«Всі, хто зараз критикує наших військових, працюють на ворога!»

Ми вже писали про офіцера Дмитра Балабуху (позивний «Танкіст») – одного з героїв оборони Чернігова, який воював у складі легендарного підрозділу «Кліщі» (командир – підполковник Андрій Требух). До того Дмитро три роки захищав Україну в АТО, пройшов шлях від командира танка до командира танкового взводу. Отримав важке поранення в голову. А далі була складна операція…

Втім, у перші ж дні повномасштабної війни Дмитро, не вагаючись, пішов захищати рідну землю від ненависних російських завойовників. Про героїчну битву за Чернігів і подвиги «Танкіста» та його бойових побратимів «Кліщів» ми вже розповідали не тільки в медіа, а й в книзі «Чернігів у вогні. Зметем орду, відправимо до пекла!».

А нині 33-річний старший лейтенант Дмитро Балабуха – командир танкової роти «Кліщі», котрий самовіддано воює зі своїм підрозділом на Куп’янському напрямку, одному з найгарячіших. 

– Дмитре, я чув про Вашу роту тільки якнайкращі відгуки від наших військових. До речі, коли ще комплектувався такий підрозділ, ми повідомляли в газеті про Ваше призначення командиром танкової роти «Кліщі», а також запрошували справжніх патріотів України, хоробрих відчайдухів, боронити рідну державу саме в складі цього бойового підрозділу.

– Командування запропонувало мені очолити танкову роту, і я, звісно, погодився. Бо я – офіцер тактичного рівня, фахівець із бойового застосування танкових з’єднань. Про «Кліщів» на той час було добре відомо, тому, щоб не розголошувати секретну інформацію, ми й вирішили назвати новостворений підрозділ «Кліщі». Це – просто і дуже символічно!

– Авжеж, один із завзятих «Кліщів» тепер керує танковою ротою «Кліщі»…

– Тож я щиро дякую за допомогу моїм старшим товаришам – полковникам Валентину Буряченку та Вадиму Миснику (консультантам двотомника «Чернігів у вогні») та обласній газеті «Чернігівщина» за підтримку нашого підрозділу.

Адже зараз такий приклад реклами і рекрутингу в Збройних Силах України набирає обертів. Але мої друзі тоді були першими, хто це здійснив, – реально підставили мені плече. Справді, реклама вийшла чудова – в газеті «Чернігівщина», на багатьох сайтах, у соціальних мережах і на біг-бордах у Чернігові.

– Коли з’явилися публікації про комплектування Вашої танкової роти, хтось на них відгукнувся?

– Так, зверталися люди… Один із них – Кирило (позивний «Самурай»), став командиром танка, зараз йому 26 років. Дуже відважно та самовіддано воював, справжній герой! Зараз він у лікарні – його танк підбили вороги, наш боєць отримав опіки очей. Та ще осколок прошив око й засів у голові. Лікарі його не можуть витягнути… Однак він дуже мужньо тримається!

Дякую і за те, що книжку «Чернігів у вогні. Зметем орду, відправимо до пекла!» (спільний проект редакції газети «Чернігівщина» та ОК «Північ») з автографом Головнокомандувача Збройних Сил України, генерала Валерія Залужного виставили тоді на благодійному аукціоні. Там, пам’ятаю, було три лоти, один з яких – ця цікава книжка. Знаю, її вдалося продати за 50 тисяч гривень. Потім на всі кошти, зібрані на аукціоні (ще продали прапор і марку з підписом Головнокомандувача), придбали вантажний мікроавтобус «Опель Vivaro» – саме для нашого танкового підрозділу «Кліщі».

– Ви ним, взагалі, задоволені?

– Дуже! Бо ми його використовували для перевезення речей особового складу, підвезення палива й боєприпасів. І він нам доволі довго прослужив, враховуючи, що ми вже стільки часу – дев’ять місяців – воюємо на передовій. Та й такі книжки, як двотомник «Чернігів у вогні», дійсно надихають, адже розповідають правду про цю війну. Ці книги й через багато років читатимуть.

– Отже, Ви укомплектували підрозділ «Кліщі» людьми й технікою.

– Відверто кажучи, тоді справжніх, досвідчених спеціалістів було мало. До нас, в основному, прийшли люди, які раніше бачили танки лише в кіно. Тому підрозділ відправили на навчання, й лише після того – на Схід.

– Якщо не секрет, де Ви воювали?

– На Харківщині: зліва – тепер уже всім відоме місто Куп’янськ, справа – Сватове… Ми оборонялися, було дуже спекотно! З перших же днів нашого перебування точилися запеклі бої. Складна ситуація – кацапи безперервно, усіляко насідали. Раніше цей напрямок вважався відносно спокійним, однак потім настало пекло! Вороги активізувалися, почалися їхні штурмові дії. Ми зазнали перших втрат. Це відбувалося щодоби, по кілька разів на день – росіяни намагалися «накочуватися» на наші позиції.

Ми з командиром першої роти вже мали бойовий досвід, тому власним прикладом старалися вплинути на наших бійців, і першими вступали в бій, щоб ще не загартовані новобранці не боялися. За місяць пекельних боїв кацапи зазнали досить значних втрат – загинули півтори тисячі їхніх людей, знищено 38 ворожих танків і БТР. А ще було вбито кількох їхніх командирів і командира полку.

– І що кацапи – не переймаються?

– На жаль, росіяни своїх людей зовсім не жаліють, а справді ставляться як до «гарматного м’яса»! Не переймаються ні вбитими, ні пораненими. Звісно, на війні страшно всім… Проте ми знаємо, як мотивувати своїх бійців. Адже у нас просто немає іншого виходу – або ми їх переможемо і виженемо загарбників зі своєї землі, або нас, українців, взагалі не буде – як народу, нації!

А як кацапи мотивують своїх яничар, які йдуть отак фактично на вірну смерть? Ми нищимо їх, а вони все одно лізуть, мов таргани. А що вони коять на окупованих землях? Це ж – бандити, садисти та злодії! Буквально нічого людського у них немає – якісь потвори, «зомбі», покидьки, тварюки… Ніби зовні й схожі на людей, а нелюди – трикляте бісівське поріддя, набагато гірші за диких звірів!

– Так і є… Адже росія – тоталітарна, шовіністична держава, яка нині має всі ознаки фашистської: диктаторський режим, геноцид, терор, загарбницькі війни… Тому такі «брати» нам не потрібні. Ми ж не якісь холопи, щоби вічно ходити в ненависному ярмі й бити поклони їхньому божевільному «царю»! Отже, що було далі на фронті, таке ж пекло?

– Потім ми наразі два тижні були на короткому відновленні. І – знову в бій! На Куп’янському напрямку. Тяжка ситуація – ворог і попереду, й зліва на фланзі, тобто воював водночас із двох сторін. Однак ми трималися, як то кажуть, до останнього. Тож наш підрозділ свої бойові завдання максимально виконав. Ворог прагнув знову захопити та окупувати Куп’янськ, кидав великі сили – піхоту та бронетехніку. А ми їх регулярно «перемелювали»!

Хоча всього траплялося… Запам’ятався такий бойовий епізод (їх дуже багато було за цей час!). Якось росіяни підбили наш танк. Механік загинув, а командир танка і навідник встигли його залишити. То потрібно було їх звідти забрати. Я й поїхав на своєму танку евакуювати бійців. А надворі вже було темно – така чорна, аж смоляна пітьма, геть нічого не видно. Отож я трохи не розрахував та ненавмисне увірвався на ворожу позицію… Але, доки росіяни отямилися, я встиг вчасно розвернутися і поїхав назад. Помітив наш «маячок» ліхтариком біля посадки й забрав своїх бійців.

– І знову як командир Ви на бойові завдання вирушали першим!

– Так. Адже просто інакше не можна. Саме командир підрозділу й має вести за собою бійців. Бо якщо він буде тільки ховатися за їхніми спинами, нічого путнього з цього не вийде. Треба переконувати особистим прикладом. Це найкраще діє!

Хоча інколи, відверто кажучи, й у мене в кількох ситуаціях буквально опускалися руки. Я ж – також жива людина, з самого початку цієї жахливої, великої війни захищаю Україну. І в основному – на передовій… Але в таких випадках я відчуваю свою надзвичайну відповідальність за всіх бійців. Вони ж на мене надіються, цілком довіряють мені, що я їх не підведу, впораюся з усіма страхами й проблемами.

Та й мені є з кого брати приклад, бо поряд зі мною – чудові та відважні бойові побратими воюють: «Самурай», «Полтава», «Влас», «Привид», «Шплінт»… Це я командирів танків перелічую. Наприклад, «Шплінт» зі своїм екіпажем тричі виїжджав на штурмові дії, атакував позиції кацапів, і доволі успішно!

– Тобто Ви не лише оборонялися, а й атакували ворожі позиції?

– Звісно. Так і має бути! Коли найефективніше використовувати танки? Для штурму… Пам’ятаю одне з перших своїх бойових завдань. Відбувся бій – біля Іванівки, там також є село з такою назвою. Виїхав зі своїм екіпажем на вогневу позицію. І в приціл побачив супротивника. Там був танк кацапський, трохи вже підбитий, але загалом цілий, і лівіше – два їхніх БМП з особовим складом. Передав по рації й отримав наказ – добити! Вистрілив осколочно-фугасним снарядом – влучив із першого пострілу. Далі вгатив в одну з БМП, чітко було видно – вона загорілася. Інша почала втікати. Але ми ще зробили 3-4 постріли…

Мій механік попереджає: «По нас ведуть вогонь!». Пролунала команда: «Відкат». Ми відреагували. Це летів ворожий ПТУР (протитанкова керована ракета). Він не надто швидко летить, можна помітити. Тож ПТУР врізався в дерево, яке впало й загорілося… Ми від’їхали на кілометр, перечекали. Проте їхні безпілотники нас вирахували і невдовзі, десь хвилин за двадцять, росіяни накрили з «Градів». Гатять лівіше, правіше… Ми рвонули вперед, вирвалися. Танк трохи пошкодило осколками, але головне – люди живі! Це – звичайний бойовий епізод, але чомусь запам’яталося.

– Цікаво слухати, як усе там відбувалося!

– А ось – про наші штурмові дії… Я поїхав зі своїм екіпажем зранку, ми знали маршрут, там уже очікувала наша піхота. Потрібно було доїхати до ворожих позицій, знищити загарбників та закріпитися. Наша піхота мала все «зачистити»… Ми виїхали, стріляли. Але й росіяни по нам вели вогонь. Двічі вони промазали, а втретє – влучили. Я та мій механік-водій отримали враз акуборотравми – контузії. А в мене – ще й забій руки!.. Танк наш зупинився, і гусениця розірвана… Тож не доїхали до кінця. Нас евакуювали побратими.

Втім, наступного разу один із найкращих наших екіпажів, «Полтава», вирушив на таке бойове завдання й усе зробив, як слід. Доїхав, розстріляв ворогів, а наша піхота довершила справу. Всі орки на позиції були знищені. Про це навіть білоруси писали у себе, висвітлювали цей бойовий епізод. Не змогли приховати…

А в обороні танки – не такі ефективні. Для нас найліпше – це штурмові, контрнаступальні дії. Ми таке неодноразово повторювали, зазвичай успішно. Правда, вороги швидко вчаться, крадуть наші ідеї…

– На Куп’янському напрямку брали в полон русню?

– Так, звісно. Вони щоразу одне й теж торочать, як заведені. Мовляв, нічого не знали. Їх примусили… Одна й та сама недолуга «пісня». Думаю, їх просто навчили так відповідати. Ось коли українці потрапляють у полон, то наших хлопців кацапи по-звірячому катують. Але, як тільки здаються орки, одразу ж починають у полоні вимагати якісь пільги – їм, бачте, подавай ООН, «Червоний хрест»… Враз шпарять, як по писаному. Думаю, це – також їхні «заготовки» на випадок неволі.

– Чи траплялися випадки, коли Ваші бійці відмовлялися виконувати бойові завдання?

– Ні, чесно, жодного разу такого не було!

– Думаю, це – Ваша заслуга…

– Можливо. Я ж пройшов бойовий шлях від солдата до офіцера. Тому тепер увесь час стараюся поводитися з підлеглими саме так, як би я, будучи солдатом, хотів, щоби поводилися зі мною. І це наразі спрацьовує, зокрема, мій особистий приклад в усьому. Також я ненав’язливо проводжу патріотичні бесіди, постійно нагадую, чому ми тут – на фронті, на передовій. Підтримую у підрозділі бойовий дух. Часто дивлюся в очі бійцям, як їхній друг. Говорю, що тут ми, танкісти, – одна родина, сім’я, команда…

І людей це справді переконує! Вони бачать, що у командира слова не розходяться зі справами. Ось якби командир думав собі одне, говорив інше, а робив третє, то до нього так би й ставилися, він не мав би ніякого авторитету. А так бійці мені щиро кажуть: «Ви – завжди попереду. Ми рівняємося на Вас. Вчимося у Вас». І мені це приємно, бо я відчуваю, знаю: вони не підведуть, не зрадять.

– Так, дійсно, командир має бути справедливим, чесним, мужнім. Тоді він – справжній командир!

– Я ще скажу, що піхота дуже розраховує на танкістів. А у мене є вже колишні піхотинці, які воювали, наприклад, під Бахмутом. Вони знають, як страшно в окопах! І коли піхотинці бачать, як їм допомагають наші танкісти, то піхоту це буквально окрилює, правда.

Пригадую такий бойовий епізод, коли росіяни взяли в полон наших піхотинців. Орки їх уже вели, проте раптом так несподівано, наче з-під землі, з’явився український танк… Як увалив по отих триклятих кацапах! Тож вони з переляку всі дременули в різні сторони, хто куди. А наші бійці залишилися живі й неушкоджені. Дивляться: конвоїри накивали п’ятами, і навколо нікого немає. Тож наші хлопці благополучно добралися до своїх. Ось що таке танк!

До речі, все, що я розповідаю, є на наших відео. Їх знімають із наших безпілотників, авіарозвідники. Ці відео – дуже потрібні. По-перше, це докази. А ще такі відео реально надихають бійців, які бачать результати своєї роботи.

– Наскільки Вас та побратимів виснажують такі інтенсивні бої на передовій?

– Звісно, виснажують, це – нелегко… Тож періодично потрібна заміна. На передовій не можна воювати безперервно, роками. Тому держава повинна дбати про це, розуміти, що ми, якими б мужніми та самовідданими не були, – все-таки не роботи.

Ще, чесно кажучи, нас дуже дратує абсолютно невмотивована критика українських військових в Інтернеті – на сайтах, у соціальних мережах. Звісно, кацапи це роблять. Але, в основному, критикують наші, українці, – або якісь «ухилянти» та боягузи, або дурні. Взагалі, ідіотів вистачає. Вони сидять чи лежать отак на диванах і критикують бійців, які вже два роки платять своєю кров’ю та життями за нашу дорогоцінну свободу.

– Ну, як таке може бути?!

– За кордоном, у справді цивілізованій державі, таких підлих негідників під час війни та військового стану одразу б, негайно, притягнули до суворої відповідальності. Бо всі, хто зараз критикують в Інтернеті наших військових, фактично працюють на ворога! Це потрібно чітко розуміти.

Серед тих, хто «підігрує» ворогу – й «ухилянти». Однак вони повинні усвідомити, що, якщо не захищати нашу землю, то ворог їх першими зробить своїми рабами, як це й сталося з колаборантами на окупованих територіях.

Також нас, військових, дуже бісять усілякі «жирні коти», а я їх називаю просто – скоти, котрі безсовісно займаються корупцією, набиваючи власні кишені, наживаються на бійцях, захисниках України. Та ще й вихваляються своїми вкраденими капіталами, машинами та будинками. Фотографуються на дорогих заморських курортах, грають у казино і плюють на всі закони. Їх усі знають, однак вони досі залишаються недоторканими. Кому – війна, а кому – матір рідна!

Звісно, бійців усе це не мотивує. Ми стараємося не звертати увагу. Але я звик дивитися смерті у вічі, тому говорю відверто, як є. Хтось має почути думку військових: якщо тил забуде про фронт, то фронт буде там, де тил… У цьому можна не сумніватися.

Зрозумійте, я ж зовсім не займаюся політикою. Моя справа – боронити рідну державу. Моя партія – Збройні Сили України, і мій керманич – бойовий генерал Валерій Залужний.

У мене одна мета – закінчити цю страшну війну, щоб близькі щасливо та мирно жили в Богом даній землі.

– Ви, знаю, поки не в шлюбі?

– Неодружений, хоч дівчина є. Чекаємо, коли закінчиться війна. Звісно, мріємо мати дітей, жити по-людському в незалежній та вільній Україні. Але зараз ось вперше за увесь час приїхав у коротку відпустку – на десять днів. І тепер навіть не знаю, коли ж іще випаде хоча б така наступна нагода! Ось я зараз із Вами говорю й водночас думаю, як отам наші бійці на передовій, на такому холоді…

– Цікаво, що Ви досліджуєте свій родовід.

– Я вважаю, що кожна людина повинна знати про своїх предків. Так, в історичних документах згадується про відомого купця другої гільдії Миколу Семеновича Балабуху, який був міським головою Києва в 1847-1851 роках. Саме від нього й пішов наш рід. У Миколи Семеновича було двоє синів. І він збудував свій купецький дім на Подолі, на Андріївському узвозі. Й там тоді виготовляли найсмачніше сухе варення – про оцей кулінарний шедевр від українця Миколи Балабухи знали навіть у Європі.

– Дмитре, думаю, Ваші діти та онуки пишатимуться Вами. Щиро дякую за цю відверту розмову.

– Навзаєм, Перемоги та миру всім нам!

Спілкувався Сергій Дзюба