Як на Чернігівщині діяли каральні органи
«Чернігівська Надзвичайна. Менжинському…»
Влітку тисяча дев`ятсот тридцять третього року голова Об’єднаного Державного Політичного Управління (ОДПУ) СРСР Менжинський лікувався у Кисловодську, поєднуючи лікування з роботою. Лікарі радили йому працювати три – чотири години на добу. Але В`ячеслав Рудольфович ігнорував такі поради. В перервах для відпочинку вмикав радіоприймач і слухав музику. Якось впізнав знайому мелодію. То була українська народна пісня «Несе Галя воду, коромисло гнеться».
Пригадався Чернігів літа дев’ятнадцятого року і кучерявий парубійко біля готелю «Марсель», який співав цю пісню. Голос чистий, як весняний струмочок. Менжинський заслухався. А чорноокий юнак, який його супроводжував, наказав хлопцеві забиратися геть. Співак посміхнувся, закинув на плечі полотняну торбинку і пішов своєю дорогою.
Менжинський зі своїм супутником крокували гучними коридорами, а він не міг позбутися чарівної мелодії. Двері з табличкою «Голова Чернігівської губернської надзвичайної комісії тов. Левін» різко розчинилися. Чоловік у військовому френчі запросив до кімнати. Сказав, що вже почав непокоїтись. Московський гість розповів, що заслухався молодого співака. Так, так, усміхнувся Левін. Він працює в готелі. Йде додому – обов’язково щось нам проспіває. Йому б вчитися.
От і допоможіть, порадив Менжинський. Признався, що любить слухати українські пісні. Зняв пенсне і короткозоро подивився на Левіна. І додав, що вперше почув їх у Ярославлі від чернігівця Миколи Ілліча Подвойського. Він багато розповідав про Десну, собори Чернігова, говорив – на все це треба обов’язково подивитися. Левін пообіцяв показати гостеві місто.
Хвилин через десять керівники оперативних груп зійшлися у голови НК. Доповідав Левін. Свою роботу чернігівські чекісти розпочали у листопаді вісімнадцятого. На території губернії діють численні банди, якими керують петлюрівські офіцери. Вони засилають свою агентуру в різні повіти для знищення залізничних колій і телеграфу. Деякі з диверсантів знешкоджені. А дев’ятого липня 1919 року батальйон чекістів визволив Ічню від банд Ангела і Зеленого. Надходить інформація щодо Городнянського, Козелецького та Ніжинського повітів, де активізували свою діяльність контрреволюційні підпільні групи. Однак неможливо остаточно з`ясувати становище у цих повітах з об’єктивних причин. Головна з них – обмаль підготовлених, обізнаних зі справою кадрів. До чекістського апарату потрапляють випадкові люди. Слідство встановило, що вони мали зв’язки з контрреволюційними силами у Гомелі і Борзні. Зараз у Конотопі працює надзвичайна комісія у новому складі. Голова і секретар попередньої комісії заарештовані.
Вислухавши доповідь Левіна, Менжинський провів низку зустрічей з партійними, радянськими і чекістськими органами, під час яких тихим голосом (це був його стиль), інтелігентно, але доволі жорстко, вимагав діяльних вчинків. Наслідки цих вимог за два тижні були такими: чекісти розкрили контрреволюційний білогвардійський заколот у Городнянському і Чернігівському повітах, яким керував студент-медик Карл Лайкс-Шантель.
Близько сорока активних учасників заколоту відповідали перед судом надзвичайної сесії революційного трибуналу. Ще за тиждень у Коропі та в районі Сосниця – Корюківка чекісти ліквідували контрреволюційну організацію, яка мала наміри збройного виступу, щоб посіяти паніку в тилу Червоної Армії. Слідство встановило зв’язки чернігівських заколотників з київськими.
Чернігівське літо дев’ятнадцятого року втомило Менжинського. Боліло серце, важко було дихати. В останню ніч він практично не спав. Вранці, покидаючи приміщення надзвичайної комісії на Шосейній вулиці, Менжинський знову почув пісню, що припала йому до душі. Її співав той самий кучерявий хлопець.
У Москві Менжинський як нарком Робітничо-Селянської інспекції України доповів Голові ВЧК Феліксу Дзержинському про наслідки відрядження до Чернігівської губернії. Там неспокійно. Контрреволюційні заколотники разом з бандами отаманів Ангела і Зеленого намагалися захопити Чернігів, з’єднатися з київським білогвардійським підпіллям, щоб відрізати Київ від Москви. Вдалося налагодити спільні дії чернігівських і київських чекістів. Контрреволюційні заколоти у Києві і Чернігівській губернії були ліквідовані. Однак далеко ще до спокійного життя. Чернігівські товариші натрапили на сліди банд Хижняка і Шидловського. Скільки ще попереду всякого…
У вересні 1919 року за рішенням ЦК партії Менжинський прибув до Особового відділу ВЧК. У липні 1926 року помер від серцевого нападу Фелікс Дзержинський. Його наступником став В`ячеслав Менжинський. Робота виснажувала. У своєму блокноті головний чекіст записав: «І ось підкрадається хвороба, і без всякої згоди… Смерть, ось вона. Ти день лежиш у гамаку, а вона сидить навпроти. А все рухається, і яка насолода слідкувати, як життя іде!». Десятого травня тридцять четвертого року В`ячеслав Рудольфович Менжинський помер. Йому виповнилося шістдесят років…
Десь на дорогах громадянської війни загубилися долі Левіна і кучерявого співака. Зник готель «Марсель», в якому працювала надзвичайна комісія. На честь Менжинського одна з вулиць Чернігова названа його іменем. Деякі чекісти, з якими у місті співпрацював В`ячеслав Рудольфович, залишилися на своїх посадах. За свідченням чернігівського губернського тюремного інспектора Дмитра Васильовича Країнського (1871–1935), автора книги «Записки тюремного инспектора» (М., 2016), центральними постатями більшовизму у Чернігові були перш за все голови Надзвичайної комісії.
Він особисто знав Левина, уродженця Городні, першого голову цієї установи. При ньому ще тільки розпочинався терор. Розстрілів було мало. Частіше вбивства відбувалися без впливу чекістів, за почином окремих осіб, які зводили рахунки між собою. Левин же здобув собі славу як фахівець з реквізиції і відібрання надлишків. Приміщення НК було завалено реквізованими у містян речами: золоті і срібні прикраси, дорогі письмові прибори, посуд, хрести і ряси священиків, шуби, килими, лампи, фіранки тощо. Велику частину цих речей забирали собі чекісти. Решту буцімто реєстрували. Кожному чекісту був доступний легальний спосіб поміняти предмет – покласти шкіряний або дерев`яний портсигар і взяти золотий або срібний.
Дмитро Країнський зізнається, що при голові Левину Надзвичайна не була такою страшною, як потім. При ньому все-таки із тюрми і НК можна було знову отримати свободу. Червоний терор набув величезних розмірів, коли головами комісії стали Рак і Гаргаєв.
Типовим більшовиком був начальник карального загону Надзвичайної комісії Федір Галушко. Дмитро Васильович добре його знав, бо він оселився в одній із кімнат квартири знайомих Щелканцевих у будинку Остапенка на розі Хлібопекарської вулиці (можна припустити, що Галушко розмістився в будинку за номером 10, де зараз знаходиться «Просвіта»). Господарі покинули свій дім перед приходом більшовиків. Прислуга Щелканцевих в особі покоївки Маші і кучера Степана залишилися на місці. І незабаром у них з`явилися нові підопічні – три офіцери, які відступили із Березного. Два з них встигли сховатися від більшовиків, а третього на ім`я Анатолій Дмитрович Суров у квартирі Щелканцевих застали більшовики. Так він став жити під одним дахом із чекістом Галушкою.
«Через Сурова, – писав Країнський, – мы получили вполне определенное представление о личности «товарища Галушко». Это был солдат-фронтовик, вероятно, из унтер-офицеров разложившегося или вернее взбунтовавшегося фронта. Им очень дорожили большевики, так как он отлично знал строй. Как ни странно, Галушко полюбил Сурова. Он часто заходил к нему в комнату и вел с ним беседы. Два раза Галушко содействовал освобождению Сурова из-под ареста. Галушко держал свой отряд в строгости, и бил красноармейцев «по морде». У квартирі Галушка їли, пиячили до відвалу. У місті голодно, а тут було все: закуски, тістечка, поросятина, вино, лікери, кофе.
Коли Менжинський перебував у Чернігові, Військово-революційний комітет Чернігівської губернії очолював двадцятитрьохрічний Тит Михайлович Коржиків (заарештований і розстріляний у 1937 році як учасник контрреволюційної терористичної організації), якому, звісно, В`ячеслав Рудольфович віддавав деякі розпорядження. Потім він очолив губернську НК. Це під його керівництвом в ніч з 1 на 2 серпня 1919 року розстріляли видного діяча Чернігівського повітового земства Олексія Олександровича Бакуринського разом із своїм сином, студентом Олександром. Коржиків пояснив розстрільній команді: «За компанію, щоб не мстив за батька».
Дмитро Васильович Країнський назвав його першим агітатором на більшовицьких мітингах. З кожним днем він набував великого значення і зробився справжнім диктатором. Закликав до нещадного терору. Дмитро Васильович зустрічався з ним, коли Коржиків на самому початку своєї діяльності обіймав посаду комісара селянських установ. Країнський відстоював інтереси дітей, що утримувалися у колонії для малолітніх. Враження Дмитра Васильовича від зустрічі із чернігівським диктатором: «Молодой, плотный, среднего роста, широкий в плечах, бритый, тип смельчака – деревенского парня, совершенно неинтеллигентный, простолюдин, он сидел в отдельной комнате за простым канцелярским столом и говорил, не смотря мне в глаза. Коржиков не верил той интеллигенции, которая служила в советских учреждениях, и говорил, что их следует вылавливать и уничтожать. Он так и поступил с А. А. Бакуринским, который служил под его началом в этом учреждении» діловодом.
Зазвичай арештантів вели до духовного училища, на території якого стояв цегляний сарай з глибоким льодовиком, де відбувалися розстріли. Розстріляні падали прямо у льодовик. Трупи лежали не прибраними. Їх навіть не засипали землею. Тіла не розкладалися взимку. Як тільки наставала відлига, трупний сморід отруював всю місцевість.
Обивателі панічно побоювалися НК і обходили її стороною. За часів Левіна Надзвичайна комісія розміщалася у готелі Ермітаж по вулиці Шосейній (нині Шевченка). Потім її заселили у будинку колишнього Державного банку по вулиці Олександрівській (нині Кирпоноса,16). Незабаром були відкриті філіали у будинках Зароховича і Посудєвського відповідно на цій же вулиці і на Воскресенській. Цей останній відділок, за спогадами Дмитра Васильовича, вважався дещо таємничим. Розповідали, що там головує гвардійський офіцер. Чекісти жили відмінно. Буфет Олександрівського готелю вони конфіскували. Тут НК організувала собі їдальню. Фактично – той же ресторан із тими ж кухарями, що і до революції. Щоденно чекістам подавалися морозиво, смажені качки, гуси, поросята, салат олів`є, а в окремих кімнатах – спирт, горілка, лікери, шампанське.
У 1919 році жителі Чернігова потерпали від голоду. Шматок житнього хліба вважався делікатесом. Кожного дня, головним чином жінки, підходили до губернського продовольчого комітету і вимагали хліба. Перший раз натовп розігнали. Жінки не заспокоїлися. Комісарам і службовцям довелося бігти через вікна у сад. Дмитро Васильович писав, що це була остання спроба вулиці висловити свій протест. Тому що загін чекістів на чолі із Галушкою розігнав натовп. А комісари роз`яснили, що це не голод. Голод станеться тоді, коли на кладовищі виникне черга.
Одного разу Галушко зізнався своєму новому приятелеві, що мріє припинити кровопролиття і хоче зі своєю частиною перейти на бік добровольців (тобто, денікінців). Дмитро Суров подумав, що це провокація. Тому був дуже обережний з ним. А потім зрозумів, що старого солдата за звичкою і вихованням тягне більше до свого офіцера, аніж до товаришів-чекістів. Згодом стало відомо, що поблизу Ніжина Галушко намагався перейти у табір білих, але цей намір був розкритий. Чекісту загрожувала смертна кара. Для реабілітації йому запропонували власноруч розстріляти чотирнадцять полонених денікінців. І він це зробив. «В лице Галушко, – резюмував Країнський, – мы видим, таким образом, взбунтовавшегося фронтовика-солдата, который и рад был бы прекратить бунт, но зашедшего так далеко, что возврата уже не было».
В`ячеслав Менжинський не міг не бути свідком цих подій. Проте участі у них не брав. Як пишуть дослідники його життя і діяльності, він постійно уникав присутності при допитах і тим паче розстрілах. Він вважав за краще займатися виключно розумовою працею. Товариші по службі розповідали, що Менжинський всі свої жорстокі накази починав із фрази: «Покірно прошу». Тому назвали інтелігентним катом.
Вулицю його імені у Чернігові спочатку перейменовано на Яцівську. Ця назва викликала обурення жителів, бо вона асоціюється з однойменним кладовищем. Тому міські депутати прийняли рішення на своїй сесії 11 серпня 2016 р. назвати цю вулицю Привітна. У цьому відчувається якась містика. Ну як не погодитися з австрійським письменником Стефаном Цвейгом: «Життя нічого не дає безкоштовно, і всьому, що підноситься долею, таємно визначена своя ціна».
Людмила Студьонова, м. Чернігів
Взагалі ж, такі оцінки кілька разів мінялися з часом. Під час самих подій, які називають і громадянською війною на теренах колишньої Російської імперії, і російською агресією проти України, і нашими національно-визвольними змаганнями, учасників останніх населення називало, як і вони себе, повстанцями, борцями з московським більшовизмом. Потім 70 років їх називали, радянська пропаганда, контрреволюціонерами, бандитами. Нині цих повстанців ми знову, і резонно, називаємо борцями з більшовиками. Хоча, звичайно ж, не варто впадати в іншу крайність: у цьому повстанському русі було всяке і всякі люди, в тому числі не тільки ідейні, а й меркантильні. Та й взагалі війни, повстання не робляться «у білих рукавичках», це річ сувора і жорстока.
Загалом же стаття Студьонової цікава показом чернігівської історії, того, якими були нові «господарі життя» більшовики, особливо в їхніх каральних органах.
У тому числі і В`ячеслав Менжинський, поляк з дворянської родини Санкт-Петербурга, юрист, випускник Петербурзького університету, замолоду писав навіть романи і повісті. І відомий більшовик, член ленінського уряду. А головне — наступник Дзержинського, творця від імені більшовицької партії її карального органу — кривавої ВЧК, що потім не раз змінювала назву — ОГПУ, НКВД, КГБ.
І саме Менжинський, котрий делікатно починав свої криваві накази дворянським «Покірно прошу», змінив Дзержинського на посаді голови ЧК і керував цим зловісним органом рекордні 8 років, до своєї смерті у 1934 році. До речі, прискорили смерть Менжинського свої ж соратники, що стало черговим проявом гризнечі у більшовицькій верхівці.
Саме на цей час кінця 20-х— початку 30-х припав початок колективізації в СРСР, Голодомор в Україні, створення в системі ОГПУ концтаборів, в’язні яких споруджували радянські «будови століття», той же Біломорканал.
