Він взяв до рук зброю за покликом серця, щоб боронити країну

Мабуть, мало хто з городнянців вже не дивився це відео. А я дивлюсь знову й знову. Вчора не було сил щось написати, бо надто гостро сприйняла звістку про твою загибель, Андрію… Напевне, треба був час, щоб її прийняти й повірити…

. Мені чогось здавалося, що я так багато можу розказати про кожного з наших однокласників, випускників 1988 року міської школи номер 1. Бо ми не просто разом вчилися, дорослішали, спілкувалися. Ми були більше, ніж єдиною спільнотою.

Хто чим захоплюється, чим розважається, всі мрії, сподівання, успіхи, перше кохання – було як на долоні.

Не втратився цей кармічний зв’язок і в дорослому житті. З тобою ми вчилися і в одному виші. А потім ти був вчителем моєї доньки. І коли я, страждаючи від її підліткових вибриків, втомлено зітхала, ти впевнено сказав: “Негайно припини киснути! От побачиш, яка з неї людина вийде! Ти ще нею пишатимешся і радітимеш!”. Так і вийшло. І вона мені вчора перша подзвонила і тремтячим голосом мовила: “Мам, ти вже знаєш? Мій улюблений вчитель… Чому так боляче?“…

Усякого в житті було. В подальшій професійній діяльності ми з тобою не раз перетинались. Бувало, кипіли емоції, схрещувались списи. Адже обоє гаряче відстоювали свою точку зору і доводили власну правоту.

Ти був рішучим, послідовним і непримиренним до того, що вважав принциповим. І готовий був боротися за правду безжально і жорстко.

Однак це не заважало одночасно бути людяним, добрим і порядним.

Скільки всього говорено-переговорено за життя, за справи, за дітей… Мені здавалось, що я знаю про тебе все. А от що ти граєш на піаніно, я й не здогадувалась. Тому ця мелодія, яка лунає з під твоїх рук у прифронтовій зоні, перевернула душу.

Твої слова – це характер, мужність, хоробрість, цілеспрямованість. А от мистецтво музики я з тобою не пов’язувала ніколи.

Тому коли сьогодні б мене попросили показати воїна, який би міг уособлювати кращі риси українського захисника, я б, без сумніву, показала оце відео. Коли людина – розумна, талановита, працьовита, яка б знайшла своє місце в будь-якій сфері, не вагаючись і не думаючи бере до рук зброю за покликом серця, щоб боронити країну – це і є вищий прояв героїзму й патріотизму.

Я не плакала, коли прощались з нашим Андрієм Непопом, який загинув з наших хлопців першим – його дружина Анжела тоді обняла мене й сказала твердо: “Ми не плачемо. Андрій не хотів би бачити наші сльози”. Ця установка спрацювала і коли ми проводжали Валеру Гребня.

Я поки не знаю, коли твоя остання дорога приведе тебе додому. І коли доведеться сказати “прощай, хлопчику з дитинства”, тобі. І не знаю, чи плакатиму на людях — такий вже характер, ти ж знаєш…

Але сьогодні я можу дати волю сльозам. Коли в моїй квартирі звучить остання мелодія з під рук Героя…

Світлана Томаш,

Новини Городнянщини