Як ідеї «руського миру» досягають своїх цілей в Україні

Метою цієї рецензії є оцінка доцільності друкування в Україні книги О.Ю. Захарової «Качанівка», враховуючи, не лише те, що її авторка є громадянкою Російської Федерації, а перш за все тому, що в книзі пропагуються проросійські ідеї, які шкодять Україні, як незалежній державі. 

Видання побачило світ завдяки фінансової підтримки громадянина України, який є депутатом Чернігівської обласної ради.

Насамперед звернемо увагу, що рецензована книга (далі будемо її називати ніжинським виданням або книгою) є за вихідними даними не науковим виданням, де автор представляє та аргументує свою наукову точку зору, а «науково-пізнавальним». Іншими словами, О.Ю. Захарова представляє свій доробок як доведений факт, який потребує пізнання, засвоювання. Отже, це популярне видання.

Книга такого змісту і з такою назвою вперше була видана російською мовою у 2008 р. у Сімферополі видавництвом «Бизнес-Информ» (ISBN 978-966-8933-00-4, надалі називатимемо її симферопольським виданням або книгою). На сайті «CrimeanBook. Магазин книг о Крыме»  книга розміщена в розділі «История России. Всемирная история. Востоковедение. Этнография», а цільовим призначенням цієї книги названо саме «науково-популярне».

В анотації до симферопольського видання на цьому та інших російських сайтах зазначено: «Книга рассказывает об известной усадьбе в Черниговской области, ставшей местом единения украинской и русской культур. Издание проиллюстрировано портретами ее владельцев и гостей». Звернемо увагу, що авторка наголошує на «ЄДНОСТІ української і російської культур».

У ніжинській книзі у вихідних даних зазначено, що це «переклад з російської – Т.М. Чумак», але чомусь ця інформація відсутня у бібліографічному описі книги на стор 2. Проте, на відміну від симферопольського видання, анотація дещо підкоригована: «Книга розказує про відому садибу в Чернігівській області, що стала місцем єднання мистецтва, культури й історії». Тобто авторка в анотації до українського видання замість «єдності української і російської культур» пише про «єднання мистецтва, культури й історії».

Аналіз тексту доводить, що сама концепція викладу матеріалу у ніжинському виданні залишилася, як і в сімферопольському – за зовні нібито нейтральним текстом все одно «стирчать вуха» «єдності української і російської культур».

Наголосимо, що авторка цілком достовірно подає історичний фактаж. Інша річ, – і це принципово, – в якому обсязі і як розташовані історичні факти в тексті, в якому контексті, як їх оцінила сама авторка і про що промовчала.

Чому ми звертаємо на це увагу? Її твердження щодо «єдності української і російської культур» є одним із постулатів або «скрепів» ідеологічної конструкції «руського міру», на яку спирається Російська Федерація – держава-агресор, що з 2014 р. веде гібридну війну проти України.

Нагадаймо, що за офіційним російським тлумаченням у публічному просторі «руській мир» – культурно-історична ідея міжнародного міждержавного і міжконтинентального співтовариства, об’єднаного причетністю до Росії і прихильністю до російської мови та культури.

Московський Патріарх Кирило на III Асамблеї Російського світу визначив «руській мир» як спільний «цивілізаційний простір» на теренах історичної Русі, заснований на трьох стовпах: 1) православ’я; 2) російська культура і російська мова; 3) спільна історична пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток.

Отже, як О.Ю. Захарова у своїй книзі показує спільність культури та історичної пам’яті?

Досить прямо вона про це пише на стор. 31., коли раптом стверджує, що в другій половині XIX ст. «російська і українська культура знову переживали пору свого розквіту, як і в першій половині XIX століття».

Це твердження авторки у непоінформованого читача викликає хибне враження про сутність цього розквіту та умов, в яких він проходив. Адже розвиток російської культури в Російській імперії був вільним, наскільки це було можливо у тодішніх умовах абсолютної монархії та панування кріпацтва. Водночас українська культура впродовж всього XIX ст. розвивалась у вкрай несприятливих умовах. Це було зумовлено остаточною втратою всіх ознак автономії та самостійності, які ще зберігались у XVIII ст. Натомість посилилась асиміляторська політика метрополії, яка насамперед виявилась у наступі на українську культуру. Достатньо згадати сумновідомі Валуєвський циркуляр 1863 р. чи Емський указ 1876 р., якими заборонялася друкована україномовна література і всіляко утискалася українська мова. Бо для тодішньої Росії української мови не існувало в принципі, імперія визнавала лише «нарєчіє».

Іншою несприятливою обставиною є те, що в Україні російська культура була конкурентом українській. На боці першої природно виступав весь потужний державний механізм.

Таким чином, українська культура розвивалася не завдяки обставинам, а всупереч їм. Для української історіографії такі особливості культурного розвитку є аксіомою і давно увійшли у підручники для учнів та студентів.

У тексті авторка помірковано давала оцінки діячам, про яких згадувала. Вона ніби непомітно, але системно дає позитивні оцінки згаданим російським діячам, проте здебільшого ухиляється у представленні подібних оцінок діячам українським. Так, на стор. 30 пише в одному абзаці, що в садибі бував «письменник, історик Пантелеймон Куліш (1819-1897), разом з ним до Качанівки приїжджала його дружина Олександра, письменницький псевдонім якої – Ганна Барвінок. У Качанівці жив і працював відомий російський художник, академік живопису уродженець Ічні В.М. Рєзанов».

Згадана системна тенденція авторки наголошувати на перевагах та домінуванні російської культури в умовах державної асиміляторської політики, яку вона демонстративно не помічає, стає більш зрозумілою, коли, робиться таке безневинне на перший погляд зауваження на стор. 6: «Помітну роль у містобудуванні Росії та України відіграла «Комісія будівництва Санкт-Петербурга та Москви», яка існувала з 1762 по 1796 рік. За участю Старова, Казакова, Квасова комісія розробила близько чотирьохсот проектів забудови міст».

Далі йде перелік того, що він побудував в українських містах Півдня і Сходу. Аргументи такого типу вже з початком російсько-української війни з 2014 р. московські пропагандисти в ширшому контексті почали використовувати як обґрунтування, що все це є Новоросія.

Російська колонізаторська політика подається як благо для України того часу з натяком за лаштунками тексту, що це одне ціле, яке треба повернути. На стор. 7 О.Ю. Захарова пише наступне: «Катерининські орли», переселяючись зі столиць, прагнули у своїх помістях створити світ, який за своєю вишуканістю та багатством не поступався б столичному життю. Сподвижники Катерини II запрошують до українських помість кращих архітекторів та паркових будівничих».

У цій цитаті так звані «Катерининські орли» і «сподвижники Катерини II», які зруйнували Запорізьку Січ і ліквідували залишки тогочасної української держави Гетьманщини, репресували представників української еліти, що їм опиралися, з подачі авторки несуть «культуру», «світ, який за своєю вишуканістю та багатством не поступався б столичному життю» нашій країні, яку тоді остаточно загарбали. Проте, для авторки це несуттєво і до уваги не приймається.

Цікаво для науково-популярного видання вона висвітлила і період Жовтневого перевороту та існування комуністичного режиму на стор. 45-46.

Насамперед непоінформований читач може зразу або взагалі просто не зрозуміти, що мова ведеться саме про цей час, коли відбувалися такі кардинальні руйнівні події в історії Качанівки. Впадає у вічі, що авторка на стор. 45 як позитив, згадує про охоронну грамоту на будівлю та парк Качанівці за підписом наркома уряду радянської Росії А.В. Луначарського – і це в той час, коли існувала Українська Народна Республіка, проти якої більшовики вели першу агресивну війну (грудень 1917 р. – червень 1918 р.).

Як відомо, в 1918 р. більшовики націоналізували Качанівку, що й стало початком різкого занепаду. Між тим із прочитаного на стор. 45 у читача складається враження, що у розграбуванні або знищенні художніх цінностей у Качанівці винні виключно селяни з «найближчих» сіл, а не окупаційна більшовицька влада.

На стор. 46 О.Ю. Захарова написала: «До 1981 р., на період оголошення Качанівки заповідником республіканського значення, у Качанівці залишилася тільки…». Тобто вона майстерно ухилилася від згадування, що держава Україна у 2001 р. надала Качанівці статус Національного історико-культурного заповідника. В наступному абзаці авторка знову повернулася до 1838 р. У тексті книги ми не знайшли згадувань про період незалежної України в історії Качанівки. Хіба що рядок в анотації до видання: «Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» – один із найвідоміших свого часу культурно-мистецьких осередків та яскравий взірець садибної архітектури»…

Двозначно виглядає у такому контексті і речення на стор. 47: «Незважаючи на всі незгоди, які спіткала садибу після 1917 року, Качанівка і зараз не може залишити байдужим того, хто побажає відкрити для себе її світ». Знову мимоволі виникає питання: а що, в незалежній Україні нічого не зроблено для відродження Качанівки?

Отже, О.Ю. Захарова, спираючись загалом на достовірні факти, так їх подала, що вийшов твір оспівування російської культури, де українська виглядає лише її складовою. Іншими словами, ніжинське видання дійсно пропагує, як це відверто було вказано в анотації до першого видання, «єдність української і російської культур», тобто один із «скрепів» ідеології ««руського миру».

Щоб рецензенти не сумнівалися у своїх враженнях та висновках, на зворотній обкладинці ніжинського видання дається перелік монографій авторки, які прославляють світлішого князя М.С. Воронцова та графа С.Р. Воронцова. Ціла низка робіт присвячена російському державному етикету церемоніалу як програми влади, балам в XVIII-XX ст. На фоні державної політики декомунізації досить колоритно виглядає її монографія «Как в СССР принимали высоких гостей. Главы государств и правительств, партийные и общественные деятели, зарубежные дипломаты в гостях у Сталина, Хрущева, Брежнева» (Москва, 2018).

Аналіз географії видання частини її книг, показує наступне. У Сімферополі АРК в період підготовки загарбання та анексії цієї частини території держави Україна Російською Федерацією були надруковані:

«Светлейший князь М.С. Воронцов». Симферополь: Бизнес-Информ. 2004 (переиздание 2005 г.).

«Граф С.Р. Воронцов – посол Российской империи». Симферополь: Бизнес-Информ. 2005.

«От княжеского пира до Кремлевского банкета» (в соавторстве с С.Н. Пушкаревым). Симферополь: Антикв-А. 2007.

«Дворец М.С. Воронцова в Одессе». Симферополь: Оригинал-М. 2007.

«М.С. Воронцов и Одесса». Симферополь: Оригинал-М. 2007.

«Качановка». Симферополь. 2008.

«В.С. Черномырдин. Страницы биографии». Симферополь: Бизнес-Информ. 2010.

«Отечественная история в вопросах и ответах». Учебное пособие. ИЭП. Севастополь. 2005.

«Этикет делового общения». Учебное пособие. Изд-во ЧВУЗ УМИ. Севастополь. 2007.

Отже, її науковий доробок був використаний у 2005-2010 рр. для пропаганди в Криму ідей «руського миру».

О.Ю. Захарова є автором спецкурсу «Державний церемоніал як програма влади», що викладається в Академії Державної служби при Президенті Російської Федерації.

Для російського читача і влади репутація, наукові досягнення та спрямованість досліджень О.Ю. Захарової як доктора історичних наук, професора Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, академіка Міжнародної академії інформатизації відповідають вимогам імперського менталітету і сучасній російській державній політиці.

Іншими словами, книга О.Ю. Захарової відповідає вимогам державної політики сучасної Російської Федерації. Вона в нинішніх російських умовах може вважатися навіть поміркованою зі своєю витонченою пропагандою і має деяку наукову цінність.

Проте, її надруковано в Україні та ще й за кошти українського громадянина як науково-популярне видання ідей «руського миру» в умовах російської агресії.

Більше того, 15 грудня 2018 р., тобто під час воєнного стану, відбулася презентація книги «Качанівка» у м. Ічня Чернігівської області в центральній районній бібліотеці ім. С. Васильченка за сприяння голови Ічнянської ОТГ О.Ю. Андріанової.

Таким чином, рецензенти оцінюють видання книги громадянки Російської Федерації О.Ю. Захарової «Качанівка. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2018. – 56 с.» як таке, що містить пропаганду ідей «руського миру» під час російської агресії.

Її видання в Україні за кошти громадянина України та популяризація за підтримки Ічнянської ОТГ є шкідливими з точки зору національної безпеки України, суперечить державній політиці пам’яті та національно-патріотичного виховання населення, насамперед дітей і молоді.

Сергій Бутко, Український інститут національної пам’яті

Сергій Горобець, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті