У Нігерії мовою ефік перекладені вірші українців з Чернігова

Нігерія – держава в Західній Африці, яка має найбільше за чисельністю населення (понад 206 мільйонів людей, сьома за населенням на планеті) та найпотужнішу економіку на континенті. Ефік – народ на півдні Нігерії.

І ось цікава новина – відома нігерійська поетеса, прозаїк, автор пісень, співачка, актриса, міжнародна громадська діячка, педагог і еколог, Принцеса Ловелін Ейо (Princess Lovelyn Eyo) переклала щойно вірші народних поетів України Тетяни та Сергія Дзюби мовою свого народу ефік. А Сергій Дзюба переклав поезії африканської принцеси українською. І Ловелін Ейо прийнято до Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка нині об’єднує відомих письменників, перекладачів, вчених, журналістів, митців, державних та громадських діячів із 70 країн.

Serhij Dziuba (Сергій Дзюба)
* * *

Ke ubↄk nsinsi silver ekpri eyenan̄wan

asari idet esie

ye edisat emi ↄfiↄŋ asakde un̄wana ↄtↄ

onyuŋ ikwe iso eyenan̄wan emi

k’esit ukpụhↄrede ukutiso

 

Ebiet emi enye esede

edi ye n̄wen̄wịne ikpↄkidem

eke n̄wan oro owo mîkↄdiↄŋↄke

 

* * *

Ke Isuo tiet

nte anyan usuŋ eke mmↄŋ eyet Eve

efatde ↄkpↄsↄŋ

eke afia itiat ekimde enyin

ke ebiet emi ekpekemede ndikụt ikpa enyↄŋ

edieke ifeheke ndidụk inyaŋ

 

Ikwↄ oro okụt

ebiet udịbe

ndida mman erenowo

ye n̄wan

 

* * *

Du uwem abighi

wet ekpri mkpↄ

kuda idiↄk n̄kpↄfo udori ke Obio Abasi

 

* * *

Uyai ke tua

Idet enyin esie ke mmↄŋ eyet

odụri akpana adian idem

 

* * *

Mbon mmi

mbↄk edop uyo mbufo

N̄kemeke ndikop inyaŋ

 

* * *

Akani, akani

kita ↄsↄŋ ada

ke ndituŋ

nte eyenↄwↄŋ

Tetiana Dziuba (Тетяна Дзюба)

* * *

Usen adiaŋade ye uyom itiembehe usuŋ tren

ye mme ukpↄŋ ekabarade eniↄŋ nte afaŋ

emi adade ↄwↄrↄ usuŋ nnan ekim

emi mme iban ebede

edisuↄrede Ana kareninas

Mbon oro ekpemede esio ke mme mfina

nkukụre tutu usiere

* * *

Ndopuyo eyedu, kolo eke idorenyin

emem eyedu, kolo eke inemesịt

ndien, apple kiet oro eyeduo, akabarade iba

mme enyene ima idara eyedia mme ibio mfri oro

mmↄ idifiↄke Eve-atuayet do ke edem n̄kↄk

esụn̄ide akani udↄn̄ↄ skovi esie

* * *

Inuŋ ini ekeŋↄwↄŋo

nte ntan ↄwↄrↄde ke nkanika ini eset

kↄfↄp, k’abiak, kedieŋede

ndien atara

ndikabarade inyaŋ

emi ↄfↄnde ndinek

ke mbufịt editi

 

Nte ededi ke ndiↄkiso, edi ikedighe ke anyan ini

sia mowo edide edibotnkpↄ isↄŋ

ye inyaŋ ↄdↄn̄ↄde inuŋ

* * *

Kpukpuru ini mme ↄbↄn̄an̄wan eduↄ nↄ mme ndisime

ntre ke mme ifiↄk eset etiŋde

* * *

Nkot mme nↄmba

emi mendioŋoke ke ibuot, k’ini emi

owo ndomo tiet imenke fon

Kadaŋ ini oro kpↄt, ke nkop etop

nsiyomde ndikop kpukpru ini

# EFIK LANGUAGE (Nigeria)

Translation by Princess Lovelyn Eyo

А ось – вірші всесвітньо відомих письменників із Чернігова рідною українською мовою.

Сергій Дзюба

* * *

На сріблястій долоні вічності

маленька дівчинка

розчісує коси

місячним гребінцем

і в примхливому люстерку

не бачить свого обличчя:

 

Там її погляд

і зморшки

незнайомої

Жінки.

 

* * *

На острові,

далекому, мов сльози Єви,

стиснутому обіймами

сліпучо-білих скель

так, що можна спіймати

горизонт, якщо він не втікає у море,

знайшла прихисток

музика –

щоб народити

Чоловіка

і Жінку.

 

* * *

Живіть довго,

пишіть мало

і не звинувачуйте Небо

у гріхах.

 

* * *

Заплакана красуня:

вії

намистинками сліз

прихилили

веселку.

 

* * *

Люди,

будь ласка, тихіше –

не чути моря.

 

* * *

В кутку гітара,

старенька-старенька,

як дитина,

стоїть важко.

Тетяна Дзюба

* * *

День відступив вокзальним гармидером –

І тіні стали довгими, як колії,

Що ведуть у тупик ночі.

Їх перетинають жінки,

Здрібнілі анни кареніни,

Котрим вибавлення від проблем

Гарантоване лише до ранку.

 

* * *

І буде тиша кольору надії,

І буде спокій кольору щастя,

І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,

Його половинки з’їдять щасливі закохані,

І не помітять за гіллям заплаканої Єви,

Яка прокляла свій давній авітаміноз.

 

* * *

Час просочується сіллю,

Як пісок із найдавнішого годинника,

 

Пече, випікає, ятрить.

А потім даленіє, розчиняється, –

І стає морем,

У якому добре гойдатися

На хвилях спогадів.

 

Шкода тільки – недовго,

Бо люди мешкають на суходолі,

 

Де море – сіль…

 

* * *

Королівни завше діставались дурням, –

переконує народна

мудрість.

 

* * *

Дзвоню по телефонах,

Номери яких знаю напам’ять,

У час, коли ніхто не підніме трубки.

Тоді тільки можна у них почути те,

Що хочеш почути так давно.

Принцеса Ловелін Ейо (Princess Lovelyn Eyo)

Мешкає в африканській країні Нігерія. Принцеса. Поетеса, прозаїк, автор пісень, співачка, актриса, міжнародна громадська діячка, педагог та еколог. Посол миру. Одна з керівників відомих світових миротворчих, літературних, мистецьких, природоохоронних громадських організацій, учасниця багатьох успішних міжнародних проектів у країнах Африки, Америки, Європи та Азії. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. «Золотий письменник світу» (нагорода 10 держав). Лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина-США), почесних нагород ім. Джека Лондона і Марка Твена (США), Роберта Бернса (Шотландія), Мацуо Басьо (Японія), Архипа Куїнджі (Україна), міжнародних літературних премій у державах Африки та Південної Америки, Близького Сходу і Китаю, Іспанії, Італії, Франції та ін. Її твори перекладені різними мовами та надруковані в провідних часописах багатьох держав. Переконана, що тільки мир може забезпечити стабільний розвиток і процвітання країн, а справжня, високодуховна література об’єднує народи.

Оновлення

В обіймах сивої зими

Себе втрачаю поступово…

Та мрію відродитись знову,

Коли зійдуть сніги німі.

 

Проміння тепле, осяйне,

Враз до життя поверне спрагу;

І крила волі та відваги

Покличуть у політ мене.

 

Розтануть враз холодні сни,

Порину в росяні світанки;

І закружляю враз на ґанку,

Мов наречена, навесні.

 

Розквітну ніжно між надій,

До світу пригорнусь, як мати;

Зима – це вже весни початок,

А іній – також чарівний!

Не втратити себе

Достаток на високих каблуках

Зламавсь, як полудень на пагорб звівся;

Мене носило щастя на руках,

Та вже печаль панує на обійсті…

 

І от здається, що всьому кінець,

Бо навіть тінь моя – якась несправжня;

Та й вітер, збайдужілий, наче мрець,

Не освіжає, а підступно дражнить.

 

Але рятують голоси батьків,

Тонесенькою ниткою спасіння…

І ніби не рахуються роки,

Бо хочеться аж вистрибнути з тіні!

 

Хай продано надію за безцінь,

І я – мов голка у копиці сіна;

Не нарікаю на гріхи та лінь, –

Себе шукаю, наче я – нетлінна.

 

Хай вислизає час, немов змія,

Та вчуся світ по-доброму любити;

Бо лиш тоді росте душа моя,

Тріпочуть руки крилами на вітрі.

 

Тож не здаюся на поталу тій,

Що точить серце, мов іржа, щомиті;

Бо я повинна виграти цей бій –

Над прірвою у золотому житі.

Нотатки життя

Життя – це музика: чарівна та незвична,

Бурхлива, лагідна, божественна та… різна;

Це – таїна природи, дивна й вічна, –

Батьки, синочок, донечка, Вітчизна!

 

Це – Всесвіт, що бринить, немов орган,

А ритми змінюються, мерехтять, як зорі;

То ніжний вітерець, то вітрюган, –

І слухають, танцюють люди-долі…

 

Я з ним зріднилась – до останніх нот,

Бо іншого не маю ні краплини, –

Обожнюю твій трепетний акорд

Душею неповторної людини!

Для кращого світу

Зникають нації, країни, мови…

Все більше пекла в душах на землі!

Наш милий світ, народжений в любові,

Розтерзують тривоги та жалі.

 

Вчимося ненавидіти завзято,

Аж попелом вкриваються серця;

І навіжено «Гради» та гармати

Знов розпинають віру і Отця.

 

Чи схаменемось, грішні, на розпутті, –

Згадаємо, що названі людьми?

Чи вимремо, мов динозаври, – люті,

Не прощені, – уже навіки ми?!

 

Приборкаємо божевільний атом,

Врятуємо планету від гниття;

Пробачимо себе і «супостатів»,

Всміхнемось не облудно, як дитя?..

 

Чи будем далі падати в безодню

Жахливої, дикунської війни,

Що болем рано припорошить скроні?

А матері ховатимуть синів…

 

О, мир – найбільший скарб, жадане диво!

Як же здобути, дорогий, тебе?

Щоб квітнув світ – незайманий, щасливий,

Потрібно нам перемогти… себе.

Час – не загадка

Я намагаюся втримати час –

Граємо з ним у квача, наче діти;

Наздоганяю, а він, ніби вітер,

Так невловимо зникає ураз!

 

Інколи навіть хвилина – мов гума:

Тягнеться вічність, не видно кінця;

Гирями тисне в тендітні серця,

Всяк набридає, лякає, як пума.

 

Щастям раптово умить обійма,

Лаврами щедро встеляє дорогу…

Трохи відстанеш, хоча б на пів кроку,

А вже довкола – омани туман!

 

Наче, здається, ще жити та жити,

Все ще попереду, – зорі й роки…

Та озираєшся – що навкруги?

Старість тихцем підкрадається в житі!

 

Все пролітає разюче, як день,

Ніби в тунелі, де мариться світло…

Тільки душа – молода, хоче квітнуть,

Їй би – ще літа, веселок, пісень!

 

Час – наче кіт, просто сам по собі,

Він нам – не сторож, не сон, не загадка;

Хто дорожить ним, той буде в порядку, –

Інколи й груші ростуть на вербі…

 

Тож посміхаюсь, тамуючи щем,

Час обіймаю, мов татка та мрію, –

Дивно, дитинно, люблю і лелію,

І відчуваю, що це – навзаєм!

Оманлива тиша

Буває тиша – гірша, ніж гроза,

Очікуванням лиха у тривозі;

Коли страхи приборкати не в змозі,

І набіга непрохано сльоза.

 

А ти – суцільна рана та печаль,

І вже здається – ліпшого не буде…

Лиш нещодавно обіцяли чудо –

Та де воно, в яку пропало даль?

 

Ще молишся – агов, примарний шанс!

З останніх сил, хай пальці неслухняні;

Німі вуста видушують благання,

Допоки каганець іще не згас…

 

Та раптом – грім, кувалдою, в імлі,

Немов всесвітня сила всюдисуща,

Що все довкола, мов горіхи лущить;

І злива припадає до землі!

 

Здавалося б, якісь нові жахи

Чи демони злетілися, мов круки…

А ти себе береш, як бог, у руки –

Кінчається омана навпаки.

 

І те, що в тиші, як мільйон гризот,

Тебе терзало неймовірним болем,

Тепер, у бурі, виявилось кволим,

А ти – міцніший, ніж ворожий дзот.

 

Заціпеніння сходить із душі,

І всесвіт вже готовий боронити!..

Та головне – не схибнутись від миті,

Коли за бурею настане штиль.

Доторкнутися трояндою

Ця квітка – полум’яна, як жага,

Вогненна й ніжна, горда та чутлива;

І хочеться кохати без вагань,

Побачивши таке жадане диво!

 

Трояндовий вдихаю аромат

І лагідно торкаюся вустами;

І вкотре зачаровуюсь стократ,

До серця пригортаю, наче мама.

 

Від чашолистків – і до пелюсток

Енергія її благословенна;

Вона мене підносить до зірок,

Відлунює в артеріях і венах.

 

Вродлива, мила, як сама весна,

Мов дівчина, незаймано зваблива;

Божественна, незаздрісна, одна,

Бентежних почуттів шалена злива!

 

Що може бути кращим на землі,

Ніж королева пристрасті, ця фея?

Відмолює усі мої жалі

Троянда під сріблястою зорею.

Знову

В благословенній, урочистій миті

Відроджуються небо і земля;

І дихається легше вже полям,

Та людям, що живуть тисячоліття.

 

А смуток враз зникає із душі,

Як пух кульбаби, тихо відлітає…

І вже земля здається милим раєм,

Де зцілюють не ліки, а вірші.

 

І щирий мир зворушує серця,

Які чекають нового світанку;

А гості – тут, окрилені, на ґанку,

Знов просять див у доброго Отця.

 

Бере мене в долоні ніжно час,

Свою принцесу у танку кружляє…

Ось чимчикує Новий рік з-за гаю –

Безмежна радість, людоньки, у нас!

 

А лісовій красуні звіддаля

Тут затишно, мов келихам та квітам;

І світ увесь так хочеться любити,

Як трепетне, невинне немовля!

© Ловелін П. Ейо

© З мови ефік переклав Сергій Дзюба

На головному фото: Національний художній театр у Нігерії