Весілля на Чернігівщині – священне дійство. Відео

Українське традиційне весілля для наших предків було священним дійством. Це було не просто свято, а певний набір обрядових дій, які мусила виконати громада, аби шлюб набрав чинності. Традиції та звичаї, головні атрибути, одяг та обряди різнилися в залежності від регіону України й мали сакральне значення, що й сьогодні має свій відбиток в укладанні українських шлюбів. Розповідаємо про головні елементи українського весілля кінця XIX – початку ХХ століття.

Варто зазначити, що більшість звичаїв схожі в усіх областях України. Наприклад, у більшості регіонах було заведено готувати придане нареченій, пекти коровай, запрошувати музик на весілля, одягати на весілля вінки та покривати голову хусткою. Однак певні відмінності все ж існували, про них і розповімо.

Тривалість весілля

Зазвичай українське весілля тривало 3 дні. Переважно в суботу, неділю та понеділок. Однак траплялися винятки. Це залежало від конкретного регіону країни. В деяких куточках України святкування могли бути тривалішими. Наприклад, починатися з четверга.

Чернігівська область, Ніжинський район

На Чернігівщині жінка починала рахувати свій вік удруге з моменту взяття шлюбу. Починалася нова сторінка її життя. Дівчина мала попрощатися з дівоцтвом, вечорницями, гуляннями, слухатися свекруху та формувати статус господині своєї домівки. За звичаєм українців, усі господарські функції переходили до старшої невістки. Після весілля свекруха звільнялася від усіх хатніх справ. За нею залишала функція розпорядниці, ключниці.

Народний одяг Чернігівської області був надзвичайно багатим. Регіон входив до складу Гетьманщини. Землі Чернігівщини завжди були багатими, вільними, козацькими. Це вплинуло на національний одяг. В ньому використовувалися дорогі тканини, нитки.

На весілля наречена одягала яскравий вінок. Його основою були паперові квіти, як правило червоні, або малинові. Брюнетки обирали здебільшого червоні квіти, а білявки — блакитні.

Одяг теж був різнобарвний: наречені одягали яскраві червоно-білі спідниці, пишно вишиті сорочки та жилети. Доповнювали образ великою кількістю намиста та золотими сережками.

Звичаї

Випікання короваю. На приготування короваю кликали жінок, які були найщасливішими у шлюбі, яких найбільше поважали в селі та на яких мала би рівнятися молода. Саме вони приносили все необхідне для створення весільного короваю. Готуючи коровай, жінки обов’язково співали. Вважалося, що саме це робить коровай обрядовим хлібом, а не просто звичайною хлібиною.

Світилка. Персонаж світилки також був невіддільною частиною обрядової частини українського весілля майже в усіх регіонах України. Світилкою була маленька дівчинка, яка виконує обряд тримання свічки під час весілля.

Старший дружко. Старшим дружком мав бути поважний чоловік, своєрідний авторитет. Його основним атрибутом був рогач, прикрашений, квітами, стрічками, житом. Він виконував роль тамади та слідкував за порядком.

Троїсті музики. На весіллі обов’язково мали бути присутні музики. Їх називали «троїсти музики». Це міг бути один скрипаль чи декілька музик.

У більшості регіонів України було обов’язковим звичаєм перевіряти придане молодої. Воно складалося з постілі, рушників, одягу, посуду, прикрас. Молода їздила по селу та показувала, що вона надбала. Інколи перевірку робили бояри (найкращі друзі нареченого) або родина молодого. Але саме на Чернігівщині перевірку робили скринниці. Це були заміжні старші жінки, щасливі у шлюбі та з певним досвідом. Вони йшли до будинку молодої та під час весілля, перед тим, як наречена поїде до нареченого, перевіряли, чи дійсно вона має все необхідне і є тією господинею, якою вона себе вважає.

У разі розірвання шлюбу або смерті нареченої скриня поверталася її родині. Цей звичай говорить про те, що українська жінка в ті часи мала економічний базис, який надавав їй певну свободу в подружньому житті. Незалежність жінки була важливою складовою українських традицій.

Детальніше про це – у документальній відеорозповіді:

Матеріал створено на основі документальної стрічки «Весільний спадок», 2020 р.

Джерело: elle.ua

На першій ілюстрації: Василь Васильєв, «Свати»