Як чесного й принципового ревізора відправили до психлікарні
У ХІХ сторіччі Одеська та Чернігівська губернії були наймафіозніші в Російській імперії. Безперечно – під «кришуванням» імперської столиці.
Які сьогодні мафіозні рейтинги Чернігівщини та Одещини – не знаю, хоч відчуваю, що корупція прижилась в обох областях (і не тільки). Ми її знаємо, відчуваємо та нічого не вдіємо. Мафія керує, контролює, самобирається до рад різних рівнів, зростається з правоохоронними органами. Та без подолання корупції у регіонах всі антикорупційні намагання та запевнення центральної влади – пустий звук… Знаю, що в ХХ сторіччі, за радянщини, Одеса та Чернігів теж мали мафіозні зв’язки, що «кришували» їх і Київ, і Москва. Прикладів – достатньо. Розповім про один.
Колись, у теплу пору, «у нас во дворе старики стучали в домино», обговорювали хокейні матчі, дегустували кимось принесену пляшку первака, а нині гутарять про різне – незадоволені голопуючими цінами, клянуть чиновників, політиків, банкірів; вражені швидким заповненням місця, виділеного на кладовищі «Яцево» для вояків, загиблих в зоні АТО; розповідають про перемовини з родичами, мешканцями Росії, які здивовані, що ми ще живі, що своєчасно отримуємо пенсію, що в квартирах є вода і світло, що ходить міський транспорт, що на базарі літр молока коштує всього півдолара…
Іноді згадуємо й минуле. Навіть про те, чи випала кому нагода знати чесного та принципового суддю, прокурора, ревізора… Моїм співбесідникам – ні, мені – тільки принципового ревізора. Це був Іван Кирилович Кулик. Мешкав у Чернігові в приватному будинку по вул. Першого травня, недалеко від 5-ї школи…
У 1975 році Іван Кирилович, як ревізор тресту «Чернігівводбуд», приїхав у Тупичів* провести аналіз діяльності ПМК-214, в якому я був начальником. Виявилося, що ми знайомі – працювали у 1966 році в новоствореному Чернігівському БМУ-22, до якого мене перевели із Прилуцького БМУ-23. Я – старшим виконробом, а Іван Кирилович – головним бухгалтером. Через декілька місяців його примусово звільнили…
Акта ревізії я узгодив. Переконався, що ревізор – досвідчений. Дивився в корінь, а не зациклювався на дрібницях. По ревізії, як завжди, і розговілися, і наговорилися. Про основне, що я почув тоді від Івана Кириловича, розповім від першої особи.
Керівництво тресту, в якому я працював ревізором, вирішило позбутися мене за принциповість. Тож призначили головбухом новоствореної БМУ-22. Начальник молодий – наставлятимеш. Згоди я не дав. Вранці дізнався, що мого робочого стола перенесли за 200 метрів в контору БМУ-22. Змушений погодитись. Через чотири місяці звільнили «за розбазарювання будівельних матеріалів». Начальнику вліпили строгача, як недосвідченому. Зачіпка – тесляреві БМУ по рішенню місцевкому відпустили за оплату 1,5 тисячі цегли. Не положено! Пасли… Після працював у двох відомствах, а нині ревізую підконтрольні «Чернінівводбуду» організації…
Через рік почув, що Івана Кириловича звільнили за прогули. Причина – протистояння з керуючим трестом. Намагався поновитися через суд, та програв. Зв’язок з ним я не підтримував тож і деталі не знав…
Минуло понад 6 років. Одного разу ми зустрілися біля 5-ї школи. Привіталися, ніби добре знайомі. Я запросив подивитися півбудинка моєї тещі на вул. Сосновій, який купили кілька років тому. Як годиться – причастилися. Розговорилися. В основному, я слухав, а він розповідав:
Після Тупичева я ще ревізував декілька ПМК. В одній із них виявив списані по роках трактори «Беларусь», яких в ПМК ніколи не було – тільки на папері. Згадав, що років десять тому чув про резонансну «тракторну справу», яка була кимось прикрита. Суть її – призначені до експорту трактори «Беларусь» бракувались в Одеському порту (Іллічівськ), та реалізовувалися колгоспам за готівку. Трактори дефіцітні, тож голови колгоспів платили скільки запросять. Ходили чутки, що в області реалізація тракторів контролювалась очільниками КПРС Чернігівського обкому та Чернігівського райкому.
В акті ревізії я указав про списані трактори, яких в натурі не було. Передав один примірник у «Чернігівводбуд» для ознайомлення. Через кілька днів керуючий трестом запропонував виключити деякі факти, в тому числі про трактори. Про трактори я не погодився. Кілька разів поверталися до обговорення, та я стояв на своєму. Як говорять, «найшла коса на камінь».
Згодом мене відрядили провести ревізю в Охрамеїчівській ПМК Корюківського району. В кінці тижня, у п’ятницю, розповівши двом помічницям чим займатися до кінця робочого дня, я поспішив на автобус до Чернігова. В неділю подзвонили – явитися в трест зранку понеділка на засідання профкому. В профкомі зачитали доповідну начальника Охрамеїчівської ПМК, що працівниці, виділені ревізору в поміч, у п’ятницю дві години прогуляли, бо не знали, що робити. Пояснення їхні додаються. Виправдовуватися не було сенсу. Агресивно налаштовані члени профкому стадно дали згоду на звільнення за прогул – був відсутній на роботі більше двох годин. Безглуздя? Ще не зовсім.
Подав до суду. Районний суд переконався в предвзятості керівництва тресту до працівника, який до цього ніколи не мав ніяких письмових зауважень. Суддя вийшов по дзвінку. Два народні засідателі (з одним я був знайомий) запевнили, що все буде на мою користь. Ввійшов суддя й переніс засідання суду на наступний тиждень у зв’язку з додатковими обставинами. На другому засіданні той же суддя з іншими «народними» засідателями не знайшов підстав задовольнити мій судовий позов. Абсурд? Все попереду.
Я добре розумів причину, тож вимушений був подати скаргу в обласний суд на безглузде рішення районного суду. Відповідь стандартна – немає підстав. Подав скаргу до Чернігівського обкому КПРС на рішення обласного суду. Відповідь – судове рішення не підлягає сумніву. Пишу скаргу Першому секретарю ЦК КПРС Володимиру Щербицькому на рішення облсуду і обкому з поясненням першопричин мого звільнення. Відповідь стандартна – ніяких підстав для перегляду судової справи. Написав скаргу Генеральному секретарю ЦК КПРС товаришу Леоніду Іллічу Брежнєву. Подіяло!
Через кілька днів, серед ночі, до хати вдерся десант із психлікарні, наділи халат для утихомирення, прихватили з собою мої особисті речі, папери та відвезли до дурдому, як психічно хворого. Через тиждень мене судили в закритому суді як неблагонадійного психа й етапували до Казахської РСР на острів Мангишлак, де колись відбував заслання Тарас Шевченко.
Три роки заслання від дзвінка до дзвінка. Працював помічником головного бухгалтера тресту. Казахи – привітні і довірливі в роботі. Працювали по особливому графіку – вранці керівники тресту появляться на годину–дві та до закінчення робочого дня в чайхані п’ють зелений чай з керамічних піал. Я та ще двоє «неблагонадійних» засланців давали раду всім поточним питанням…
Нині працюю на камвольно-суконному комбінаті начальником цеху озеленення – керую “взводом” жінок. Займаємося благоустроєм заводської території. «Москвич – 203» стоїть у гаражі, права відібрали, а нові не видають – на обліку в психлікарні. Психа позбутися можна тільки через суд, та як згадаю наш «справедливий» суд – нудить відразу. Отакі то справи…
Якось зателефонував Івану Кириловичу на домашній телефон. Жіночий голос поцікавився – хто? Представився. Почув у відповідь, що Іван Кирилович на Вічному Покої у «Яцево»**.
Олександр РАЧЕК, спеціально для видання speckor.net
