Як сонячна Італія приймала на відпочинок українські родини

Всього поїхало чотири родини Героїв – Лариса Сергієнко з Аліною, донькою Ігоря Сергієнка, який загинув у вересні 2014 року, отримавши поранення під Дебальцево, Ніна Шекера з онуком Єгором, сином прикордонника Павла Шекери, який загинув 28 березня 2022 року при обороні Чернігова, Олеся Атрошенко з Артемом, сином Дмитра Атрошенка, який загинув у липні 2023 року під час свого останнього бою на Донеччині, та Валентина Остронос з Анею і Толею, донькою і сином Сергія Остроноса, який загинув при виконанні бойового завдання у вересні 2022 року в Бахмутському районі, що на Донеччині.

Організаційні витрати на поїздку для родин загиблих на дорогу взяли на себе Городнянська міська рада та її італійські партнери, а відпочинок у Сицилії було організовано за рахунок італійських друзів.

– Дорога видалась досить складною, – каже Лариса Сергієнко. – До Києва нас відвезли автобусом, який надала міська рада, потім їхали потягом до Кракова, а звідти літаком до Катани і потім ще дорога кілометрів у 250 до Кастельбуоно. Але ті всі тимчасові труднощі меркнуть перед тими емоціями, які ми отримали під час перебування в Сицилії. Прибули ми ввечері 31 грудня до місця відпочинку. Нас поселили в окремих квартирах, які нам люб’язно надали місцеві мешканці. Італійці готувались до нашого приїзду, згуртувавшись для організації відпочинку – хтось надав житло, хтось оплатив комунальні послуги, хтось закуповував для нас необхідні продукти. Така турбота не могла не розчулити.

– Була музика, до того ж музика жива – в Італії кожна дитина в школі обов’язково вчиться грати на одному з музичних інструментів, – кажуть городнянки. – Італійці взагалі дуже музичний й співучий народ. Це було чудове свято для міста – люди веселились, обіймались, вітали один одного і нас з Новим роком. Єдине, що нас трохи засмутило – це вибухи святкових петард, які налякали наших дітей, бо вони звикли боятися гучних звуків через війну.

У наступні дні українські гості мали змогу познайомитись із видатними пам’ятками італійського містечка. Побували у костелі, в місцевому музеї, насолодилися неповторною архітектурою, його вузькими вуличками, розташованими специфічно: здавалось, в який би провулок не звернув, все ходиш і ходиш по колу. А ще – погодою, яка радувала сонячними днинами й температурою повітря 8-10 градусів тепла.

– А які там мандаринові та лимонні поля, фікуси, які у нас ростуть лише у вазонах, там здіймаються величезними деревами, – із захопленням розповідає Ніна Шекера. – І на кожному порозі, біля кожного будинку – квіти, за якими дбайливо доглядають місцеві мешканці. І нікому навіть на думку не спадає їх покрасти. От тільки трохи були складнощі щодо мови – українську італійці не розуміють, а ми ж не знаємо їхньої. Щоправда, діти скоріше адаптувались і для них це не було великою проблемою. Єгор, наприклад, захотів якось морозива, то жестами спілкувався з італійцями. А виявилось, що в них місцевий завод морозиво виробляє тільки влітку, у спекотну пору. А взимку – ні. Тому ці ласощі не знайдете в жодному магазині взимку.

Коли перекладачка, уродженка України Тетяна, яка жила десь на Донбасі і була вимушена емігрувати до Італії ще у 2014 році, запропонувала городнянкам з дітьми поїхати до моря, яке розташоване за 15 кілометрів від Кастельбуоно, вони радо погодились. І хоч купатися погода не дозволяла, декому все ж таки «пощастило» – Толя, який присів на каміння для фото, був охоплений веселими водяними хвилями, що додало настрою і спонукало купити новий одяг, адже багажу багато з собою не брали.

– Ми готували собі звичну їжу вдень з продуктів, які нам італійці закупили на наше прохання, – кажуть жінки. – Адже ми не дуже звичні до досить гострої італійської їжі – піци, різотто, карбонари. Але щовечора нас усіх мер обов’язково запрошував у ресторан – свій власний або свого сина. Італійці взагалі вечеряють пізно – о 21.30, а як на наш час, то припадає о 22.30 годині. І вечеря – це в них основне приймання їжі, як у нас обід. Страв подається багато й великими порціями. А ще мер Маріо особисто піклувався про кожну з нас за столом, не дозволяв самим себе обслуговувати. Це були чудові вечори, наповнені увагою та турботою.

А в останній вечір прощатися з українцями прийшло дуже багато людей. Всі, хто їх приймав, хто допомагав тим чи іншим чином в організації відпочинку.

– Це було так щемливо, – каже Валентина Остронос. – Особливо важко розлука давалася дітям, які між собою здружилися. Ані й зараз пише італійська дівчинка Єлізабет, яка каже, що дуже сумує за своєю українською подружкою. У нас на згадку залишились теплі спогади і яскраві світлини. Мер Маріо Чічеро нам казав, що якщо в нас буде бажання, чи так складуться обставини, що треба буде виїжджати через війну, ми можемо приїхати сюди ще – нас залюбки приймуть.

Діти теж залюбки діляться враженнями – і від моря, на якому вдалось побувати, і від країни та людей. Які приваблюють гостинністю і теплом, і від їхнього усталеного способу життя – зокрема, розповідають про смішних віслючків, якими у Кастельбуоно вивозять побутове сміття, адже вантажний транспорт не проїде вузенькими вуличками. А дорослі зазначають, що з першого погляду італійці живуть ще менш заможно, ніж українці – тут не надають перевагу дорогим ремонтам, брендовому одягу, коштовностям чи найсучаснішим гаджетам. Але, скоріш за все, не через низьку купівельну спроможність, а через інші життєві пріоритети. Відзначають також і те. що в багатьох домівках нема опалення – і газ, і дрова дуже дорогі, а помірний клімат дозволяє ним не користуватись, хоча для нас температура в приміщеннях є досить прохолодною. Тим часом продукти в Італії дорожчі, ніж у нас – зокрема, нашим дівчатам за три голівки часнику довелось заплатити близько 80 гривень. Така ж тенденція й з іншими харчовими продуктами.

– Італійці розпитували нас про наше життя, – каже Олеся Атрошенко. – Про клімат, уклад життя. А от тема війни для них незрозуміла, чи то вони просто відмежовуються від неї. Хоча ми самі чули, як по радіо час від часу звучало слово Україна, та й мер Маріо говорив, що вони ретельно слідкують за перебігом подій в цій жорстокій війні. І зустрічали нас в день нашого приїзду українськими піснями. Це було до сліз… І нам, і дітям ця поїздка запам’яталась надзвичайно теплими враженнями. Якби запропонували поїхати ще – не вагались би ані миті.

– Ми як тільки приїхали додому, заволала сирена про тривогу. Аня підбігла до мене, обняла і каже: «Мамо, як давно ми не чули цього жаху…»