Як шукали коней під час окупації та після неї. Відео
Сім тижнів у полях і лісах знаходилися коні – улюбленці Марії Щербакової з села Вікторівка на Чернігівщині. Більшість часу вони були під обстрілами. Це стане відомо трохи згодом. А тоді, коли російські окупанти заполонили їхній і сусідні населені пункти, здавалося, що друзів-тварин вже й немає серед живих. Адже тут декілька днів тривали запеклі бої. Але ні на мить Марія зі своїм батьком Миколою Михайловичем не втрачали надію на те, що все ж таки величні створіння – живі. І коли знайомі повідомили, що бачили в одному місці їхніх коней, надії й радості не було меж. Але, як виявилося, не все було так просто…
Ще не відомо, хто з нас люди – коні чи ми
Коли спостерігаєш за цим дивовижним тандемом, то по-справжньому розумієш, що Кінь – це поезія, музика і мистецтво в одному русі.
А коли дивишся в очі коня, мимоволі вловлюєш якусь особливу енергетику, заворожену особливість, а то навіть і ОСОБИСТІСТЬ. Так, так – не перебільшую. Адже погляд цього величного створіння наштовхує на дивну думку: хто з нас люди – коні чи ми? Особливо, якщо взяти до уваги події сьогодення…
Такі відчуття і думки з’явилися у мене, коли я спостерігав за поведінкою цих тварин і її покровительки Марії.
Граціозність, активність, урівноваженість, сила, розумність, гордовитість, волелюбність… І це не все, що мені спадало на думку, коли я вдивлявся в очі красенів і бачив, як вони слухняно підкоряються чи то наказам, чи проханням дівчини, коли вона демонструвала результати своєї роботи з цими тваринами. І як тут не погодитися зі словами Марії, коли вона, спілкуючись з ними, зауважила, що для підняття настрою і позитивних емоцій потрібен погляд улюбленого коня. А я би ще від себе додав: «Не лише з’являється настрій, а відчуваєш якесь дивне енергетичне наповнення, внутрішнє переосмислення своїх намірів та дій, звичайно, налаштованих на позитив».
…А вперше Маша побачила так близько і почала знайомитися зі звичками цих прекрасних істот ще в семирічному віці, коли її батько привіз додому справжнього коня. Відтоді вона не уявляє свого життя без коней!
Тепер у них ціле сімейство цих тварин.
Господарка коней розповіла, що вони з батьком їх у заводчиків купують, коли їм виповнюється вісім місяців – це той вік, коли зазвичай молодь відлучають від мам.
– Це дуже відповідальний період, – розповідає дівчина-жокей, – адже до них, особливо у цей час, треба ставитися дуже обережно, бо щойно забрані від мами, вони лякливі, полохливі. А ще ж не тільки необхідно зігріти їх хорошим ставленням, а й навчити елементарним навичкам. Так, звичайно, коні напрочуд обдаровані інстинктами, почуттями, кмітливістю, але ж вони не розмовляють і на початку спілкування не розуміють значення слів. У той же час коні, як і люди, дуже полюбляють пізнавати навколишній світ, все нове вони сприймають по-особливому: поступово, акуратно, м’яко. Суттєвий фактор при всьому цьому – дисципліна. Без неї нічого не вийде. Тобто треба і любити коня, і водночас бути до них вимогливим і принциповим.
Під обстрілами
26 лютого молода господарка зі своїм конем Енжелом повинна була перебазуватися у конюшню спортивної бази «Динамо-Київ» з метою підготовки до участі у Всеукраїнських змаганнях. Вже готували план тренувань, і раптом – війна.
6 березня у їхнє село зайшли ворожі танки. А у величезному дворі господарства Щербакових встановили САУ. Поруч був КамАЗ, звідкіля подавалися боєприпаси для цієї установки. І тут же була розташована конюшня, в якій знаходилися коні. Добре, що з першого дня окупації коней випустили у поле.
– Тут дуже було багато підбитої техніки росіян, – пригадує Микола Михайлович. – Окупанти звідсіля гатили по позиціях наших військових, які знаходилися в інших навколишніх селах, а наші – по них.
Оскільки міст у сусіднє село був підірваний, то місцевим жителям, втікаючи від окупантів, довелося рубати-випилювати на шляху грабовий ліс і проторувати собі нову тимчасову дорогу.
У цій жахливій ситуації кожен із місцевих мешканців переживав за своїх свійських тварин. І це зрозуміло. Неабияк уболівала за своїх улюбленців і сім’я Щербакових.
– Це було випробуванням для нас, – пригадує Марія. – Коли зайшли до нас орки, то одразу за задньою стінкою стайні поставили далекобійну установку та вантажну машину з боєприпасами. Коні жили на території, недалеко від конюшні, поки їх не почали ганяти танками, нібито для порятунку. Довелося їм повтікати подалі, де вони поробили, як я потім дізналася, собі лежанки. Але й там їх продовжували ганяти та обстрілювати мінометним вогнем…
Дещо пізніше дівчині повідомляли, що бачили їхніх коней в різних місцях. Тож коли окупанти вимушені були відступити, почалися ретельні пошуки тварин.
За деякий час повернувся додому кінь Мишко. Він був тяжко поранений.
– Вони пересувалися на дуже значній території, адже були страшно налякані обстрілами, – ділиться пережитими подіями Марія. – До нас надходила інформація, що їх бачили в якомусь місці, але коли ми туди навідувалися, то їх там вже не було – ми запізнювалися на день. Шукати по слідах не так вже й просто: по ораному полю сліди є, а ось на галявині, зеленці вони зникають. Щодня з ранку до вечора ми їх шукали по нерозмінованих полях і лісах, їздили з батманом (це спеціальний бокс для перевезення крупних тварин, – Авт.) близько 100 км на день, ходили і пішки теж…Тільки раз я їх побачила, спробувала підійти з зерном, але вони просто втекли… Але завдяки всім небайдужим людям у нас зібралася маленька, але дуже вдала команда, і нам усім разом вдалося все ж таки знайти наших улюбленців.
То була ціла справжня спецоперація. Бо коли коней десь бачили, вони шугалися і втікали. І тільки коли кінь Мишко трохи поправився після лікування, з його допомогою вдалося привести коней додому.
– Після лікування Мишко відпочивав ще більше двох тижнів, почувався чудово, і ми вирішили його брати на пошуки, – розповідає Марія. – Але помітили, що через тиждень у нього почала трохи набрякати грудина – там, де було поранення. Він героїчно допоміг знайти коней, без нього ми б абсолютно ніяк не впоралися. І наступного дня вилізла на грудях гуля, у нього був абсцес, зробили операцію. Ветлікар сказав, що там був крихітний уламок, який візуально складно було помітити. Але оскільки кінь почав активно рухатися в пошуках своїх братів-сестер, то почався абсцес, осколок опустився трохи вниз і почав виходити назовні…
Інші коні, коли побачили Мишка, підбігли до нього і почали його обнюхувати. Але десь взялись якісь собаки і почали гавкати – коні миттю побігли галопом. Але потім знову повернулися… І коли я обережно тремтячими руками накинула мотузку на Енжела та сіла на нього, він навіть і не смикнувся… Малюк пам’ятав усе, тільки от переживав, коли кобили відбігали від нього вбік. 12 кілометрів ми пройшли з ними до стайні. А вже в леваді «дівчатка» далися одягнути їм недоуздки, поставили їх у денники та нагодували…
Зараз він вже одужав. Разом з іншими тваринами, він тепер у безпеці.
Вдома Марія ретельно займається тренуванням коней. Вони це дуже полюбляють…
Мир настане і мрії здійсняться
У Миколи Щербакова є мрія і плани. На території обійстя він хоче звести справжній кінний клуб з базою відпочинку – перш за все для тих, хто забажає урізноманітнити своє дозвілля безпосередньо з використанням кінних послуг.
– Хочу таким чином, щоб, з одного боку, донька тут залишилася, – каже Микола Щербаков, – а з іншого – аби бажаючі могли приїжджати і серед цієї дивовижної природи і прекрасних тварин чудово проводити свій час.
Додам, що в господарстві Щербакових є не тільки коні, а й молоді бички…
– Дуже складно нам би було, аби не допомога Григорія Ткаченка з Лукашівки, – зазначає Микола Михайлович. – Він нам добре безоплатно допоміг з харчами для тварин. Величезне спасибі йому!
… Я б не повірив, аби не побачив цього сам: Марія так вправно керує трактором, що не кожен і чоловік так зманеврує. Але то, як кажуть, вже інша історія.
Микола Михайлович вірить, що обов’язково настане мир і військові проженуть ненависних завойовників з української землі, тож і плани здійсняться.
Зараз його донька Марія ще навчається в Національній академії біоресурсів України (колишній сільськогосподарській академії). У неї теж є мрії. Одна з них – участь у міжнародних кінних змаганнях. Тож зичимо їй щиро, аби ці сподівання втілилися в реальність.
Друга частина відео – дівчина і конем вправно управляє, і трактором майстерно керує:
Сергій Кордик, фото автора
