В Мінську побачила світ книжка віршів українських поетів із Чернігова

Міжнародне співробітництво. В Мінську білоруською мовою побачила світ книжка вибраних віршів відомих українських поетів із Чернігова. Свою білоруську збірку Тетяна і Сергій Дзюби назвали «Місто Зима».

Книжку українців чудово переклав Михась Пазняков – знаменитий білоруський поет, очільник Мінської організації Спілки письменників Білорусі, академік, лауреат багатьох літературних нагород, зокрема Національної літературної премії Білорусі. Книга вийшла дуже ошатна, у престижному видавництві «Коларград». Пропонуємо читачам відгук на книжку українців знаного поета, головного редактора популярного мінського журналу «Новая Немига литературная», лауреата Національної літературної премії Білорусі Анатолія Аврутіна.

Саломея української лірики

У творчому дуеті – Сергій і Тетяна Дзюби – вона, Тетяна, – така ніжна, тендітна, чуйна… Об’єкт не просто кохання, а поклоніння, – прекрасно неземна, близька навіть до Богородиці, – настільки чарівні та проникливі адресовані їй поетичні образи і почуття Сергія. Недарма він усі свої книги присвячує виключно дружині, а книжок цих – понад сімдесят, і видані вони на 65-ти мовах світу…

Однак бути виключно об’єктом поклоніння для Тетяни – замало. Адже вона сама – яскрава ОСОБИСТІСТЬ: поет, перекладач, журналіст, критик, літературознавець, знаний учений, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік… Взагалі, пані Тетяна – поетеса надто самобутня, зі своїм неповторним голосом, котрий неможливо сплутати з чиїмось іншим. Причому, на відміну від свого чоловіка Сергія, пристрасного поета-лірика, Тетяна Дзюба – вельми оригінальний, глибокий філософ. І її Муза – цікава не так реаліями життя, подробицями нашого земного існування, як справді неординарними роздумами про вічні цінності та духовність, яка й робить людину Людиною – мудрою, натхненною, доброю, небайдужою…

Ось рядки з вірша Тетяни Дзюби «Саломея» – одного з найзначніших не тільки в її власній творчості, а й у всій сучасній слов’янській ліриці:

Із ким ти порадишся, куди підеш у герці, у танці?

Блакитна кров льону у білих одеж.

Одвічне питання: камо грядеш?

Глава Іоанна – на таці.

Танцюй, Саломеє, бо кров – не вода,

Від неї нерони хмеліють.

Танцюй, Саломеє, бо ти молода

І ще не спізнала похмілля…

Майстерно перекладені Михасем Пазняковим ці рядки викликають багато найрізноманітніших почуттів і питань, головне з яких – «вічне», виразно підкреслене автором: «Камо грядеши?». Насправді, куди ми всі йдемо? І що нас чекає попереду? Втім, сьогодні, зараз, у цю мить, завдяки силі магічного поетичного рядка, забувається навіть, як від крові «нерони хмеліють», – хоча б на хвилину можна забути про всі прикрощі – танцюй, Саломеє!.. Танцюй, і бодай на мить все інше здаватиметься другорядним.

Однак лірична героїня автора, в першу чергу, – жінка, а тому її хвилює не тільки сама краса, але й швидка течія часу, яка від цієї краси поступово позбавляє:

Усі слідочки, бліді й непевні, як анемія,

Зберу докупи з вчорашнім снігом, – і занімію.

Здавалось, осінь не зійде з серця мого ніколи,

А календар віщує інше: стрічай Миколи…

(«Сріблясте хутро…»)

Зовсім по-жіночому, вона зі страхом очікує майбутнє, котре, скоріш за все, принесе якісь непоправні втрати:

А вагання – жахніші зради,

А деталі затруть сюжет.

Цей кривавий відбиток помади –

І порожній рукав до манжет.

(«Ти сьогодні прийшла з похмілля…»)

Поезія Тетяни Дзюби – асоціативна: у ній півтонів – набагато більше, ніж тонів; а чарівна недомовленість – значно цікавіша, ніж конкретика… Загалом, асоціації – не тільки те, що найбільше приваблює обдаровану українську поетесу, а й те, що їй найліпше вдається!

Ця крапля точить північ.

У ночі чорний креп

Ліхтар вбиває цвяхи світла,

І доля, що давно осліпла,

Заходить, спотикаючись, у сни.

Сідає скраю ліжка

І по руці заснулих

Проводить нові лінії,

Що вдень не розібрати.

А повний місяць

Знов чекає страти

Об серп молодика.

(«Асоціації»)

Втім, все це не означає, що Тетяна Дзюба – відчужена від конкретики і не бачить того, що відбувається довкола. Навпаки, коли вона звертається до таких, здавалося б, простих явищ, як природа, сонце, небо, вода, вітер, – то висвічується, що й тут у неї – особливе, творчо жіноче бачення, котре дозволяє сказати про давно відоме зовсім незвично, яскраво, своєрідно:

Січе вітер листя на тютюн,

Самокрутки палять димарі.

Долі дощ звивається, як в’юн,

Дощ – намисто біле – угорі.

(«Січе вітер…»)

При всій своїй жіночності, умінні навіть у присмерку побачити прекрасне, Тетяна Дзюба, як і належить справжньому Поетові, володіє умінням називати біль – болем, а гіркоту – гіркотою. Як і в цих, близьких до ахматівських, рядках:

* * *

Вино, бокал і тост не проголошений.

Слова, немов шпаргалки-папірці,

В думках тремтять.

Сузір’я у руці –

Хороших вин автограф канонічний.

І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний.

Вино, бокал… Та посуд істини

Умить розбивсь на друзки.

Вина на скатерті розсипані пелюстки.

А тост – за істину. Шкода – нема вина…

Багато ще можна навести чудових рядків із віршів відомої української поетеси Тетяни Дзюби. Однак не позбавлятимемо читача можливості самому відкрити для себе всю її дивовижну поетичну красу, справжню досконалість і глибину Слова… Яке білоруською мовою у книжці зазвучало вперше!

Осяяння Сергія Дзюби

Про те, що в нашому світовому літературному просторі існує і стає все відомішим ім’я обдарованого українського письменника з Чернігова Сергія Дзюби, я дізнався з популярних зарубіжних видань. Зокрема, запам’ятав дійсно цікаву, яскраву, позитивну рецензію – в московській «Литературной газете» – про вельми незвичайний і талановитий сімейно-творчий дует з України, який встановив справді вражаючі світові літературні рекорди (ними зацікавилися упорядники «Книги рекордів Гіннеса»).

Адже знаний український письменник Сергій Дзюба всі свої книжки (а їх сьогодні у різних жанрах понад 70!) присвятив улюбленій дружині Тетяні, також видатній поетеси та вченому. Причому всі ці книжки видані на різних мовах і в різних країнах світу. Що не кажіть, а вражає!

Минуло буквально кілька місяців. І раптом з’ясувалося: разом із цим незвичайним творчим подружжям з України, я став лауреатом престижної Міжнародної літературної премії імені Ернеста Хемінгуея в Канаді! Тоді ж, у повідомленні про цю новину, яке надійшло електронною поштою, виявилися адреси всіх переможців. І було б прикро не скористатися такою можливістю для особистого знайомства! Так ми з Сергієм обмінялися короткими листами.

Пройшло зовсім небагато часу. Ми непомітно відчули себе справжніми друзями! Сергій Дзюба вразив не тільки блискучим літературним талантом, проникливістю й інтелектом, але і своєю активною громадянською позицією. Постійним прагненням якомога більше розширити коло однодумців, з якими можна цікаво поспілкуватися про творчість, обговорити книжкові новинки, із задоволенням запрошуючи талановитих колег, письменників, перекладачів та науковців, для участі в різних міжнародних проектах. Вони проводяться нині у багатьох державах світу – завдяки все активнішому впливу Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує людей із 55-ти країн (а очолює її Сергій Дзюба).

Причому одна з найпривабливіших рис характеру Сергія – він завжди чудово пам’ятає про друзів, і прагне зробити так, щоб літератор, з яким він подружився, не залишився без уваги, приємного та цікавого листа, відгуку…

Однак, у першу чергу, Сергій Дзюба – видатний поет-філософ і поет-лірик! Мене вражають і його проникливі вірші, написані рідною українською мовою, і вдалі переклади російською (їх я із задоволенням благословив на публікацію в журналі «Новая Немига литературная», головним редактором якого є вже понад двадцять років), і вірші, котрі так прекрасно зазвучали білоруською – в перекладі одного з найкращих сучасних білоруських поетів, прижиттєвого класика, лауреата Національної літературної премії Білорусі Михася Пазнякова.

Давно відомо: щоб переклад вірша звучав по-справжньому потужно, перекладач повинен мати не менший талант, ніж сам автор. Не завжди таке трапляється, тому й твори більшості видатних майстрів слова у перекладах багато чого втрачають. Однак цього разу збіглися не тільки рівні поетичного таланту, – передусім, збіглося ставлення обох справжніх поетів до багатьох питань нашого життя: любові, природи, місця людини на землі… І в підсумку вийшов такий чудовий сплав образності, думки та краси, які, поєднані разом, створюють досконалу Поезію. І, читаючи це, мимоволі забуваєш, що перед тобою – переклад білоруською, а не оригінал твору. Настільки все органічно і проникливо!

* * *

Як восень — вочы, і на скронях снег,

Ды цягне ў лета — быць навідавоку.

Кахаць Вас — грэх. А не кахаць — не грэх?

І грэх кахаць без Божага Вас клёку!

Святая восень, грэшны чалавек

Зноў крывадушна старасць прымярае…

Але чаму галактыка ўсё ж мае

І тайны зор, і несканчоны век?

В оригіналі:

* * *

На віях — осінь, в косах — перший сніг,

А очі прагнуть молодого літа…

Хотіти — гріх, і не любити — гріх,

І гріх любити неталановито!

Пречиста осінь, твій опальний друг

Цю старість приміряє лицемірно…

Одна метагалактика покірна:

Космічний біль і безкінечний круг.

Чи таке:

* * *

Тані

Душа — як скрыпка: то маўчыць яна,

То ўраз пакутлівую возьме ноту.

Не думай пра гады — яшчэ струна,

І пакахай мяне пранізліва ў суботу.

Душа — як рыфма: дом, святло сама

Шукае ад радкоў і строф — к паэмам.

Хай добра там, дзе нас з табой няма —

Кахай мяне ў Парыжы і Сан-Рэма!

Ты адпачні, як ружу не сарву.

Не Адысей (што чуб?!) з табою…

Так хочацца душы, як бажаству,

Каб на яе маліліся, і — з ёю.

Порівняйте оригіналом:

* * *

Тані

Душа — мов скрипка: пилом припада

І враз страждає на високих нотах.

Ти ще струна — не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

Душа — як рима: все шука слова,

Мандрує від поеми до поеми.

Ти знаєш: благодать — де нас нема.

Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…

Ти відпочинь — мов квітку, не зірву.

У мене тільки чуб — від Одіссея.

Так хочеться душі, як божеству,

Щоб хтось молився хоч колись на неї.

Якщо міркувати про сутність поезії щирого українця Сергія Дзюби, про її головну складову, це – безумовно, любов. Взагалі, без кохання, любові неможливо уявити жодного справжнього поета! Так от, Сергія Дзюби це стосується особливо:

* * *

Не випав сніг — щасливий, ніби мить.

Мені не стало легше від бронхіту.

І Моцарт у кімнаті не звучить —

Такий п’янкий, як жінка незужита.

Як Ти, що ще з роботи не прийшла,

Не сіла тихо на краєчок ліжка,

Не плакала і не горнулась трішки

До іншого далекого тепла.

І я, такий нескараний, лихий,

Не свідок, а Пілат тієї муки,

Одержу не смолу, а борщ смачний,

І поцілую не вуста, а руки.

Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно тільки заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові. Кохання, без якого немає Поезії. І Сергій Дзюба своїми проникливими віршами допомагає нам зробити це!

Анатолій Аврутін,

лауреат Національної літературної премії Білорусі