«Я йду першим, ви – за мною! Я з вами. Не бійтеся, все буде добре!»
«Я йду першим, ви – за мною! Я з вами. не бійтеся, все буде добре!»,– був його девіз», – казав командир, який з побратимами приїхав у Городню, щоб передати державну нагороду родині загиблого героя, про Андрія Жадченка.
Чи можна зарадити горю матері, сина, онуків, які втратили на цій проклятій війни найдорожчу людину? Мабуть, людство не винайшло таких слів, щоб зцілити розбите серце. Воно навічно селиться в душі, ятрячи незаживну рану щодня й щоночі, без строків давності і шансів на одужання.Невеликий, чепурний будинок Людмили Іванівни Жадченко, просякнутий наскрізь невимовним болем, минулої неділі ожив від багатоголосся. На дворовій доріжці раптом майнула піксельна форма. Ще одна, ще, ще… То побратими загиблого Героя, її син Андрія приїхали до матері, щоб сказати їй «дякую» за сина і передати родині орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким держава відзначила його сміливість і відданість.
Допоки воїни разом з Людмилою Іванівною та сином Андрія Антоном побували в церкві, біля Меморіалу пам’яті Героїв та на кладовищі біля місця вічного спочинку побратима, ми в очікуванні їхнього повернення до будинку розмовляємо з Інною, дружиною Антона.
– Ми знали, що як тільки окупанти підуть з Городні, Андрій Миколайович піде у військкомат, – каже молода жінка. – Всі, хто його знав. Розуміють, що він інакше не міг вчинити. Щоправда, дуже хотів потрапити до своїх десантників, з яким воював на Донбасі під час АТО. Але в них не було вільних місць – підрозділ був повністю укомплектований. Андрій Миколайович чекати не міг. Йому треба було брати зброю до рук негайно. Тож пішов куди запропонували – у новосформовану штурмову бригаду. Від квітня 2022 року двічі приїжджав у короткі відпуски – влітку минулого року й у кінці листопада. На початку грудня поїхав, а через місяць його не стало…
Інна розповідає, що побратими Андрія з болем казали, що всіляко відмовляли його йти в той, останній вихід – він рвався забрати з поля бою поранених, яких там вже не було… І пішов у пекло. Бо навіть думка про те, що там міг хтось з його хлопців залишитись живим і безпомічним, розривала йому душу.
Тому коли стало відомо, що Андрій загинув від ворожого обстрілу там, куди ринувся рятувати інших, і командир спитав: «Хто піде забирати Андрія?», підвелись усі до одного. З першого разу хлопцям не вдалось це зробити – повернулись без побратима і з новими пораненими. Але вони знали, що нізащо не залишать тіло Андрія, який вболівав за кожного з них, на поталу ненависному ворогу.І пішли знову під ворожі кулі. Так вдалось забрати тіло Героя, щоб рідні й земляки змогли його поховати у рідній землі з почестями.
– Коли хлопці приїхали на похорон, їхній медик Юра сказав Людмилі Іванівні: «Тепер я теж буду вашим сином. Ми всі – ваші сини», – згадує Інна тремтячим голосом. Відтоді вона щодня молиться за кожного з них. У неї список на два аркуші з прізвищами хлопців.
Тож її материнська молитва просить Бога врятувати кожного з них.
– Андрій весь час ходив у церкву й у мирний час, – додає Надія Кадар. – Вона тут допомагає сьогодні приймати дорогих серцю гостей, для яких двері цього будинку завжди відкриті. – Я весь час з цією чудовою родиною, з самого молоду дружимо. Й хлопці зростали на моїх очах. Андрій завжди під час служб у храмі обирав найзручніше місце для того, щоб краще чути як лунають голоси з хорів. Не зводив звідти очей і слухав, слухав, слухав кожне слово – ніби з Богом розмовляв…
Андрій Жадченко загинув 3 січня нинішнього року біля Кліщіївки, що на Донеччині. Людмилі Іванівні у травні виповниться 76 років. Безмежне горе підкосило, але не зламало цю мужню жінку. Бо, попри нелюдський біль, їй є заради кого триматись – її менший син Іван теж нині несе службу в рядах ЗСУ, а Андрієві очі щодня дивляться на неї з обличчя онука Антона та двох правнуків – шестирічної Полінки та Тимофія, якому виповнився тільки рік. Малий ще геть не розуміє що відбувається, і з дитячою безпосередністю тішиться гостями й поки хлопці збираються для спільного фото, тягне рученята до однієї з милиць, з якими приїхав Андріїв побратим Василь, який втратив ногу на війні, як до невідомої іграшки. Страшної іграшки, яку привела в цей затишний будиночок війна.
– Андрій Миколайович був дуже впливовою людиною серед воїнів, – сказав тодішній командир підрозділу, в якому служив головний сержант Андрій Жадченко, підполковник Олександр Тельвінов. – Коли приймали важливі рішення, до його думки прислухались всі командири. В армії служать різні люди – з різним досвідом, характерами й ставленням до служби. Андрій вмів знайти спільну мову з кожним – когось підбадьорював, когось переконував, комусь треба було просто виговоритись, щоб його вислухали. На кожного Андрій знаходив час і бажання. І з присутньою йому рішучістю відстоював свою думку, навіть перед командуванням. Міг сказати: «Я буду виконувати це завдання. Але так, як я бачу, щоб з найбільшим ефектом і з найменшими втратами!». Його бойовий досвід був неоціненним. І ми всі це розуміли.
Побратими з посмішкою називають Андрія «багатофункціональним офіцером». Він з однаковою майстерністю вів бої, навчав воїнів цьому непростому мистецтву, облаштовував позиції нарівні з іншими воїнами з лопатою в руках, побут солдатів – з молотком і цвяхами. Вмів навіть у найскладнішій ситуації за відсутності всього необхідного невідомо як і де миттю роздобути необхідну клейонку, плівку, шифер, цвяхи тощо.
– Ми дружили, наскільки це можливо на війні, бо ровесники, – продовжує командир. – І я не припиняв дивуватися його силі духу, вірі й наполегливості. Я хотів, щоб він очолив напрямок бойової підготовки нашого підрозділу, бо бачив в ньому саме ту людину, яка може навчити солдатів, сержантів, офіцерів правилам ведення бойових дій. А це було дуже важливо на етапі становлення нашого підрозділу як бойової одиниці. Я дивувався його здатності щодоби спати по три-чотири години і при цьому зберігати бадьорість і небачену активність. Лягав спати останнім – тільки після того, як впевниться, що вже всі хлопці відпочивають на місцях. А прокидався першим – я, було очі вранці відкрию, а Андрій вже з віником і ганчіркою порядок наводить, а потім робить щоденну зарядку попри будь-які обставини. Його здатності володіти собою міг позаздрити кожен. Поруч з ним завжди було якось спокійно. Пам’ятаю випадок: ми їхали втрьох – я, Андрій і Славко, в район завдання. Вночі опинилися в кукурудзяному полі. Цілий день рухались, треба було відпочити. Андрій так спокійно дістав каремат, розклав його прямо серед кукурудзи і з такою насолодою ліг подрімати, поки є час, що тою впевненістю зарядив усіх нас. Такий він був. І в бій він завжди йшов зі своїми хлопцями, часто кажучи: «Я йду першим, ви – за мною! Я з вами. Не бійтеся, все буде добре!». І це працювало. Хлопці йому вірили. А він переживав і беріг кожного, як власну дитину. А себе не зміг…
Людмила Іванівна не стримує сліз. З вдячністю дивиться на Олександра і додає:
– Коли дзвонив мені, я питала – як ти, синку? Як командир? А він так піднесено: «Ну що тобі сказати, мамо? Наш командир – ЛЮДИНА!».
Питаю в побратима Андрія Діми: «Оте відео, що сколихнуло душу, коли Андрій грає на піаніно. Я не знала, що він і це може. Виявляється, і в пеклі можна знайти миті для музики?»
– То було в Часовому Яру, – посміхається Дмитро. – За рік до загибелі Андрія. Ми раніше не знали про цей його талант. Але, мабуть, тільки тому, що до того нам ніде не траплявся музичний інструмент.
У мене перед очима стояв Андрій таким, як я його знала за часів навчання в школі й інституті. Так вже склалося, що по життю ми йшли схожими шляхами – однокласники, однокурсники, а потім ще й працювати довелось в різних структурах, але на одному поверсі адмінбудівлі: Андрій був заступником голови райдержадміністрації, я – заступником редактора. Так склалось, кабінети майже поруч. Були часи, коли газета ну геть не дружила з місцевою владою. Вічне протистояння й боротьба. Андрій гаряче відстоював свої позиції, я ж з не меншою запальністю – свої. Було, заходжу з емоціями до нього, починаю щось гаряче доводити. Він, намагаючись стримати шквал емоцій, буркає з насупленим чолом: «Світлано Василівно, вийдіть з мого кабінету!». З обуренням вискакую і лечу на своє місце. Ах ти ж, друже, я тобі покажу «Світлану Василівну!». Через півгодини, заспокоївшись, Андрій заходить до мене й починає щось говорити. Вже палаю я: «Андрію Миколайовичу, закрийте двері мого кабінету з того боку!». А через кілька годин після роботи, коли я вже біжу з коляскою з онучам вулицею міста, Андрій, прямуючи назустріч, широко всміхається: «Ну шо, бабусю, важко? А не треба було сачкувати в школі на уроках фізкультури!». До речі, коли у 2015 році мою кандидатуру затверджувала сесія районної ради вже як редактора, депутат Андрій Жадченко був серед тих, хто першим голосував за позитивне рішення. Таким він був – запальним, гарячим, але чесним і справедливим, рішучим у відстоюванні принципів і правди.
Я дивилась на побратимів Андрія. Василь Гайдейчук, відклавши милиці, прямо тримаючись на одній нозі, з честю прийняв таку ж нагороду з рук командира – орден «За мужність» ІІІ ступеня. Не випадково Олександр вручав її у вузькому колі бойових побратимів та рідних загиблого товариша. Тепла хвиля прокотилась єством. Ось воно – покоління, яке ціною власного життя і здоров’я виборює майбутню долю України. Поранені, втомлені, але не зламані й не зневірені.Я бачила очі Людмили Іванівни, яка з теплом і любов’ю дивилась на побратимів загиблого сина. Вони всі – її сини. За них її щоденна материнська молитва. Людмило Іванівно, ви можете пишатись справою всього свого життя. Бо ми – це те покоління, яке виховали ви як Вчитель. І в тому, що сьогодні кожен з нас на своєму фронті веде жорстку й справедливу боротьбу за право українського народу на життя – ваша велика заслуга. Ви віддали на алтар майбутньої Перемоги найцінніше – свого сина. Але він живе й житиме у кожному з нас. У своєму синові й у своїх маленьких онуках, покоління яких вже будуватиме нову Україну. І нестиме у серцях крізь покоління подвиг і справу нашого Андрія і його побратимів.
Світлана Томаш. Новини Городнянщини
