Умився в останній раз холодною водою, немов із Дніпра, і… помер
26 грудня 1898-го народився Євген Павлович Плужник, український поет, драматург, перекладач.
Народився в слободі Кантемирівка в Східній Слобожанщині (нині Воронезька область Російської Федерації) в родині дрібного купця. У 1918-му родина переїхала на Полтавщину, з 1920-го мешкав у Києві.
Навчався в Київському зоотехнічному інституті (не закінчив, так би українська поезія мала другого, після Олександра Олеся, поета з освітою ветеринара) та Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка.
Хворів на туберкульоз, через що двічі на рік їздив на лікування в Крим або на Кавказ. У 1926-му хвороба серйозно ускладнилася, лікарі вважали, що «немає на одужання жодної надії». Його відправили до Ворзеля, де одного дня Євген Плужник сказав дружині: «Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти… Я житиму. Я народився знову».
У літературу прийшов на початку 1920-х. Його поезія відзначалася глибоким ліризмом, драматизмом почуттів, майстерною поетичною мовою. Кожен вірш виношував у серці, а вже потім занотовував, майже не користуючись чернетками. Входив до літературних об’єднань «АСПИС» (1923-1924), «Ланка» та «МАРС».
Автор поетичних збірок «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927), «Рівновага» (1933), роману «Недуга» (1928), п’єс «Професор Сухораб» (1929), «У дворі на передмісті» (1929), віршованої драми «Змова в Києві».
Коли пафос і піднесення перших пореволюційних років змінилися прямо протилежними тенденціями, коли різко погіршав політичний клімат наприкінці 1920-х і на перший план вийшло питання виживання особистості в комуністичній державі, Євген Плужник умів залишатися самим собою навіть за часів, коли це було неможливим.
Юрій Меженко так коментував збірку «Рання осінь»: «Коли-небудь, може, за багато років цікавий читач захоче довідатись, а чи був в наш бурхливий надзвичайний час, крім стандартизованих міщан та стандартизованих пролетарів, чи жили живі люди на терені У.С.Р.Р. …І от тоді треба буде йому (читачеві тому) розшукати кілька книжок поетів, що не лише вірші писали, а й почували і мислили. Почесне місце серед тих не багатьох книжок займатиме друга книжка Плужникових поезій».
А коли йому закидали відірваність від життя та занепадництво, Євген Плужник якось сказав товаришам: «А хочете, я от зараз сяду й напишу віршика, в якому колоситиметься буйний степ, сміятиметься дівчина, віятиме вітер, світитиме сонце, духмяніти муть квіти, а вгорі летітиме літак? Віршика, до якого ніхто з критиків не зможе прикласти жодне з улюблених кримінальних звинувачень».
Заарештований 4 грудня 1934-го за звинуваченням у належності до національної терористичної організації. Засуджений до розстрілу, який замінили десятирічним ув’язненням на Соловках.
Останнього листа дружині написав 26 січня 1936-го, вже тяжко хворіючи і не маючи шансів на порятунок: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!».
Помер 2 лютого 1936-го від туберкульозу в лікарні Соловецького табору особливого призначення. За кілька хвилин до смерті він попросив принести йому холодної води: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».
Сергій ГОРОБЕЦЬ. Український інститут національної пам’яті
