Вони боролися проти російських загарбників за майбутнє України

5 років тому почалася агресія Російської Федерації проти держави Україна. Це розвіяло ілюзії багатьох тих, хто вважав сучасну російську державу дружньої до нас, що ми з ними нібито «брати». Російська Федерація – агресор, імперіаліст. 

А 102 роки тому, у грудні 1917 р., попередник сучасної РФ – Російська Радянська Республіка офіційно оголосила війну – Українській Народній Республіці. І тоді на захист Української Батьківщини від російсько-більшовицького агресора встав і уродженець села Дащенки сучасного Варвинського району Чернігівської області, воїн, сотник армії УНР Аверкій Гончаренко.

ВІЙСЬКОВІ ТАЛАНТИ ГОНЧАРЕНКА У ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

До майбутньої боротьби за Україну Аверкій Матвійович був добре підготовлений службою в армії Російської імперії.

Він закінчив Прилуцьку гімназію, у 1912 р. – Чугуївське військове училище, служив підпоручником у 76-му піхотному Кубанському полку у Тульчині (місто на Вінниччині). У 1913-1914 рр. був помічником начальника учбової команди полку.

У липні 1914 р за мобілізаційним планом був призначений командиром роти 260-го піхотного Брацлавського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

У 1916 р. – штабс-капітан, командир 4-го батальйону. Був здібним тактиком, за бойові заслуги нагороджений хрестом святого Георгія.

Цікаво, що у той час командування помітило у нього талант військового наставника, викладача. Саме тому з літа 1916 р. він служив курсовим старшиною 2-ї Київської школи прапорщиків.

ЯК АВЕРКІЙ ГОНЧАРЕНКО ЗАХИЩАВ НАШУ КРАЇНУ ПІД ЧАС УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РР.?

У березні 1917 року А. Гончаренко без коливань і роздумів, і на все життя став на бік Української революції, присвятив себе служінню Українському народу.

Він із власної ініціативи українізував свій курс юнкерів та восени 1917 р. здійснив перший випуск українських старшин (тобто офіцерів), яких вчили збройно захищати Україну! Нагадаємо, що українську державу – Українську Народну Республіку Центральна Рада проголосила лише 20 листопада 1917 р., а Збройні Сили УНР почали(!) формуватися тільки у грудні 1917 р. – січні 1918 р., з початком російсько-більшовицької агресії. Це був перший вагомий внесок Аверкія Матвійовича своєму народові, державі.

З січня 1918 р. вже офіційно призначений командиром навчального куреня (тобто батальйону) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, на чолі якого брав участь у легендарному бою 29 січня 1918 р. під Крутами проти російсько-більшовицького агресора.

А. Гончаренко у цьому успішному оборонному бою проти військ загарбника показав себе як талановитий тактик, виважений і холоднокровний командир. Він продумано організував оборону залізничної станції Крути своїми обмеженими силами.

Його війська нараховували до 520 бійців, серед них чотири сотні курсантів і старшин його школи, добровольці 1-ї сотні Помічного студентського куреня Січових Стрільців на чолі з Андрієм Омельченком (які з власної ініціативи з’явилися на фронт, а не за наказом командування), ніжинський загін вільного козацтва на чолі з Осипом Твердовським та воїни з частин, що обороняли Бахмач 25-27 січня. У нього було 16 кулеметів і одна 76-мм гармата.

Українським оборонцям протистояли російсько-більшовицькі війська чисельністю понад 3000 воїнів на чолі з колишнім підполковником царської армії, лівим есером Михайлом Муравйовим. Ворог мав спочатку один, а потім два бронепоїзди, гаубичну батарею, велику кількість кулеметів. Під вечір російське командування змушено було підтягти з Бахмачу додаткові резерви, які майже вдвічі збільшили чисельність нападників.

Українські війська до самого вечора успішно відбивали всі атаки противника. Ввечері А. Гончаренко вчасно зрозумів, що російські війська намагаються обійти його оборону з флангів з метою оточення, користуючись величезною перевагою у піхоті.

Не перериваючи бою, А. Гончаренко підрозділ за підрозділом успішно вивів свої війська з лінії оборони, забрав усіх загиблих, поранених. За його наказом за залізничною станцією бійці більш ніж на 1,5 км розібрали залізничну колію і ешелонами виїхали під Київ, а 31 січня з’єдналися з військами на чолі з Симоном Петлюрою. А. Гончаренко передав командуючому звіт про бій. Вже наступного дня він зі своїм підрозділом воював у Києві проти ворога, який вчинив збройний заколот у столиці.

Війська агресора під Крутами після бою порахували свої втрати – 300 вбитих, 1300 поранених і відступили до Бахмачу, де приходили до тями. Для порівняння: загальні втрати українців – 250 воїнів, з них за різним підрахунками від 70 до 100 вбитих у бою і замордованих у полоні. Від люті за невдалий бій і великі втрати, М. Муравйов вчинив важкий військовий злочин.

Він наказав вбити військовополонених – 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, а під час відступу втратили правильний напрям руху у сутінках і в умовах сильної задимленості від запаленою російською артилерією залізничної станції Крути та потрапили в полон. Серед замордованих був і молодший брат Аверкія Матвійовича – Олександр Гончаренко, студент 3-го курсу медицини Університету імені св. Володимира.

Отже, затримавши ворога на чотири дні, українські воїни на чолі з А. Гончаренком дали змогу УНР укласти Брест-Литовський мир, що означав міжнародне визнання української незалежності. Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалася надати військову допомогу для відбиття російської агресії. Ще йшла війна, гинули люди, але завдяки героям Бахмачу і Крут російський агресор фактично програв першу російсько-українську війну.

Після завершення цієї війни А. Гончаренко продовжив успішну службу в українській армії. У 1918 р. був скарбником Головної шкільної управи Військового міністерства УНР та Української Держави. Восени 1918 р — Летичівський повітовий комендант, а з січня наступного року був помічником губернського коменданта Поділля.

Проте, вже з серпня 1919 року став штаб-старшиною для доручень військового міністра УНР Всеволода Петріва. Через гостру потребу командних кадрів у 1920–1921 роках призначений курсовим старшиною Кам’янець-Подільської спільної юнацької (офіцерської) школи.

Українське командування високо цінило патріотичного, відповідального, чесного і мужнього офіцера А. Гончаренка, який на фронті і в тилу (тоді останній не дуже відрізнявся від фронту) однаково успішно виконував свій військовий обов’язок.

ЩО РОБИВ АВЕРКІЙ ГОНЧАРЕНКО ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ?

Після поразки Української революції він змушений був емігрувати, з 1922 р. жив у м. Станіслав (сучасний Івано-Франківськ) тодішньої Польської Республіки, яка після українсько-польської війни 1918-1919 років окупувала і анексувала Західну Україну. Аверкій Матвійович працював в українській сільськогосподарській кооперації, брав активну участь в українському громадському житті, підтримував його також і своїми заробленими грошима.

Як відомо, для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (7 млн.), США (80 тис.) і Франції (6 тис.), а також українського визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) – 7 млн. 351 тис. осіб.

З різних причин на німецькому боці воювало до 250 тис. українців та до 50 тис. було мобілізовано до армій союзників Третього Райху.

А. Гончаренко з початком Другої світової війни 1 вересня 1939 р. був свідком не тільки розгрому Польщі спільними зусиллями союзників – нацистської Німеччини та комуністичного СРСР, а також нищівної політики комуністичного режиму з жовтня 1939 р. і до 22 червня 1941 р. на Західній Україні. Тоді було репресовано кожного десятого місцевого жителя.

З 22 червня 1941 р., на початку німецько-радянської війни між двома вже колишніми союзниками, А. Гончаренко, як і все місцеве українство, був просто шокований звірствами комуністичного режиму. Тоді співробітники НКВД у Станіславі вбили до 1,5 тисячі в’язнів місцевої тюрми (за іншими даними 2,5 тис. людей). Загалом влітку 1941 р. на Західній України під час відступу військ Червоної армії НКВД за допомогою військових стратив близько 22 тисяч ув’язнених.

Сам А. Гончаренко з початку війни бажав тільки одного – служити Україні. На його думку, така нагода з’явилася у 1943 році.

Тоді авторитетні представники поміркованої західноукраїнської інтелігенції на чолі з відомим у Європі вченим-географом та істориком Володимиром Кубійовичем, які ще у 1941 р. утворили легальний Український Центральний Комітет (допомоговий) для захисту прав українського населення під окупацією, побачили ілюзорний шанс перетворити проблеми і труднощі нацистської Німеччини на користь України, відновлення її державної незалежності. Вони бажали повторити успішний досвід часів Першої світової війни та Української революції.

Тоді добровольці відгукнулися на заклик Головної Української Ради від 6 серпня 1914 р. і створили в складі австро-угорської армії український добровольчий легіон під назвою «Українські січові стрільці». Саме УСС з листопада 1918 р. стали основою створення Української галицької армії – Збройними Силами Західноукраїнської Народної республіки.

Прийти до такого помилкового висновку представники поміркованої західноукраїнської інтелігенції спонукали наступні обставини і міркування.

На західному та східних фронтах Збройним Силам Німеччини (Вермахту) гостро не вистачало людей – німецьких чоловіків в армію – «гарматного м’яса». Водночас Адольф Гітлер, виходячи з нацистської – расистської ідеології, заборонив не німцям (не арійцям) носити зброю.

Щоб обійти цю заборону, верховне командування Вермахту звернулося на допомогу до Генріха Гіммлера, райхсфюрера СС, одного з найголовніших та найвпливовіших лідерів нацистської Німеччини, сподвижника А. Гітлера. Він із розумінням віднісся до прохань військового командування.

Так із представників народів Європи, у тому числі народів СРСР, почали формуватися частини і об’єднання регулярної армії, які формально належали до СС, а реально входили до складу Вермахту. Таким чином Вермахт та війська СС поповнили понад 1,5 мільйона осіб з числа громадян інших держав і національностей. З них у роки війни було сформовано 59 дивізій, 23 бригади, кілька окремих полків, легіонів і батальйонів.

Російські та зарубіжні дослідники стверджують, що за національним складом з громадян СРСР там було не менше 50% росіян, 20% українців, 7% білорусів, а решта – представники інших національностей. З документів нацистської Німеччини відомо, що станом на 1943 р. у німецьких військових формуваннях було 800 тис. росіян.

Отже, частина західноукраїнської інтелігенції помилково вважала, що Німеччині діватися буде нікуди і можна у зручний час повторити 1918 р. Крім того, після комуністичних репресій 1939-1941 рр., вчинених НКВД на Західній Україні, німецьку армію в окремих селах зустрічали як визволителів.

Михайло Мулик, який був у дивізії СС «Галичина», так окреслив масові настрої та міркування населення Галичини у 1943 р.: «Позбирали люди, думали, прийшли визволителі, позбирали яйця, кури, бо вже знали, що таке радянська влада, скільки поарештували… Мій тато, січовий стрілець, був за дивізію. Він військовий. Сказав – ну що ти в лісі будеш робити з тим обрізом? Німець така махіна і не розбила радянську владу. А ти хочеш обрізами воювати. Іди до дивізії, там вишколишся і тоді при нагоді перейдеш в УПА…»

Про створення «дивізії стрільців СС Галичина» (першої та єдиної створеної з українців), яку було призначено воювати на фронті, офіційно було оголошено 28 квітня 1943 р. Вже у червні 1943 р. 53-річний А. Гончаренко вступив до її лав, працював у Військовій управі, займався набором добровольців, яких зголосилося 84 тис. осіб, з них відібрано 18 тис.

У липні 1944 р. ця дивізія взяла участь у битві під Бродами і розгромлена. Після її відновлення з вересня 1944 р. А. Гончаренко служив старшиною штабу 30-го полку 14-ї Військової гренадерської дивізії СС (Галицької № 1). За спогадом одного з ветеранів дивізії Володимира Малкоша, «зважаючи на його поважний вік та попередні бойові заслуги», «здебільшого він вишколював молодих вояків у запасному полку».

На початку 1945 р. дивізію було переформовано у 1-у Українську дивізію Української національної армії. Це була така форма загравання керівництва нацистської Німеччини з українськими патріотичними колами.

Капітуляція нацистської Німеччини застала його на території Австрії. Завдяки рішучим діям А. Гончаренка понад 2000 вояків дивізії уникла оточення танковими частинами Червоної армії та врятувалася від загибелі, здавшись у полон англійським військам. 8 травня 1945 р. А. Гончаренко з частинами 1-ї Української дивізії Української національної армії був інтернований в Італію.

ОЦІНКА ДІЯЛЬНОСТІ АВЕРКІЯ ГОНЧАРЕНКА

Як відомо, слідчі правоохоронних органів Великої Британії, США і Франції після ретельної документальної перевірки служби А. Гончаренка та всіх військовослужбовців 14-тої гренадерська дивізія військ СС «Галичина» НЕ знайшли у них жодних дій, які можна кваліфікувати як військові злочини, злочини проти людяності тощо. Цей висновок був повністю підтверджений рішеннями міжнародного судового процесу над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Він проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р. у Міжнародному військовому трибуналі.

Більше того, уряди Великої Британії у 1947 р., а в 1952 р. США дали йому дозвіл на проживання у цих країнах. Він до самої смерті 12 квітня 1980 р. жив у м. Клівленд штату Огайо в США. До речі, був одним з організаторів Фонду допомоги українським інвалідам в еміграції.

Державний Центр Української Народної Республіки в еміграції, який 1 вересня 1939 р. виступив на боці Франції та Англії проти нацистської Німеччині та СРСР, а 22 серпня 1992 р. офіційно передав як правонаступнику вищим органам влади держави Україна свої повноваження та символи влади УНР, присвоїв Аверкію Гончаренку військове звання полковника. Також його було нагороджено Хрестом Симона Петлюри та Воєнним Хрестом Української Народної Республіки. Звичайно, що в українських еміграційних колах добре знали всі деталі його біографії.

Варто знати, що відповідно статті 4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» військове звання та українські нагороди від Державного Центру УНР визнаються державою Україна.

У незалежній державі Україна на державному рівні заслуги Аверкія Гончаренка як активного учасника Української революції 1917-1921 рр. та українського патріота почали визнаватися з 2000-х років.

Його роль в успішному оборонному бої під Крутами з 2008 р. відмічена в експозиції 3-го вагону музею Меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут», який є філією Національного військово-історичного музею України у підпорядкуванні Міністерства оборони України.

У грудні 2015 р. у м. Бровари, райцентрі Київської області, вулицю Плеханова перейменовано на честь Аверкія Гончаренка.

У 2016 р. у Полтавському обласному краєзнавчому музеї імені В. Кричевського відкрито постійно діючу експозицію, присвячену УНР. Тут знайшлося гідне місце Аверкію Гончаренку. Також на будівлі однієї з центральних вулиць районного центру Лохвиця Полтавської області на його честь встановлено меморіальну дошку. Нагадаємо, що с. Дащенки, як і смт. Варва, до радянських адміністративно-територіальних змін входило до Лохвицького повіту Полтавської губернії, а ще раніше до складу Прилуцького полку часів Гетьманщини.

І нарешті 22 лютого 2019 р. з ініціативи ГО «Українська ініціатива» та Чернігівської облдержадміністрації у м. Варва Чернігівської області на честь українського патріота, офіцера армії УНР встановлено меморіальну дошку.

Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Спецкор регіон

На першому фото: Аверкій Гончаренко. Портрет.