся собою. Надто корисно це для дітей – завдяки забавкам, перевтіленням вони можуть краще збагнути світ і себе в ньому, – вважає Марина.
Вона не тільки авторка постановок для малечі – жінка й сама дебютувала як учасниця промоційних роликів про Луцьк. У них вона постає замріяною, усміхненою, відкритою до вражень панянкою, якою, власне, і є в реальному житті. Марина спробувала себе й на більшій сцені – аматорська студія «ГаРмИдЕр» радо прийняла творчу особистість до свого кола.
Мені цікаво було дізнатися, що Кирило Ткачов – один з найвідоміших шрифтових дизайнерів в Україні. У Луцьку він відновив роботу над літерами й шрифтами. Продовжив читати лекції з дизайну, тепер дистанційно, в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, котрий після окупації переїхав до Старобільська. Кирило ділиться знаннями зі студентами, а також зі всіма, хто небайдужий до навколишньої краси: він заснував перший та наразі єдиний онлайн-курс з каліграфії та летерингу, проводить майстер-класи в Луцьку, Львові та Києві, створює логотипи, малює ілюстрації для дитячого журналу «Пізнайко». Значна частина Кирилової діяльності – вільний заробіток. Коли замовлень менше, чоловік розробляє шрифти, аби продавати їх на американських сайтах.
– У мене немає часу сидіти склавши руки, – мовить Кирило. – Беруся за різноманітні дизайнерські проекти. Попри їхню комерційність, вони неодмінно мають бути цікавими мені.
Пасивне споглядання – це дорога назад, додає, тому він воліє не зупинятися. Згодом його ініціатив у Луцьку все більшатиме, його задуми й ідеї дедалі міцніше гуртуватимуть тутешню небайдужу молодь.
Обірване коріння роду
Через пережитий стрес Марина на певний час припинила малювати. Проте саме в Луцьку до неї повернулося натхнення. Так з’явилися графічні роботи: дерево, з якого проростають деревця; кит, на спині якого стоїть луцький замок Любарта… Твори Марини особливі: в них треба довго вдивлятися, аби за загальним образом і химерними орнаментами розгледіти заховані цікавинки. Казкові мотиви, хитрі візерунки, деталі, які з’являються одна за одною, – тільки вглядайся. Авторка пояснює, що з цих маленьких шматків і складається цілісна гармонійна картина.
Нові й старі роботи художниця представила лучанам у місцевій мистецькій галереї на авторській виставці із символічною назвою «Дерево до неба». Того дня зібралася вся родина Ткачових та чимало глядачів. Стороннє око ніяк не могло розпізнати в усміхненій молодій україномовній жінці у вишиванці та з маками в зачісці нетутешню.«Ти ж наша», – дивувалися, коли дізнавалися, що Марина луганчанка.
Дерево – важлива метафора для її творчості
– Це символ роду, а наше довелося вирвати з корінням і перенести на інший ґрунт, – мовить художниця. – Є своя казковість у тому, як воно потрохи тут приживається, вбирає в себе соки волинської землі. Адже, зрештою, після зими настає весна, все пробуджується, починається щось нове. Дерево-рід має багато сил, тягнеться до неба, до нього прилітають пташки, навколо розцвітають квіти. Своїми малюнками хотіла передати, що дерево може вирости до неба, – потрібна лише сильна віра.
Як пускає коріння дерево на новій землі, так проростають таланти Ткачових-молодших. Варя й Левко захоплюються творчістю. Квартира Ткачових схожа на галерею – малюнки по всіх кутках. Також охоче ліплять з пластиліну та глини, ходять на заняття образотворчого мистецтва в бібліотечну студію «Мальованка». Та найбільшою розвагою для них є похід до зоопарку з альбомами – щоб можна було відразу змальовувати тваринок.
– Радісно, що діти розкриваються й без нашого примусу, – втішається Марина. – Дуже переживали, як вони освояться на новому місці. Наша малеча вразлива, знає, що таке війна. Левко, коли почув, що переїжджаємо, зреагував по-дорослому: треба – то треба. Тепер теж тримається, правда, розмірковує часом, як добре було б побачити шкільних друзів. Варя раніше постійно запитувала: «А ми повернемося додому, будемо «Клубок» відвідувати?»
Дивлячись у небо, загадує зіроньці головне бажання – щоб війна швидше закінчилася. Та згодом дітей захопило нове життя, знайшлися друзі в Луцьку, постали нові плани, прикрі спогади відійшли.
Назву «Дерево роду» має й інший спільний дизайнерський проект Ткачових, який розвивався разом з народженням та навчанням доньки Варвари. Ця робота потрапила до переліку переможців національного конкурсу дизайнерів Ukrainian Design: The Very Best Of 2015. Творчі доробки Ткачових міжнародне журі відзначило в номінації «Найкращі флаєри, брошури, проспекти».
– Дерево – це знаковий символ для будь-якої сім’ї, не лише для нашої. Просто нам довелося своє викопати й пересадити на іншу землю, – мовить Марина. – Хочемо, щоб і на новому ґрунті давало плоди. Є магія в тому, як воно приживається в інших обставинах.
На відкриття виставки до Марини завітали нові друзі з Луцька та земляки, котрі також залишили домівки. Дарували художниці квіти, говорили про визнання, фотографувалися разом. Ткачови освоїлися й реалізувалися на Волині, та все ж хотіли б бодай натрохи повернутися додому – обійняти батьків, дерева на подвір’ях, де виростали, посидіти в старому кріслі, поласувати плодами улюбленої яблуні.
– У Луганську не просто наша квартира – там рідна земля, – каже Кирило. – Усе, що знаємо й любимо з дитинства.
Як не втратити довіри до світу
Були в Ткачових певні фобії, втім, вони змогли їх подолати – виборювали перемоги й завойовували визнання. Загалом їм не було страшно переселятися в незнайому область, лиш трохи лячно щодо того, як сприймуть волиняни їхню російськомовність. Але сьогодні родина вже добре розмовляє українською. Вони не були залякані «бандерівцями», бо й не багато чули про них – новини дізнаються з Інтернету, а не з телевізора.
– Так і не побачили цих легендарних персонажів, – усміхається Марина. – Навпаки: нам усюди траплялися добрі, чуйні люди.
Жінка пригадує перші враження про Луцьк та його мешканців: завдяки теплому ставленню та розумінню зміцніла їхня віра – в себе та в людей, що їх оточують.
* Коли приїхали, ходили з широко розплющеними очима – люди настільки добрі й щирі, – ділиться споминами Кирило. – Всі допомагали, дарували нам книжки, альбоми для малювання. Якось Марина загубила гаманця на вулиці, то повернули. Склалося враження, що тут намагаються спершу зарадити тому, хто потребує, а вже тоді братися за свої проблеми. Ми навіть не були готові до такого теплого прийому.
А в Марини є секрет, як не розгубитися, коли все видається чужим і незвіданим.
– Поводитися, мов удома, налагоджувати нові зв’язки, знаходити ниточки замість тих, що обірвалися. Щось береш, а щось навзаєм віддаєш. Не слід повертатися повсякчас до минулого, а спогади треба дозволяти собі дозовано, не жити ними. Варто пам’ятати, що ваше життя, куди б воно вас не закидало, – у ваших руках. Після всього пережитого головне – не втратити довіри до світу. Завжди повторюю це собі й хочу закласти таке розуміння дітям.
Як відкривати внутрішній космос
Вони довго йшли до своєї справи. Робили все зважено, крок за кроком, міркуючи: нехай ідея спершу визріє, а вже тоді слід братися за її втілення. Не поспішали та робили все в тиші – тим гучнішим був розголос пізніше. Ткачови відкрили перший у Луцьку креативний простір для роботи, творчості та відпочинку, що має символічну назву «Innerspace»– з англійської це «внутрішній простір».
Приміщення розташоване в центрі Луцька, однак подалі від міської метушні. Щоб потрапити до креативного простору, потрібно звернути з центральної вулиці в напрямку головного міського парку – й тут віднайдеш «релакс» посеред сірих буднів. Краса Луцька, на думку Ткачових, ще й у тому, що навіть у серці міста – з його безперервним рухом, гамором – напрочуд легко віднайти свою територію свободи. «Піднімаєшся сходами на гору – ніби переходиш на інший рівень у всіх сенсах», – зауважує Марина.
Завдяки французьким вікнам-дверям тут просторо й світло, на стінах – Кирилові каліграфічні плакати й Маринині картини, всюди багато книг, журналів, є й настільний футбол. Дизайн приміщення Ткачови вигадували разом. Марина була вдумливим і розважливим критиком, завдяки її зауваженням відшліфовували Кирилові ідеї. У цьому сімейному творчому тандемі чоловік – генератор ідей, котрий мислить довершеними образами й цілісними картинами. Марина ж уважно ставиться до деталей, відчуває, як їх скомпонувати, аби все гармонійно зазвучало.
«Innerspace» можна ще перекласти також як «внутрішній космос». Таку назву спершу мав Кирилів Інтернет-проект, де він викладав свої творчі розробки.
– Внутрішній простір є дуже важливим у дизайні літер. Має значення не лише форма букви, а й місце всередині неї, – пояснює Кирило. – Друга ж версія перекладу підходящадля назви закладу – деякі люди носять у собі цілий світ, космос.
Особливістю закладу є те, що відвідувачі платять не за замовлені страви чи напої, а за час перебування. У вартість входять чай, кава, печиво тощо. Креативні простори – зручні місця для посиденьок у вільному форматі, зустрічей великими компаніями, цікавого дозвілля, організації майстер-класів, конференцій, презентацій.
«Innerspace» працює кілька місяців, та вже серйозно про себе заявив: тут відбувся неформальний фестиваль каліграфії, шрифту «Простір літер» – унікальний не лише для Луцька, а й для України. Найвідоміші професіонали у своїй сфері приїжджали з різних куточків нашої країни: і щоб у колег Ткачових погостювати, і щоб добру справу зробити, передавши свої знання охочим. А таких виявилося чимало.
Ви читаєте публікацію «Відновити обірване коріння роду» – дванадцяту розповідь з проекту «Знедолені? Нездоланні!», започаткованого Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика
Відтак Кирило відкрив у просторі Школу каліграфії – для всіх, хто небайдужий до краси письма й таємниці шрифтів. Тут опановуватимуть мистецтво каліграфії, дізнаватимуться секрети готичного письма та італійського курсиву, ознайомляться з особливостями кирилиці й гострого пера, вивчатимуть сучасні тенденції та – обов’язково – експериментуватимуть зі стилями. До справи Ткачови взялися, коли розшукали зручне приміщення, де можна було розташувати все, що хотіли бачити в своєму закладі. Коли придумували дизайн та концепцію, дбали, аби кожен з клієнтів – незалежно від віку та професії – почувався в просторі комфортно, щоб міг і попрацювати, й влаштувати змістовне дозвілля. Завдяки модульним меблям у приміщенні за кілька хвилин змінюється обстановка й атмосфера. Таким чином задається настрій для різних занять. –У нас інший, ніж у типових кафе, скелет простору, – зауважує Кирило. – Миттю можемо перетворитися на невеличку лекційну залу, облаштувати сцену, за потреби – навіть зробити ляльковий театр. В «Innerspace» тепер постійно відбуваються виставки, кінопокази, презентації, освітні заходи. Для гостей Марина з донькою Варварою печуть домашнє печиво. Тут продають книжки, більшість з яких годі знайти деінде в Луцьку. Це мистецькі видання, напрацювання малих видавництв, авторська продукція: листівки, сумки, блокноти. Ті ж, хто прагне активнішого відпочинку, може зіграти в настільний футбол. Ймовірно, в майбутньому власники закладу проведуть ігровий турнір. Наразі справу складно назвати прибутковою. Зі слів самих Ткачових, ще не скоро можна буде з певністю сказати, що вони відшкодували всі затрати й можуть подумати про доходи, про те, аби назвати свою справу бізнесом. Однак надихає усвідомлення того, наскільки цей заклад виявився потрібним культурному середовищу Луцька, як органічно він вписався в мистецький простір міста та об’єднав навколо себе активних мешканців. Ткачови кажуть, їм пощастило з новим місцем проживання. А Луцьку не менш пофортунило з переїздом Марини й Кирила, вважають їхні нові тутешні друзі.
Нова батьківщина
Тепер Ткачови з певністю стверджують: Луцьк став другою домівкою для їхньої родини. Місто їх прийняло, не змусило відцуратися від улюбленої справи, полюбило, й ці почуття – взаємні. Тепер у Марини й Кирила та їхніх дітей є дві домівки: перша, де залишилися батьки, але там важко дихається від несвободи, друга – де вони заново віднайшли себе й де прижилися їхні починання.
Публікація про презентацію книги “«Знедолені? Нездоланні!»” та відео ТУТ
– З одного боку, тут я вдома, а з іншого – не перестаю відкривати для себе щось нове, – ділиться враженнями Марина. – Днями пішла в бібліотеку, хотіла взяти книжку під заставу. Мені так дали, сказали: «Та ми вас знаємо». Дуже приємно, що люди довіряють. Після відвідин рідні на окупованій території повертаюся до Луцька саме як додому: в тепло, затишок. Ці відчуття надзвичайно важливі, мені хочеться, щоб їх зберегли і наші діти, а потім передали своїм: цю довіру до світу, доброту одне до одного. Найголовніше тут – люди, переконаний Кирило. Під час фестивалю він звертав увагу, скільки в залі допитливих очей: – Багато добрих, вмотивованих, творчих особистостей. Слухачі підходили до лекторів, запитували в них поради, показували свої роботи. Тішилися, коли чули схвальні відгуки про них. Добре знати, що твої проекти потрібні не тільки тобі, а й до вподоби фахівцям. Мені хотілося б об’єднати цих людей, втілювати з ними спільні важливі речі. Дизайн – це велетенський прецікавий світ, де ти не лише виконуєш замовлення клієнта, а постійно вдосконалюєш самого себе, безперервно робиш відкриття й нові проекти. Будемо раді, якщо допоможемо місцевим дизайнерам знайти собі ще одну нішу, коли в нашому просторі з’являтимуться їхні картини, листівки. Започатковуючи свою справу, Ткачови міркували над ризиками, зважували всі «за» та «проти», втім, вирішили не боятися. – Ліпше «пан або пропав», ніж жити й далі боятися щось зробити, – вважає Марина. – Чудово, якщо вдасться когось розкрити: студентів, дизайнерів, тих, хто не наважується про себе заявити. Свого часу нам тут багато допомагали, нині вже ми можемо когось підтримати.
На прощання Марина вкотре повертається до своєї улюбленої фрази: «Має передаватися добро в світі». З таким життєвим правилом значно швидше минають негаразди й настає світла смуга.
Ярослава Тимощук
Довідково
Наприкінці липня цього року в Чернігівській бібліотеці імені М. Коцюбинського відбулася презентація книги різних історій переселенців «Знедолені? Нездоланні!», яка видана Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика. Публікація про презентацію книги ««Знедолені? Нездоланні!»» та відео ТУТ
До книги увійшли 15 історій переселенців, які залишили окуповані території Донецької та Луганської областей, а також окупований Крим, і спробували розпочати нове життя в інших регіонах України.
Як розповіла редактор-упорядник цієї книги Ірина Черниченко, над виданням працювали 15 авторів – журналістів, з них деякі також є переселенцями з окупованих територій східних областей України.
Попередні публікації тут:
