Віталію Терентійовичу Коржу – 85!
Віталій Терентійович Корж – відомий український політичний і громадський діяч, науковець, наш земляк з Чернігівщини.
Народився 16 серпня 1938 року в селі Дроздівка Куликівського району у простій селянській родині.І хоч уже понад півстоліття мешкає в Києві, ніколи не поривав зв`язків з рідним селом, допомагає землякам, є активним членом Чернігівського земляцтва в Києві.
Заслужений економіст України, кандидат економічних наук, Почесний громадянин Києва.
За плечима – наполеглива праця на залізничному транспорті, в економіці, науковому середовищі, бізнесі інтернет-технологій. Щодо останнього – то він разом з синами 30 років тому створив першу в Україні мережу провайдерів інтернету «Глобал Юкрейн».
Віталій Терентійович – депутат Верховної Ради України трьох скликань, бере активну участь у благочинній роботі.
Він автор численних публікацій у періодиці, кількох книг публіцистики.
Петро АНТОНЕНКО
З книги життя «Еківоки» Віталія Коржа
Віталій Корж написав у 2019 році книгу прози «Еківоки». Це цікаве поєднання художнього і документального письма, книга оповідань, новел, етюдів, а сам автор влучно назвав їх оповідками. Вийшла у Чернігові, у видавництві «Десна», у гарному поліграфічному виконанні. Книга зайняла перше місце в номінації прози в обласному конкурсі «Книга року-2019». За цю книгу автор у 2020 році відзначений головною творчою нагородою Чернігівщини – Премією імені Михайла Коцюбинського.
У моїй газеті «Світ-інфо» в номерах 144,146, 148, 202, 248 надруковано кілька оповідань з книги. Так само і в другій моїй газеті – літературно-мистецькій «Струна». Ось одне з цих оповідань, з № 248 «Світ-інфо». Любов Василівна, про яку тут ідеться, – це дружина Віталія Терентійовича, з якою вони в любові і злагоді живуть уже понад пів століття, виростили двох синів.
І найкращі вітання Віталію Терентійовичу з його ювілеєм 16 серпня.
Наш «Собор»
Після знайомства, яке відбулось у піонерському таборі «Лісова поляна», Любов Василівна деколи заходила до мене на роботу у Міністерство промбудматеріалів УРСР. Тем для розмов у нас було вдосталь. Зустрічі завжди були радісними, приємними, а розмови цікавими.
Одного разу вона принесла мені щойно видрукований роман Олеся Гончара «Собор». Книжка не дуже велика, бідненько видана, у м’якій палітурці. Художнє оформлення теж не найкраще.
Розповідає, що вчора увечері в педінституті на книжковій розкладці у фойє промайнула ця книжка. Кілька студентів помітили новинку добре відомого автора і встигли купити по примірнику. Після цього роман не з’явився ні на розкладках, ні у книжкових магазинах. Хоча охочих купити було чимало. Потім у пресі прочитали, що роман ворожий до Радянської влади і його заборонили.
Один зі студентів, котрому пощастило придбати «Собор», запропонував Любові Василівні прочитати за дві доби і повернути йому. Вона прочитала за добу і принесла мені на дві доби. Знала, що я читаю повільніше за неї. Але я протримав значно довше, читав дуже уважно. Захопила мене всього ця книжка. Деякі місця прочитував кілька разів. Такої правди життя, такого знання дійсності я ще не читав. Все, про що написано, я щодня бачив навколо, багатьох прототипів знав особисто. Був свідком, як руйнували, плюндрували історичні пам’ятки, в першу чергу храми. Душа кипіла від гніву і безсилля.
І от тепер читаю про це у Олеся Гончара – визнаного класика української літератури. Мова співуча, легка, соковита, барвиста, наша. Багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр, мелодику і звучання. А читаю цією мовою про чванство, пихатість, тупість, жагу до наживи партійного начальства, а разом з ними і керівників різних державних установ і організацій. Збираються разом на різних заходах для того, щоб домовитись про чергові дикунські розваги. Вражаюче падіння моралі, честі, совісті.
Все це подано на недосяжному рівні художньої майстерності. З яким болем автор показує зародження сумного явища: створення будинків престарілих, куди можна сплавить немічних батька або матір і вивільнити час для розваг. А до страждань батьків, відірваних від своїх дітей, онуків, сусідів, їм байдуже.
Але головна увага приділена у романі ставленню влади і суспільства до збереження культурної і духовної спадщини, народних святинь, без яких людина перестає бути людиною. На конкретних прикладах показано, як історична пам’ятка використовується під склад для комбікормів, зберігання капусти, картоплі та інших овочів. Руйнуються храми, зведені в ім’я людей древніми майстрами.
У творі собор – не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів. Тому сприймається як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно…».
Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської околиці. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у ставленні до праці, природи, довкілля, культури народу. Жоден бруд не може пристати до їхніх сердець, не може також їх морально зіпсувати непорядність деяких людців, що без соборів у душі стають батькопродавцями.
Кар’єристи і «юшкоїди», що будь-якою ціною йтимуть до влади. Вміло ховають своє хижацьке єство за словами: «Ідучи назустріч побажанню трудящих…». Про одного з таких рідний батько скаже: «Він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте».
Отак я занурився в «Собор» увесь без останку і не міг (та й не хотів) з нього виринати. Але ж час повертати книжку Любові Василівні, підводити її не можна. Відніс їй книжку в педінститут, дуже дякував. Вона помітила і оцінила мої глибокі враження. Дещо обговорили. Наші погляди багато в чому збігалися. Від вражень я не міг звільнитись ще деякий час. А тут сталось ще й таке.
Я – секретар комітету комсомолу, а всім тоді було відомо, що комсомол є помічником і резервом Компартії. Виходячи з цього, мене викликає до себе секретар парткому Міністерства Михальченко, затятий КГБіст. Наказує, щоби я провів комсомольські збори з залученням всієї молоді з порядком денним «Засудження автора роману «Собор» Олеся Гончара за наклеп на Радянську владу і на керівників Компартії». Я ошелешений. Запитую: «Ви читали цей роман?». «Ні, не читав і читати цей пасквіль не буду!» , з викликом говорить він. «А я щойно прочитав, – гордо заявляю йому. – Тому не згоден з вашою позицією».
Сказав, що це ніякий не пасквіль, а геніальний, правдивий твір. Собор – це символічний образ, який уособлює духовне начало українського народу. Він здійснює зв’язок поколінь і є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Він увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу і внутрішню силу. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори – захисників цієї величної споруди та недругів.
Словами студента із селища Зачепилівка, де знаходився старий собор, говориться, що якщо інопланетяни наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, – це собори, і вони стануть дошукуватись таїни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси.
Чи може сподобатись нашим ідеологам правда про кар’єризм деяких офіційних осіб? Саме з ініціативи їх руйнувались пам’ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Такі чиновники вершили долі представників сільської молоді, які навіть не мали права виїхати з села.
Люди без собору в душі ставали батькопродавцями. Ганебнішого прізвиська не буває. Вони шляхом підступності і підлості ошукували також і державу, а не те що рідних батьків.
Заперечить мені у Михальченка нічого не знайшлося. Бачу, ввесь здувся. Встав, потисли один одному руки і мовчки розійшлися. Цієї теми в Міністерстві потім ніхто і не піднімав. А в багатьох інших організаціях, установах, на підприємствах, у колгоспах «клєйміли» ганьбою геніального автора геніального твору, хоча ніхто його і не читав.
Пройшов час, наставала інша епоха. Ми з Любашенькою познайомилися з шановним автором роману і його родиною. Часто зустрічалися в різних ситуаціях. Згадували і цю цікаву історію.
Віталій КОРЖ
