Відверта розмова з автором популярного роману «Безбатченки»
Григорій Войток: «В Україні граблі закінчилися, якщо не схаменемось – наступатимемо на міни!»
Відомий український журналіст і прозаїк із Чернігівщини Григорій Войток створив резонансну, гостросюжетну роман-дилогію (дві книги великого обсягу) «Безбатченки», котра отримала багато схвальних відгуків у ЗМІ та в соціальних мережах. Бо автор на прикладі життя однієї родини справді цікаво та правдиво відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни – до розпаду СРСР (книга перша) і в часи незалежності (книга друга). Це – справжня сага життя нашого багатостраждального народу!
– Григорію Андрійовичу, в історії літератури є випадки, коли люди в зрілому віці створили перші романи і здобули світове визнання. Наприклад, Умберто Еко («Ім’я троянди») та Чабуа Аміреджибі («Дата Туташхіа»). Що спонукало Вас взятися за таку складну й велику роботу, яка потребувала стільки часу та зусиль?
– Ще на початку 90-х років у мене виникла ідея написати нариси про Майнівський (Бобровицький) радгосп-технікум. Від мого рідного села Осовець до Майнівки – менше чотирьох кілометрів шляху, тож часто там бував, багато цікавого з історії цього навчального закладу чув від місцевих старожилів. Коли ж почав працювати у районній газеті, зацікавився й архівними матеріалами з Ніжинського архіву. Передусім вразило те, як виконувався заповіт поміщиці Олександри Майнової про створення на базі її садиби сільськогосподарської школи – першої в Чернігівській губернії. Для цього вона заповіла в 1876 році два маєтки і 610 десятин землі. Але волю меценатки виконали аж через 15 років після її кончини, коли від багатої спадщини залишилася лише земля та окремі господарські споруди. Зібрав й інші цікаві матеріали, що свідчили про те, як глибоко заховане коріння людської недбалості й безвідповідальності, але заодно – й відданості служінню Вітчизні та рідному народу. Нариси друкував у районній газеті, а в 2012 році видав книгу «Тернистий шлях благородної справи».
Однак рамки публіцистики – обмежені, а в мене назбиралося багато спогадів очевидців, унікальні архівні документи, ціла «колекція» особистих вражень від побаченого і пережитого. Тож прийняв для себе рішення – написати роман «Безбатченки». Чому такий заголовок? Після війни було багато безбатченків – чоловіків стало обмаль, і жінка, яка розуміла, що заміж уже не вийде, народжувала дитину для себе. Без батьків росли і вдовині діти. Мені добре відоме це середовище, серед хазяїв якого були й байстрюки від влади. Так їх назвати наштовхнули мене слова Володимира Сосюри з вступу до поеми «Мазепа»: «…Така прекрасна (Вкраїна) й, мов на гріх, ти плодиш землю байстрюками – багном і гноєм для других». Навіть спочатку думав назвати роман «Байстрюки». Засумнівався в доцільності такої назви редактор книги Дмитро Головко і порадив: «Давай м’якіше».
Дослухався до літературного наставника, заголовок пом’якшив, але картину післявоєнної України з її працьовитими і моральними людьми, а з іншого боку – з виродками від влади, яких літературний критик Ніна Головченко назвала найпаскуднішими представниками національної наволочі, – залишив без пом’якшення. Показав і тих, яким ще Тарас Шевченко дав влучну характеристику: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…».
Перша книжка в 2016 році пішла до читачів, і незабаром з’явилися відгуки на неї, а в бібліотеках, казали, навіть черги охочих почитати спочатку утворилися.
Звісно, для автора – приємно та важливо, що роман має попит. Тоді й виникла ідея його продовження – до наших днів. І як бачимо, вже з перших рецензій на дилогію (а відгукнулися Шевченківський лауреат Василь Слапчук, знані українські письменники і науковці Олег Гончаренко й Тетяна Сидоренко), я – все ж на правильному шляху.
Пам’ятаю, коли по дорозі з видавництва заїхав у наше товариство «Земля і воля», то першою зустрів виконавчого директора Валентину Онисимівну Чернякову – вона й стала моїм першим читачем. Наступного дня вона каже: «Я вже більше 50 сторінок прочитала. І там побачила епізод – про подібне мені розповідала бабуся. Тільки ж тоді це на Донеччині відбулося».
Почувши це, другий мій читач В’ячеслав Йосипович Синиця, що теж працював у «Землі і волі», не погодився : «Та ні, Валентино Онисимівно, там я упізнав моє рідне село, а це – Сосницький район на Чернігівщині». Тобто ситуації – схожі, таке відбувалося по всій Україні, тож я нічого не вигадав, написав об’єктивно, не погрішив проти істини.
– З багатьох відгуків знаю, що обидві Ваші книги сподобалися читачам. Бо, як на мене, нічого подібного в українській літературі досі не було. Втім, яку мету ставили особисто Ви і чи задоволені результатом?
– Я прагнув залишити в історії художньо оформлені спогади про село та людей, котрі тоді жили. З усіма отими позитивами та негативами. Адже це – наша історія: справжня, не перекручена, не перебріхувана, не прикрита глянцем, така, яка є. Коли я забирав свої книжки з видавництва, то мені жінки, які працювали над їхнім друком, сказали: «Ви пишіть такі книжки, бо вони зараз потрібні. А то ми тепер казна-що друкуємо, зовсім відірване від сьогодення. У Вас так душевно і проникливо написано, пробирає, аж до сліз… Читаєш і розумієш – так, це ж і твоє життя». А один знайомий подякував, що мої книжки допомогли йому зняти з себе тавро «радянського динозавра». Бо він часто розповідав молодшим колегам про ті часи, коли було багато хороших, самовідданих, чуйних і порядних людей, які наполегливо трудилися як для власного блага, так і для розвитку сільського виробництва, розквіту рідних громад. І мораль була значно вищою!
Чи я задоволений своєю літературною творчістю? Я часто буваю незадоволений собою – такий характер. Дуже вимогливий і до близьких, друзів, колег, але в першу чергу – до себе… Одначе усвідомлюю: дещо вдалося зробити. Хоч особливо я ці книги й не «піарив», лише дві презентації зробив. Втім, головний аргумент для мене, що їх справді читають. Обговорюють. Відгукуються. Різні міркування, не з усіма я згоден, та ці книжки не залишають читачів байдужими. Відверто кажучи, я не ставив собі такої мети – здобути всеукраїнське визнання. Ні в якому разі, що Ви! Про таке навіть і не думав. Хотів лише зафіксувати справжні події та людей, щоб це залишилося наступним поколінням. Бо це – жива історія з невигаданими персонажами в літературному творі.
Якось, вже перед здачею роману у друк, редактор Дмитро Головко говорить: «Образ твоєї героїні Оксани Стародуб співпадає з образом України, оскільки цю жіночку байстрюки від влади нівечили, калічили, довели до інвалідності, вона стільки жахіть та нещасть пережила, як і наша багатостраждальна держава». Я не ставив собі такої мети – порівняти Оксану Стародуб з Україною. Але так вийшло, бо це правда. І її син, коли бажає щасливої долі Україні, щиросердно наголошує: «Тільки не такої долі, як у моєї матері».
Чесно кажучи, можливо, зараз я не так будував би оцей, другий, роман. У кінці мені раптом захотілося його якомога швидше закінчити… Можливо, щось не доробив. Але я не жалкую, що взявся за таку важливу справу.
– Як я зрозумів, майже всі основні персонажі Вашої дилогії мають своїх прототипів. Головний герой «списаний» з автора чи це збірний образ? Наскільки взагалі роман – автобіографічний?
– Усі персонажі – це збірні образи. Звісно, щось «списано» з мене, щось – із моїх близьких, друзів і знайомих. Втім, це – буквально по 5 відсотків… Однак у дилогії немає моєї автобіографії. Цей твір – результат мого спілкування буквально з тисячами людей, мій життєвий досвід.
– Ви – досвідчений журналіст, все життя успішно працюєте в ЗМІ. Однак література та журналістика – це все-таки різні жанри, які сумістити нелегко. Чим Вам у створенні роману допомогла Ваша професія і чим зашкодила?
Однак суміщати журналістику з літературою – звичайно, дуже нелегко!.. Один знайомий, дізнавшись, що я збираюся створити роман, порадив взагалі хоча б півроку не писати публіцистики. І це я відчув у першій книзі – бачу: просто пре з мене публіцистика. Хочеться швидше, компактно щось сказати, як звик у статті, а тут же, в романі, потрібно витримати колоритний літературний стиль, зберігати інтригу, висвітлити характер персонажа, його самобутність. Це – й образність письма, і пейзажі… Перелічувати можна багато. Звісно, щодо цього журналістика мені заважала. Потім я вже наразі знайшов таку собі «золоту середину», і якось навчився переходити від журналістики до літератури й навпаки.
Хоча це – непросто. І з другим романом, де я хотів показати деградацію та бездуховність «безбатченків від влади», належно використовуючи свій численний журналістський фактаж і досвід, теж не все гладенько вийшло. За стилем він мені навіть менше подобається, ніж перший. Втім, я з 1990 року працював на виборах із різними депутатами (зараз це – дуже відомі люди), бачив усю цю «кухню», як то кажуть, знизу. Бачив, як комуністична ідеологія перефарбовувалася в демократичну, але так і не стала диктатурою більшості: «патріотичні демократи» швидко пішли на службу до тих, хто породжував зажерливий олігархат, формував клани корупційних державників, перетворював виборчу систему на благодійну загальноукраїнську акцію – антизаконну і антиморальну.
А як обнадійливо починали свою незалежність! В 1990-му (це був перший мій унікальний досвід) до Верховної Ради балотувався Леонід Григорович Яковишин, видатний аграрій, нині – Герой України. Це була така школа, як колектив Бобровицького радгоспу технікуму, без ніяких грошей, без жодної благодійності, по суті, в чужому районі, допоміг своєму висуванцю перемогти першого секретаря Козелецького райкому партії та генерал-лейтенанта, начальника політуправління Київського військового округу…
Цей досвід багато чому мене навчив, передусім ефективно працювати на результат. Взагалі-то, я все своє життя звик багато працювати, не жаліти себе, бо коли ти в такому цейтноті постійно трудишся, то вчишся планувати буквально кожен день і не марнувати часу. Я так і своїх дітей привчив ставитися до роботи.
Проте професія журналіста зобов’язувала бути постійно і серед безбатченків від влади, і не стояти на узбіччі паскудства, що вони коять.
– Роман залишиться дилогією чи Ви плануєте написати продовження?
– Побачу, як розвиватимуться події в Україні… Є у мене інші ідеї. Скажімо, створити художній твір про багатющий і водночас тернистий шлях Великого хлібороба і справжнього громадського діяча Леоніда Григоровича Яковишина. Без перебільшення скажу, що серед аграріїв вчорашніх і сьогоднішніх навряд чи знайдете другу таку унікальну людину, другого такого літературного персонажа. Та й не лише серед аграріїв. Щоб так уживалося в одній людині уміння розвивати протягом піввіку високоприбуткове, соціально відповідальне виробництво і смілива боротьба з ідіотією у владі. Багато хто з друзів і просто знайомих йому кажуть у вічі: «А воно тобі треба – загризатися з владою, підставляти свого лоба, щоб комусь краще жилося? Адже сам живеш непогано, у достатку…». Яковишину – треба! У своїй дилогії «Безбатченки» я показав причини, чому Україна за всі роки своєї незалежності не стала такою, за яку бореться Леонід Яковишин, про яку український народ давно мріє. Щоб на першому місці в нашій незалежній державі була людина, її життя та благополуччя, потім уже все інше…
– Попри об’єктивну розповідь про все, що коїться в Україні (жадібних можновладців, продажних суддів, прокурорів і поліцейських, лютих бандитів, розбрат, корупцію, дурість і лицемірство), дилогія має потужну позитивну енергетику й не викликає розчарування. Та й завершується друга книжка загалом добре – головний герой та його друзі залишаються жити і працювати в рідній державі. А яке Ваше особисте ставлення до останніх подій? Вірите, що Україна – не безнадійна?
– Я вірю в Україну, попри все, що відбулося та відбувається. Так трапилося, що мій старший син вже кілька місяців перебуває в Європі у тривалому відрядженні. Так ось він відчуває: «Все-таки моя перспектива – в Україні. Скажімо, коли я залучаю когось попрацювати в фірмі, то в першу чергу шукаю українців. Європейці вже не хочуть перепрацьовувати. І менталітет – не той: їм бракує душевності, чуйності, щирості». Тобто головне для нас – навести порядок. Бо ми увесь час чекаємо, що нарешті хтось прийде сюди і, ніби за помахом чарівної палички, зробить нашу державу заможною, стабільною і щасливою. Не буде такого, це – тільки ілюзії. Так, ми – не безнадійні, але у мене є не лише віра, а й сумніви, чи вдасться нам нарешті припинити безкінечні чвари і викорінити безлад в державі і суспільстві. Мусимо також нарешті чітко усвідомити, що в Україні вже граблі закінчилися, якщо не схаменемось – наступатимемо на міни!
– Якщо не секрет, за кого Ви голосували на цих президентських виборах і чому? Взагалі, кого з політиків виокремили б в історії України та світу?
– Не секрет – за Володимира Зеленського, бо розумію – державі потрібні зміни. Дивуюся: таке багатство – у нас Емірати могли б тут бути! Навіщо ж отак розкрадати власну державу, грабувати свій, рідний народ? Щоб їздити водночас на п’яти машинах і мешкати в «хатинках» за сто мільйонів доларів, виголошуючи лукаво-патріотичні гасла?! А позитивний приклад для мене з історичних постатей, на жаль, передусім бачу в 16-му президенті США Аврамі Лінкольні (з 1860-го). Він розумно провів земельну реформу, поступово звільнив штати від рабства, власним прикладом показував повагу до людської гідності. Якось уже цитував його кредо: «Я перемагаю своїх ворогів тим, що перетворюю їх на своїх друзів», «Коли я роблю добро, я почуваю себе добре. Коли я роблю погано, я почуваю себе погано. Ось моя релігія». Він загинув за свою релігію. Американці назвали Аврама Лінкольна Христосом у філософії життя. В українській історії немає такого Христоса. Як немає і свого Трампа. Так, він непростий, не вписується в певні стандарти державника такого рівня, однак прийшов і почав ефективно працювати для простих американців, для економіки США. Серед наших п’яти колишніх президентів виділив би Леоніда Кучму років першої каденції. З історичних політичних фігур важко когось виділити, для мене вони просто діячі, що мають право на історичну пам’ять і для вивчення їхніх гірких уроків. Бо ніде правди діти: Україна отримала незалежність не в результаті їхньої героїчної боротьби чи «неймовірних» наших – їхніх спадкоємців – зусиль, а тому, що Радянський Союз розвалився.
– Звісно, роман прочитали Ваші близькі. Яке їхнє враження? Розкажіть про себе та власну родину.
– Свою дружину Катю Михайлівну я попросив, щоб вона взагалі не читала роман. Ніби й жартома попросив, мовляв, роздивишся ще там щось не те… До речі, ми з нею – з незаможних сільських родин, усього досягли власною працею. У нас – троє дітей та шестеро онуків. Наша велика родина живе і працює в Україні, солідні податки платимо.
Старший, Олег – юрист, магістр земельного і екологічного права, адвокат, закінчив юридичний факультет Київського університету, тепер займається бізнесом. Молодший, Тарас навчався у Київському медичному університеті, працює гінекологом у Феофанії. Доця Ірина закінчила університет імені М. Драгоманова, філолог і літературний редактор. Працює в Міністерстві культури України завідувачкою сектору реєстрації національної культурної спадщини, нині перебуває в декретній відпустці після народження другої дитини.
– Які Ваші улюблені письменники – українські та зарубіжні?
– Найулюбленіший український письменник – Олесь Гончар. Переконаний, його роман «Собор» – це вершина української літератури. Навіть за один цей роман Олесь Терентійович гідний звання Героя України! У ті роки він написав настільки потужний і глибокий твір, який і зараз залишається напрочуд актуальним: це і ті ж недалекі, малоосвічені, зажерливі чиновники, і болюча тема бездуховності, тема руйначів – тих, що руйнують, і тих, що стоять осторонь. Не раз перечитував Сергія Залигіна, у мене є його шеститомник і двотомник роману «Після бурі» в українському перекладі. «Людську комедію» Оноре де Бальзака теж читав українською – є шеститомник. З українських поетів виділив би Дмитра Павличка. Ще коли навчався в університеті, полюбив його ніжну і зворушливу лірику. Знаю напам’ять вірші Тараса Шевченка, часто цитую уривки у журналістських статтях. Велике враження справили на мене також балади Дмитра Іванова, навіть резонанс на них опублікував у газеті «Чернігівщина». Свіжі думки і рядки до душі знаходжу в поезії землячки Тані Череп-Пероганич.
Взагалі, у дитинстві я дуже багато читав, а зараз – менше. Відверто кажучи, мало що по-справжньому привертає мою увагу… От узяв «розкручений» роман Василя Шкляра «Чорний ворон», захопився з перших сторінок, сподобалася літературна викладка історичного фактажу, але не дочитав «одним помахом»… Бо, відчуваю, це – не моє, і так писати на догоду публіці і сучасній моді на «героїчну історію» не хочу. Не сприймаю серцем і гасло з цієї книги: «Воля України або смерть». Бо це перегукується з більшовицьким: «… все, как один, умрем за власть советов». Тож більше подобається цитата самого Василя Шкляра: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, душею хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».
У своїй творчості звертаю увагу на мудрі думки, викладені в поезії Великої дочки України Ліни Костенко, яка ніколи не мислить мізерно. Думаю, ця цитата варта на увагу саме в контексті сказаного вище:
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що було.
До речі, є така ідея організувати у нас, в Бобровиці, фестиваль і конкурс на честь прекрасної поетеси Ліни Костенко. І це – не просто розмови. Мій земляк і товариш, редактор журналу «Пам’ятки України» (історія та культура) Анатолій Сєриков вже говорили на цю тему з донькою пані Ліни – Оксаною Пахльовською, яка має стати головою журі.
– Маєте хобі?
– Моє хобі – це любі онуки. А ще – город, вирощуємо для них екологічно чисті овочі, не оброблені хімікатами… Свого часу любив лижі, навіть на змагання їздив. Любив кіно, книжки… А тепер гуляю з онуками, коли діти привозять їх із Києва в Бобровицю «свіжим повітрям подихати і босоніж по землі побігати» – це моє найбільше щастя!
– Ваше життєве кредо?
– Ніколи не стояти осторонь проблем суспільства. Не бути байдужим. Натомість є на кого рівнятися – вище вони названі.
Спілкувався Сергій Дзюба,
Чернігів – Бобровиця, спеціально для видання Спецкор РЕГІОН
