Він не хотів, щоб з українською нацією сталося те, що з його предками
18 лютого 1952, року в Оклахомі (США) народився Джеймс Ернест Мейс, американський історик, політолог, журналіст, дослідник Голодомору в Україні.
Саме Джеймс Мейс був автором ідеї «Запали свічку пам’яті», побачивши одного разу оформ-автопортрет Тараса Шевченка зі свічкою. А завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні та його масштаби. Він був автором звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору 1932-1933 років, в якому штучний голод вперше класифікували як геноцид. Запровадив поняття «Постгеноцидне суспільство», яке стало справжнім проривом у розумінні наслідків Голодомору для сучасного українського суспільства. Зібрав всі документальні матеріали для книги «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» (1986) Роберта Конквеста (і був фактично співавтором, хоча його прізвища й немає на обкладинці), що мала велику популярність на Заході.
Батько Мейса походив з індіанського племені черокі, яке федеральний уряд у 1830-х змусив переселитися з корінних земель у Північній Кароліні й Джорджії до Оклахоми. Звідси й зацікавлення дослідника геноцидами.
У 1981-му захистив докторську дисертацію «Національний комунізм у Радянській Україні 1919-1933 рр.», довівши повну несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією. Коли в 1986-му за наполяганням української діаспори була створена Комісія Конгресу США із вивчення голоду 1932-1933 років, чотири роки організовував її діяльність. Організацію іноді називали Комісією Мейса, хоча він не був її членом.
Однак правду про українську трагедію на Заході часто сприймали в штики. Перед Джеймсом Мейсом зачинилися двері академічних закладів Америки, він нажив собі впливових ворогів. І в 1993-му переїхав в Україну, в Київ – ближче до архівів та джерельної бази. Одружився з письменницею Наталією Дзюбенко.
«Ми сиділи з колегою на літньому майданчику кафе біля будинку Спілки письменників. Щось обговорювали. Раптом співрозмовниця каже: «Дивись, Мейс йде»… Спочатку я навіть не повірила, що це він, – згадувала Наталія Дзюбенко-Мейс про першу зустріч. – Я звикла до словосполучення «комісія Мейса», мені він представлявся сивочолим вченим. «Якщо ви Мейс, – кажу, – вам повинно бути дев’яносто років». Він сміється: «Мені насправді сто, це все американські технології».
Професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Редагував англомовну версію газети «День», читав лекції, виступав на заходах. І невтомно працював. Він не хотів, щоб українську націю спіткало забуття, як це сталося з його предками.
Після однієї російсько-української конференції, під час якої спілкувався з російськими істориками, так прокоментував ставлення росіян до України та її незалежності: «Нічого не змінилось і нічого не зміниться». І передбачав, що за першої ж можливості Росія розіграє кримську карту і що військовий конфлікт неминучий. «Та краще б він спав до полудня!», – вигукнув Мейс, почувши слова Бориса Єльцина, що кожен росіянин, прокинувшись, має подумати, що він зробив для України. І саме українське питання (а не балканське) вважав доленосним для всієї Європи.
Джеймс Мейс мешкав у скромній оселі на Троєщині, потерпав від типового для пострадянської України «совка» й криміналітету, часто стикався з нерозумінням – у тодішній Україні було занадто мало однодумців. Але на всі питання, що робить він, американець, в Україні, відповідав: «Ваші мертві обрали мене».
Помер 3 травня 2004-го в Києві, похований на Байковому кладовищі. Посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеню. А за два роки й український парламент таки визнає Голодомор геноцидом.
За рік до смерті, 18 лютого 2003-го (у день свого народження), Джеймс Мейс розмістив у газеті «День» колонку «Свіча у вікні»:
«Україна, за небагатьма винятками на кшталт лідера комуністів Петра Симоненка, загалом дійшла до того ж висновку, який ми зробили 1990-го: в 30-х роках українці стали жертвами геноциду й були настільки покаліченими, що багато які вади, сьогодні притаманні українській державі, виникають саме з цього. Як іноземець, я почуваю себе не дуже затишно, даючи політичні поради – навіть під вигуки деяких комуністів, що мені слід було б повернутися до своїх індіанців… Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи буде світ знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?». Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю».
Вже восени 2003-го ідею запалити свічку пам’яті реалізували в столиці і на Чернігівщині. Згодом акція знайшла підтримку на загальнодержавному рівні.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
