Впізнає людей за посмішками

Відверто кажучи, ще змалечку я панічно боявся стоматолога! Тому моя матуся до яких лише хитрощів не вдавалася, аби її дитина все-таки потрапила до того кабінету… Тепер, звісно, мені – вже не так лячно й тривожно. Навіть свої лікарі з’явилися, яким беззастережно довіряю. Серед них – і Людмила Трохименко, зараз вона – заступник головного лікаря з медичної частини міської стоматологічної поліклініки Чернігівської міської ради. Професіонал – лікар-стоматолог-терапевт вищої категорії. Чуйна й хороша людина, одним словом – справжня чарівниця!

– Людмила Костянтинівно, звідки ви родом? Тутешня?

– Так, я народилася у с. Припутні Ічнянського району. До речі, залюбки читаю ваші публікації про Ічнянщину, зокрема про добрі справи депутата обласної ради, директора Ічнянського заводу сухого молока та масла Віктора Кияновського. Віктор Павлович дуже багато робить для земляків! Його і мій тато – Костянтин Федорович Сидоряка – надзвичайно шанує. Взагалі, батько працював головою колгоспу, потім трудився в райагролісгоспі, а зараз – на заслуженому відпочинку. Мама, Ганна Антонівна, працювала фельдшером в нашій Припутнівській дільничній лікарні. І, саме завдяки їй, я свідомо обрала професію лікаря. Адже із задоволенням бувала у неї на роботі, спостерігала, як матуся уважно та вміло спілкується з людьми. А особливо мені подобався, уявіть собі, саме стоматологічний кабінет! Там трудилася молода лікарка, і я бачила, як односельці приходили туди зі своїми проблемами, й буквально на моїх очах всі ці питання успішно вирішувалися. Розумієте? Ця лікарка – вона була, як чарівник, що дійсно допомагає людям! Я усвідомлювала, що роботи у неї – дуже багато, але мені це припало до душі.

– Тобто батьки у виборі професії на вас не тиснули?

– Ні, абсолютно. Це був виключно мій вибір. І вони, власне, анітрохи не здивувалися, відчували, що це – моє покликання. А далі я закінчила школу із золотою медаллю, вступила до Полтавського державного стоматологічного медінституту (зараз – це Українська медична стоматологічна академія)… Так, недаремно кажуть, що студентські літа – найцікавіші! Це – молодість, коли здається, що все життя – попереду. Це – спортивні секції, студзагони, поїздки до колгоспів на збирання врожаю, неймовірні екскурсії… Така дивовижна, суцільна романтика! Нині студенти між собою мало спілкуються, буквально у юнака чи дівчини – лише кілька приятелів і все. А у нас було зовсім інакше, захоплююче. Справжня дружба, чудовий колектив!

– Дитячі враження настільки незабутні, що ви стали стоматологом!

– Авжеж. Я просто відчула, що це – справді моє… До речі, я й зараз зазвичай людей впізнаю за їхніми посмішками. Професійна пам’ять. Обличчя можу зовсім не пам’ятати, а от посмішку пригадую одразу!

– А власні зуби часто лікуєте?

– Ні, рідко. Вони у мене – цілком здорові. Мабуть, це – гени та здоровий спосіб життя.

– А як ви потрапили до Чернігова?

– Дуже просто: мій чоловік Святослав – також родом з Ічнянщини… У нас – син Костянтин, назвали, зрозуміло, на честь дідуся (зараз він закінчив економічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка). От і вирішили жити й працювати в Чернігові. Фактично повернулися додому!.. Власне, як прийшла на роботу до стоматполіклініки, так і працюю. Інтернатуру теж тут проходила. Це – моя друга альма-матер. Адже тут відбулося моє становлення, як лікаря. Отож я сюди прийшла в 1991 році – 26 літ відтоді минуло! З 2001-го завідувала відділенням. Заступником головного лікаря стала з жовтня 2015-го…

– Тобто пройшли всі щаблі – від просто хорошого лікаря до ось такої відповідальної керівної посади. І у вашій трудовій книжці вказано лише одне місце роботи. Неймовірно!

– Але це – правда, – посміхається. – А щодо спілкування з людьми, то я почала значно більше розмовляти та набувати досвіду, коли стала завідувати відділенням. Тоді й збагнула: справжній професіонал – це не лише майстер, а й цікава, небайдужа людина, особистість, а ще – досвідчений психолог, який тонко відчуває характери та настрої людей. Треба вміти слухати, коли вони діляться наболілим, відверто розповідають про своє особисте життя. Бо які тільки випадки тут не трапляються! Якось, наприклад, зайшла до мене одна колоритна жіночка, мовчки дістала зі своєї сумки… огірок і почала переді мною його активно жувати. Уявляєте?! Я на неї дивлюся, а вона позирає на мене і в повній тиші хрумає своїм огірком! А тоді й каже: «Ось, дивіться, які мені погані протези поставили»… Невдовзі з’ясувалося, що це протезування було не в нашій поліклініці й, власне, до нас вона жодних претензій не має, а лише в такий спосіб вирішила продемонструвати свою болючу проблему. Звісно, її у нас полікували, спротезували, і вся ця історія завершилася цілком благополучно.

– Більше вона перед вами огірок не жувала?!

– Ні, – сміється, – навпаки подякувала. І цю жінку можна зрозуміти, бо та проблема їй неабияк дошкуляла.

– Знаю, ви ще навчалися й далі…

– У Київській національній медичній Академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупіка МОЗ України. Це були такі 18-місячні курси – організація і управління охороною здоров’я. Я їх закінчила в цьому році. До речі, і зараз, коли є можливість, працюю не лише як керівник, а і як лікар – дуже подобається займатися клінічною стоматологією, художньою реставрацією зубів. Але, на жаль, все менше часу на це залишається. Втім, роботу свою я дуже люблю, вона мені ніколи не набридає. Це цікаво – живе спілкування, щасливі миті, коли бачу результат своєї праці!

– Зараз у всіх нас – дуже складний час, адже важливі реформи в країні доводиться втілювати в умовах війни на сході держави, кризи, інфляції…

– Це – важко. Неабиякі проблеми – і з медичною реформою. Справа в тому, що віднедавна стоматологію виведено за межі медицини. Розумієте? Бо раніше ми були частиною медицини, якою, попри все опікується держава. А тепер стоматологія має стати самоокупною, сама себе утримувати, заробляти кошти… Звісно, це – болюче, складне питання! Адже в Україні – дуже багато соціально незахищених людей, яким потрібно надавати допомогу. Натомість стоматологія – дорога, адже висока собівартість. Тому пенсіонери, інваліди, багатодітні, інші пільговики повинні мати підтримку від місцевої громади та, звичайно, необхідні і державні субвенції. Тобто, попри всі нинішні негаразди в країні, потрібно, щоб стоматологія залишалася доступною для всіх людей.

– А як же інакше?!

– Тож зараз ми думаємо, як вистояти в таких складних умовах, зберегти наш висококваліфікований, чудовий колектив і належний рівень надання медичних послуг жителям. От ми зараз безкоштовно протезуємо учасників АТО. Наші мужні захисники України, безперечно, заслуговують на це. Ми все робимо самотужки, за наші ж кошти. Добре, що з’явилася й меценатська допомога, ініційована чернігівським міським головою Владиславом Атрошенком, – нам посприяв, як генеральний спонсор, банк «Аваль». Отож цього року ми вже безкоштовно пролікували 263-х учасників АТО і спротезували понад 25 із них. Також ми з розумінням ставимося і до переселенців, котрі змушені були залишити свої домівки на окупованих територіях… Водночас поліклініці все-таки треба розвиватися, бо стоматологія не стоїть на місці – з’являються нові, сучасні методи лікування, високі технології… Як же утримати такий баланс, щоб послуги були якісні і доступні?! Працюємо над цим, однак сподіваємося на належну підтримку місцевої громади та держави.

– Скільки у вашій стоматологічній поліклініці лікарів?

– Близько 70-ти… Це наш головний ресурс та надія – кадри! Колектив – дуже людяний, небайдужий. І трудимося ефективно – 576 відвідувань за одну зміну. А ми ж у дві зміни працюємо – тобто щодня понад тисячі людей!

– А житель з іншого району може до вас приїхати?

– Звісно, ми надаємо кваліфіковану стоматологічну допомогу людям з інших регіонів України та навіть з-за кордону.

– У кожного лікаря є свої Вчителі в професії…

– Я надзвичайно шаную своїх Вчителів. Це Леонід Іванович Лістовщик – заслужений лікар України, котрий керував стоматологічною поліклінікою більше 35 років. А з січня нинішнього року наш заклад очолив досвідчений фахівець – Іван Миколайович Маслак. Під час інтернатури моїм керівником була Марія Степанівна Лисиця, зараз вона – на заслуженому відпочинку. А начмедом раніше працювала Раїса Степанівна Бережняк… Ось саме завдяки таким чудовим людям відбулося моє становлення, як лікаря. І зараз трудяться тут наші ветерани. І всі лікарі-хірурги у нас – висококваліфіковані. Взагалі, можна довго перелічувати, адже достойних спеціалістів – дуже багато!

– Цікаво, які хобі можуть бути у стоматолога? Наприклад, у вас?

– Я дуже люблю читати – прозу та поезію. У мене є домашня бібліотека – найрізноманітніші друковані та електронні книжки. Наприклад, із дарчими надписами й автографами таких відомих і цікавих земляків, як Михась Ткач, Петро Шаповал… Люблю гуляти біля Десни – ходжу в спортивному костюмі й зручному взутті.

– А на роботі?

– На роботі, як правило, – це медичний одяг і взуття… Люблю й елегантний діловий одяг, – посміхається. – Також на дозвіллі я на велосипеді із задоволенням їжджу (мій син займається велоспортом)… Вранці на роботу зазвичай щодня чимчикую пішки… Люблю наш обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, яскраві, неординарні вистави режисера Андрія Бакірова… А взимку катаюся на лижах. У мені – чудові лижі, бігові. Люблю, коли сніг. Студенткою я часто по шість кілометрів взимку на лижах бігала, а далі була тривала перерва; і от 4-5 років тому мені знову захотілося – купила лижі! Думаю, це ж стільки літ уже минуло, чи зможу я так вправно їздити, як колись? Та тільки-но стала на лижі, як ноги самі пішли… Виявляється, навіть через стільки років, пам’ятають, що й до чого. Це – дивовижне задоволення! Сніжок та сонце, свіже повітря, зручні лижі й мальовничі краєвиди, – одразу всі негаразди і прикрощі забуваються… Люблю тишу, яка нагадує молитву, коли можна подумати про вічне… Люблю нашу чарівну українську природу, а ще – цікаві мандри і розкіш людського спілкування!

Спілкувався Сергій Дзюба