Вперше стрибнув з парашутом і ніби вдруге народився
Вперше стрибнувши з парашутом, він відчув себе Людиною, яка ніби вдруге народилася на світ. І зрозумів, наскільки прекрасна наша земля з висоти пташиного польоту. Відтоді він уже не міг жити інакше, бо жодні скарби світу не варті цього дивовижного відчуття, коли у тебе наче виростають крила, щастя розпирає груди і ти гордо париш у високості – легкий, майже невагомий, мов душа.
У свої майже вісімдесят Віктор Іванович був напрочуд мудрою й цікавою людиною, філософом. У його душі народжувалися проникливі вірші та пісні. Він говорив, що спить, немов двадцятилітній юнак, бо знає секрет молодості: народжений літати – повинен… літати!
Земний шлях видатного чернігівця Віктора Івановича Малашенкова завершився у січні 2013-го.
«Космонавт Герман Титов одружився на богині»
Здобувши військову освіту, Віктор Малашенков потрапив до Сіверського гвардійського авіаційного полку. І невдовзі вже був кращим техніком літака у військовій частині. Молодий офіцер двічі рятував льотчиків від неминучих катастроф, вчасно визначивши недоліки у роботі двигунів. Вдячні пілоти подарували Вікторові годинника.
«Небо – це мрія мого дитинства. Воно постійно вабило, дивувало та захоплювало. Дуже хотів випробувати себе – відчути, як це: линути у неозорій високості під куполом парашута, – розповідав мені Віктор Іванович. – Але до першого свого стрибка 24 березня 1958-го готувався ретельно – два роки. Ніколи не забуду цієї миті – однієї з найщасливіших у житті, коли по-справжньому поріднився з небом і ніби вдруге народився на світ! Недаремно люди ще в давні часи мріяли літати, наче птахи. Там, у небі, можна вилікуватися від будь-якої депресії і збагнути, наскільки цікаве й прекрасне наше життя. Між іншим, тривалий час я взагалі не вживав алкоголь. Навіщо? Стрибки з парашутом – то такий адреналін, стільки позитивних емоцій! Власне, це неможливо описати – потрібно пережити самому».
Доля подарувала Вікторові Малашенкову незабутні зустрічі з багатьма видатними людьми. Зокрема, він служив разом із майбутнім космонавтом Германом Титовим. Молоді офіцери товаришували – льотчик Титов не раз стрибав з парашутом у ланці Малашенкова. А коли Герман одружився, приятель був боярином на його весіллі.
«Тамара працювала офіціанткою в армійській їдальні, – пригадував Віктор Іванович. – За національністю – українка, дівчина дивовижної краси, богиня (усілякі фотомоделі, міс світу, порівняно з нею, відпочивають) і водночас – така щира, привітна, чуйна! Герман у неї закохався з першого погляду. Обох у військовій частині поважали й любили. Це був перший «полковий» шлюб. Весільним батьком і за сумісництвом тамадою на цьому зворушливому святі став начальник штабу Погребнюк. Бравий полковник узяв кашкет і хвацько пройшовся з ним по колу й веселе товариство від душі надарувало щасливому подружжю купу грошей. Всі захоплено милувалися молодятами – ну просто ідеальна пара! Звісно, чарівниця Тамара не одному Титову подобалася, однак він їй довіряв і жодних сцен ревнощів не влаштовував. Це – справжнє, велике кохання! Потім вони приїжджали з Тамарою на 25-ліття військової частини. Титов уже був прославленим космонавтом, Героєм, проте спілкувався без пихи, душевно. Герман був дуже хорошою людиною та надійним другом. Він не тішився своєю популярністю, хоч його тоді буквально обожнювали! Пішов помитися до лазні, то там такий ажіотаж зчинився, ніби раніше голого Титова не бачили…»
А ось ще один епізод: до своєї зіркової слави Герман Титов займався акробатикою й одного разу серйозно пошкодив руку. Тому на медкомісії, яка добирала кандидатів у загін космонавтів, дуже хвилювався… Богу дякувати,, рука благополучно зажила, але якби про прикрий перелом дізналися лікарі, це могло б завадити Титову втілити заповітну мрію. Проте йому пощастило: до рентген-знімка травмована кістка не потрапила…
Віктор Малашенков і в подальшому не раз зустрічався зі своїм чудовим приятелем. Герман цікаво і з гумором розповідав про своє життя й водночас щиро радів успіхам колег.
«І я вкотре переконався, – говорив Віктор Іванович, – якщо людина справді видатна, тобто здійснила великий подвиг, то поводиться скромно: не любить недолугих дифірамбів та брехні, не б’є себе в груди, виголошуючи якісь пустопорожні гасла; не запобігає перед можновладцями й водночас не принижує простих трудівників; не тринькає гроші, демонструючи власну «крутість»; не зраджує друзів, шанує людей похилого віку; не краде, не заздрить, не пліткує, – тобто живе за Божими заповідями й спить спокійно – з чистою совістю. Саме таким і запам’ятався мені Герман Титов».
Поцілунок під куполом парашута
За три роки Віктор Малашенков здійснив 312 стрибків, став майстром спорту. Проте в повсякденному житті поводився скромно, щомісяця надсилав матусі дещицю зароблених грошей. Звісно, Олександрі Тимофіївні було приємно, що син постійно пам’ятає й турбується про неї, однак ці кошти вона витрачала дуже ощадливо: коли неня померла, на її рахунку в Ощадбанку було 8 тисяч карбованців… А тоді це була велика сума!
«Одного разу пішов до клубу відпочити, хоч не дуже вмів танцювати. Ну, думаю, може, пощастить познайомитися з гарною дівчиною. Тільки наблизився до однієї, відчув «аромат» спиртного. Підійшов до іншої – те ж саме, до третьої – все одно пахне. А я ж тоді взагалі був непитущим, – посміхався Віктор Іванович. – Все, думаю, ніколи не візьму шлюб з жінкою, котра вчащає до цього клубу! Але якось навідався туди й побачив свою мрію – дуже вродливу, струнку дівчину з косою до пояса. У мене одразу ж серце тьохнуло. Запросив танцювати – твереза!.. Отож почали зустрічатися. Валя працювала в школі. А тут саме приїздив до нашої військової частини тричі Герой Кожедуб. Я й запропонував дівчині: «Хочеш, запросимо легендарного льотчика виступити в твоїй школі?”. Герой охоче погодився, поспілкувався з учителями та учнями. Валя була на сьомому небі від щастя. І я наважився їй освідчитися…»
До речі, з Кожедубом тоді ще такий кумедний випадок трапився.
«В гарнізоні існувала специфічна традиція: авіатори жартома малювали з тильного боку кашкетів… великого вгодованого кота з яйцями. Даруйте за отаку фривольну подробицю, проте з пісні, як то кажуть, слова не викинеш, – пригадував Віктор Малашенков. – І ось до нашої ескадрильї завітав Герой Кожедуб. Все пройшло начебто нормально, сподобалося йому. Виходить, бере свій кашкет, щоб одягнути, а там, доки він у залі сидів, якийсь дотепник встиг зобразити того самого котяру з яйцями… – весело примружував очі Віктор Іванович. – Наш замполіт від розпачу не знав, куди подітися, ладен був крізь землю провалитися. Однак у прославленого льотчика виявилося чудове почуття гумору. Поглянув на кота – щиро розсміявся: «Ну, пацани!» – одягнув кашкет і пішов…».
За дев’ять місяців і три дні після весілля у Малашенкових народився син. Валерій продовжив справу батька: закінчивши авіаційне військово-технічне училище, служив у війську. Підполковник запасу. Донька Олена працювала інженером на «ЧеЗаРі». Дружина Віктора Івановича померла у 2002 році. Він мужньо переніс горе і жив заради близьких – серце дідуся радували дві чарівні онучки.
А ще Віктора Малашенкова підтримували спогади про його дивовижні польоти. Він випробовував надійність 26 різновидів парашутів вітчизняного й закордонного виробництва, стрибав з 14 типів літаків та вертольотів і навіть десантувався з повітряної кулі. Правда, останнє йому не надто сподобалося: «Відділившись від отого дирижабля, я був трохи розчарований. Розумієте, немає такого відчуття повітряного потоку, коли ти ніби лягаєш на стрімку «течію» і дивовижно пливеш у небесах, – пояснював співрозмовник. – Це – таке блаженство! Така довгоочікувана, хвилююча мить! Однак чогось подібного тоді не сталося – зовсім не ті відчуття… Тому всім, хто прагне екстриму та натхнення (особливо творчим людям – поетам, музикантам, художникам, акторам), раджу стрибати з літака. Не пошкодуєте!»
Пам’ятав Віктор Іванович і свій перший поцілунок у повітрі: «Я був тренером збірної парашутистів 23-ї повітряної армії. І ось стрибаємо. Бачу: летить капітан нашої команди, майстер спорту Світлана Дегрик. І раптом мені спало на думку: а чому б не спробувати поцілуватися з нею на висоті дві тисячі метрів? Наздогнав її і доторкнувся вустами… Це був експромт, проте вийшло дуже романтично й ефектно! Наш колега – Котраєвський, вгледівши незвичний «елемент», вирішив одразу ж його повторити: підлетів до жінки й спробував її поцілувати. Однак Світланка майстерно крутнулася в інший бік і «плагіатор» спіймав облизня. Це ще більше розпалило його уяву – вирішив неодмінно досягнути свого з другої спроби. Проте Світланка – неабиякий професіонал, тож вміло позбулася впертого небесного залицяльника…».
Поляки носили на руках
Віктора Малашенкова хотіли призначити інструктором у загін космонавтів. Вже навіть співбесіду успішно пройшов, та в штабі військово-транспортної авіації вирішили: «Ми такими фахівцями не розкидаємося!» Віктор Іванович не засмутився: «Цінують – отже, потрібен». Власне, все, що йому було треба, – це безкраї небеса, купол парашута над головою і жадане відчуття дивовижної свободи.
«Взагалі, я не сперечався з долею, – згадував сивочолий полковник. – Призначили служити в крихітний Завітінськ, на кордоні з Китаєм – отже, це необхідно Батьківщині та Всевишньому. Не варто засмучуватися – навпаки почувався задоволеним, адже отримав нагоду випробувати себе в складних умовах Далекого Сходу! Як на мене, кожна людина потребує змін. Особливо, якщо ти – молодий, сповнений сил та енергії, думаю, потрібно час від часу урізноманітнювати своє життя, щоб не обростати мохом. Адже це – новий, чудовий життєвий досвід, самовдосконалення та відточування професійної майстерності. Хоч інколи доводилося нелегко. Справа навіть не в суворому кліматі чи якихось фізичних навантаженнях. Перш за все, там було складно психологічно. Скажімо, лежимо на березі річки, спостерігаємо: китайські вояки пливуть на човні – везуть чоловіка, одягненого в цивільне, – Віктор Іванович зітхає й на його чоло набігають зморшки. – Вони зупинилися на нейтральній смузі, мовчки, спокійно розстріляли свого бранця, жбурнули тіло бідолахи в річку, мов якийсь непотріб, і неквапливо попливли назад… Тяжко було: на твоїх очах знищують людину, а ти нічого не можеш вдіяти! Китайці навмисне усілякі провокації влаштовували, бо стосунки між нашими державами тоді значно погіршилися. Але вождю КНР Мао Цзедуну все-таки вистачило розуму не розпочати повномасштабну війну. І людство зітхнуло з полегшенням…».
У 1977-му Віктора Малашенкова призначили начальником парашутно-десантної служби 4-ї повітряної армії, яка дислокувалася в Польщі. Щоб переконати бійців у надійності парашута, він показово здійснив стрибки з висоти двісті метрів та близько п’ятдесяти стрибків без запасного парашута з критичної висоти сто метрів у місті Легніца.
«Правда, одного разу парашут мені уклали неправильно, тому стропи заплуталися й він практично не розкрився, – розповідав Віктор Іванович. – Але мені поталанило: впав у воду, метрів за п’ять від берега, навіть дна не дістав. Випірнув, дивлюсь – ніби живий, руки-ноги цілі, купол парашута на березі розвівається… З’ясувалось, укладав його молоденький солдат, зовсім недосвідчений – вперше в житті виконував таке завдання; причому цей юнак сам ні разу не стрибав з парашутом. А перевіряв роботу прапорщик, котрий теж не здійснив жодного стрибка! Мені наполегливо радили покарати обох, адже дивом не загинув. Однак пожалів хлопців: солдат – ще зовсім дитина, прапорщик раніше воював в Афганістані… Кого карати?! Власне, я залишився живим, а вони, коли все сталося, неабияк настраждались. Просто сказав їм: «Хлопці, дякувати Богу, все нині обійшлося. Проте хай це буде вам уроком. Вчіться на власних помилках. І нехай вам щастить!»
А коли в Польщі проходив чемпіонат світу з парашутного спорту, Віктор Іванович був суддею змагань. Організували там і першість серед спортивних суддів. Перемогу здобув Віктор Малашенков. Проводжаючи видатного парашутиста до вертольота «Мі-6», який спеціально прилетів за суддею-чемпіоном, поляки урочисто несли Віктора Івановича на руках. Адже місцеві вояки надзвичайно поважали хороброго та справедливого офіцера – Віктора Малашенкова, котрому в Польщі також присвоїли звання майстра спорту і, за особливі заслуги, нагородили його найвищим орденом країни – «Золотим хрестом».
Сім разів приземлявся на запасному парашуті
Отже, Віктор Іванович повернувся на Батьківщину. 47-літнього офіцера повинні були наразі звільнити в запас. І раптом несподіване призначення – на посаду старшого викладача Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків. А незабаром йому присвоїли звання полковника. Це була дійсно сенсація: Віктор Малашенков, єдиний у військово-повітряних силах держави став полковником, не маючи вищої військової освіти. Але генерал-лейтенант Єжков, начальник кадрів ВПС, мотивуючи цей наказ, особисто пояснив Вікторові Івановичу: «Авжеж, присвоїв – знаю, на що ти здатний!»
До 1987 року В. Малашенков працював у льотному училищі. І близько ста пілотів після його навчання зуміли врятувати своє життя в екстремальних ситуаціях, успішно катапультувавшись з аварійних літаків. Особливо складна ситуація була з вертольотчиками – вважали: якщо вистрибнути з гелікоптера, в якого раптом відмовив двигун, то в таку мить можна потрапити під гвинти вертольота, а це – неминуча смерть. Взагалі, в інструкції зазначалося, що, в разі аварії, льотчик повинен залишити гелікоптер… Однак пілоти не були впевнені у своїй безпеці. Тоді Віктор Іванович звернувся до командувача 23-ї повітряної армії генерал-лейтенанта Володимира Корочкіна, щоб дозволив йому виконати стрибок із вертольота з відімкненим двигуном – у режимі авторотації. Потім такі показові стрибки Віктор Малашенков виконав у всіх гарнізонах, де знаходилися гелікоптери. І особливе задоволення відчув, коли згодом, після раптової зупинки двигуна «Мі-8», уночі, на висоті 300 метрів над тайгою, екіпаж успішно залишив гвинтокрил.
«Дуже вагомі заслуги Віктора Малашенкова – в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, – відзначав військовий журналіст Григорій Мазур. – Адже з першого дня він разом із пілотами Чернігівського полку гелікоптерів, іншими військовими авіаторами, пролітаючи неодноразово на низькій висоті над розпеченим смертоносним реактором, забезпечував точне попадання щебеню, піску, свинцю, резервуарів з водою. Але вода миттєво випаровувалася, тому японці доставили суміш рідини, що після попадання утворювала плівку, приборкуючи ядерне пекло в реакторі. Точність скидання цього цінного вантажу також розраховував і забезпечував саме полковник Малашенков, нагороджений медаллю за участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Про високу витримку та відвагу Віктора Івановича свідчить і факт, що, за час військової служби, йому довелося з різних причин (різкої зміни погодних умов, недосконалих парашутів та інших екстремальних нештатних ситуацій) взагалі сім разів приземлятися на запасному парашуті, відчепивши основний…».
Останні 13 років своєї трудової діяльності Віктор Іванович працював у Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Під керівництвом досвідченого викладача понад три тисячі вихованців стрибали з парашутом. Тож він завжди був бажаним гостем у ліцеїстів. Спілкуватися з молоддю полковник Малашенков любив: і пораду міг дати професійну, і про життя розповідав цікаво, з гумором. Адже за будь-яких обставин не втрачав оптимізму.
«11 травня 2007 року, у 74-літньому віці, я таки здійснив свій останній стрибок, – пригадував Віктор Іванович. – Був наразі спокійним і абсолютно впевненим у собі. Знав, що все завершиться благополучно. Чого боятися? Пройшов медкомісію, й слуги Гіппократа визнали: здоровий! Хотілося гідно завершити свою «кар’єру» – я ж 50 років з парашутом не розлучався! І як за такий час ми з ним не набридли один одному?.. Однак, відверто скажу та не лукавлячи: не набридли. Я б і зараз залюбки з літака стрибнув, але медики не пустять: «Ну що це ви, дідусю, надумали? Чи забули, скільки вам років?!» Уявіть собі, забув – чому це я повинен увесь час про свій вік пам’ятати? А в 74, коли ще лікарі моїм здоров’ям не переймалися, вирішив: пора красиво, по-справжньому попрощатися з небом. Тобто не попрощатися, а сказати йому: «До побачення!» Адже парашутисти, як і льотчики, вічний спочинок насправді знаходять не на землі (пам’ятники – це щоб нащадки не забували), а відлітають у неозору небесну блакить. Сподіваюсь зустрітися там колись зі своїми друзями. Пам’ятаю, у 80-ті (ніби вчора було!) стрибали ми вчотирьох, виконуючи групову вправу з парашутної акробатики: я – першим, потім – Боря Румянцев, майстер спорту міжнародного класу, за ним – заслужений майстер спорту, абсолютний чемпіон світу Гриша Сурапко та майстер спорту міжнародного класу Володя Боярченко. Все пройшло тоді чудово: і в небі карколомні кульбіти влаштували, й на землі від душі поспілкувалися… А потім впродовж року Всевишній забрав моїх приятелів до себе: спочатку, хоробро рятуючи людей, у Німеччині загинув Володя, невдовзі в Харкові у автокатастрофі відійшов у вічність Гриша, а згодом у Чернігові на своєму дельтаплані розбився і наш Боря. Один я залишився… Значить, так Господу потрібно. Я в Нього вірю! Все життя прагну жити за Божими заповідями».
Він і потім літав – у дивовижних снах. Створював поезію та музику, які бриніли в його чуйній душі. Не розчарувався в житті: завжди був приязним та шляхетним; попри все, любив людей і мріяв, що ми нарешті схаменемося, пробачимо одне одного й житимемо так, щоб нас справді шанували у світі, а ми щиро пишалися своєю прекрасною, великою Україною!
Інколи нашим президентам, прем’єрам, спікерам та свиті можновладців варто бодай на день забути про пиху, придворні інтриги та власні мільйонні капітали (бо все це – лише ілюзія!) й повчитися житейській мудрості ось у таких скромних і щасливих Людей, як Віктор Іванович Малашенков.
Сергій Дзюба
