Він вітав події 1917-го, але вже за два роки зневірився у революції

5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), український письменник, поет, драматург.

Майбутній майстер інтимно-особистісної та громадянської лірики починав із випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», де й побачили світ його перші вірші.

У 1903-му на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві зустрівся з такими метрами як Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Володимир Самійленко, що справило визначальний вплив на долю майбутнього поета.

Олександр Олесь фото-2Став писати українською, а його поезії наповнюються любов’ю до рідної землі. Перша збірка – «З журбою радість обнялась» – побачила світ у 1907-му і принесла славу молодому поетові.

В обіймах з радістю журба,

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто – не знаю я…

«Весною дише від цих віршів …, – ділився враженнями про збірку Іван Франко. – Майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію».

При цьому через брак коштів не зміг закінчити навчання в агрономічному відділенні Київського політехнічного інституту. Пізніше вступив до Харківського ветеринарного інституту і заробляв на життя працею на скотобойні.

Палко вітав початок національно-визвольних змагань українського народу в 1917-му. Однак ріки марно пролитої крові викликали зневіру. Він ніби звертається до Тараса Шевченка:

Чому тепер тебе немає,

В ці дні безладдя і негод,

Коли над кручами блукає

Війною змучений народ.

В 1919-му, після більшовицької окупації України, опинився в еміграції. Мешкав у Будапешті, Відні, Берліні, Празі, однак постійно тужив за Україною, марив ріднею землею і все сподівався на повернення.

О принесіть як не надію

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію…

Олександр Олесь (1878-1944). Фото: dhost.info
Олександр Олесь (1878-1944). Фото: dhost.info

На чужині оспівував історичне минуле українського народу, захоплювався мудрістю князів Київської Русі, їх хоробрістю і мужністю, любов’ю до рідної землі. Багато творів присвятив дітям.

Помер 22 липня 1944-го у Празі, незабаром по тому, як дізнався про смерть сина Олега Ольжича.

Садок. Пани. Московська мова…

Веселі жарти, крики, сміх…

Майовий день. Квітки і трави.

Весна навколо і у всіх.

І нагло пісня України,

Смутні слова Старовини

За панським садом затужили,

Як тужить вітер восени.

То, може, наймичка-селянка,

Крізь тин набачившись панів,

Пішла і пісню заспівала,

І душу втілила у спів.

І був то плач, благання, крики,

Немов хтось бігав, бився, звав,

І тяжко плакав над труною,

І руки з розпачу ламав.

Немов зруйнованого краю

З могили скорбний дух устав

І від розпуки і безсилля,

Закривши очі, заридав. . .

……………………………………

І довго наймичка тужила,

Та заспівали щось пани,

І їхня пісня заглушила

Кривавий плач Старовини.

Підготував Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте