Як завершити війну?
Російська агресія проти України породила не лише справжніх героїв та самовідданих захисників країни, а й когорту екзальтованих диванних бійців.
Про це (і не лише про це) у своїй статті пише український публіцист Михайло Дубинянський. Своє бачення щодо цієї теми висловив і чернігівський журналіст Петро Антоненко. На розсуд читачів ми подаємо спочатку особисту думку Антоненка, а потім — статтю публіциста Дубинянського.
Як же завершити війну? Автор — Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо», м. Чернігів
Чергова публікація відомого публіциста Михайла Дубинянського насамперед про те, як нарешті завершити цю страшну війну, найбільшу на континенті за майже 80 років після Другої світової війни. Війну, яка начебто ж не потрібна нікому. Щодо України – зрозуміло, це страшна трагедія. Не потрібна і спокійній Європі, і за океаном. Не потрібна і російському народові, який уже втратив убитими і пораненими понад пів мільйона громадян. Інша річ – що зі своєї ж вини, що цей народ, десятиліттями голосує за таку владу, століттями хворий на шовінізм і агресію.
Стаття автора схиляє не лише до того, що всі війни колись та закінчуються, але і зазвичай закінчуються компромісом.
А компроміси шукають і фіксують обидві воюючі сторони. Тому не варто декому так уже агресивно ставитися до самої думки переговорів між Україною і Росією. Переговори, контакти століттями були присутні між найбільшими ворогами у найжорстокіших війнах.
І зараз є такі контакти. Хоча б у питанні обміну полоненими.
Між тим, сам факт нинішніх стосунків з росіянами, майбутніх переговорів дехто розцінює уже як «здачу позицій». «зраду». Хоч це не так. Адже кожна сторона кладе на стіл переговорів свою позицію, тобто свої вимоги.
На жаль, ця війна зайшла в такий глухий кут, що ці позиції двох країн дуже і дуже різняться. Тому не дивує і такий різний підхід українців щодо того, як вести цю війну, а головне – як її завершити.
Позиція Кремля щодо завершення війни давно озвучена. Перше – відмова України від вступу до НАТО. Це в руслі тої дрімучої мотивації, яка лише і зосталася у Кремля як пояснення війни. Тобто, що Росія сотні років оточена ворогами, які тільки й хотіли і хочуть її знищити. Ця нахабна демагогія легко розбивається простим судженням. Як же це в такому разі «нещасна», оточена ворогами Росія, починаючи з Московського князівства, змогла стягти докупи найбільшу державу на планеті? Російську імперію, СРСР. Та й після розпаду останнього, відокремлення від Росії 14-ти колишніх республік, ця РФ і далі займає перше місце по території на планеті. Пояснення цього історичного феномену очевидне: це результат кількох століть агресії, загарбання чужих земель. Але коли новим кордоном НАТО стане величезний українсько-російський кордон, це кінець агресіям росіян.
Друга умова Кремля щодо завершення війни начебто для них і друга за важливістю. Але як сказати. Це вимога залишити за Росією всі загарбані на сьогодні ними території України. Не лише захоплені у 2014 році, а й нові, у цій «великій війні»: частину Херсонської і Запорізької областей. Більше того, офіційно включивши Крим ще у 2014 році до свого складу, РФ так само «включила» до себе і території згаданих областей. Причому, повністю, а не лише контрольовані ними. Як, до речі, і маріонеткові ДНР і ЛНР заявляють. що їм належать повністю території Донецької і Луганської областей, тобто і контрольовані Україною.
Позиція України абсолютно протилежна. Курс на вступ до НАТО зафіксовано уже і нашим законодавством.
Друга наша вимога, позиція абсолютно однозначна: Україна має повністю відновити свій контроль у визнаних світом кордонах. Тобто, не лише з ново загарбаними землями, а й з Кримом і Донбасом. Ми тут не самотні. Є резолюція Організації Об`єднаних Націй ще від 2014 року про визнання Росії агресором, про не визнання правомочності захоплення Росією Криму, тим паче включення його до складу РФ.
Те саме щодо загарбаних позаторік територій.
Це правова сторона справи. Про суспільну, моральну і говорити довго не варто. Бо просто неможливо уявити, як мільйони українців і далі житимуть у російській окупації.
Крім територіальної цілісності, наша наступна вимога – покарання Росії за розв`язану нею війну, Це і суд над керівництвом РФ, над прямими воєнними злочинцями. І це відновлення нашої країни від колосальних руйнувань, завданих агресорами. Стерті з лиця землі міста і села, знищена промисловість, інфраструктура, соціальна сфера, аграрний сектор, спаплюжене довкілля. За це має бути відплата і розплата.
Важко повірити, що зараз Росія згодна на наші умови завершення війни. Неможливо повірити, що Україна згодна на умови росіян. Завершення війни нашою перемогою, тобто на наших умовах, виглядає можливим лише після повної поразки росіян у війні, можливого й розпаду цієї потворної в історичному плані держави. В історії бувало всяке. Якісь три з лишком десятки років тому так само неймовірним здавався крах тоталітарної комуно-імперії, Радянського Союзу.
Далі — стаття Михайла ДУБИНЯНСЬКОГО «Той, хто воює з дивана» («Українська правда», 12. 10. 2024, Pravda.com.ua).
«Ось такий простий формат: автомат – наш дипломат. Бо не розуміють слів інших кляті москалі», – цю войовничу пісню «95 квартал» виконав у серпні 2024-го.
Черговий номер популярних гумористів був присвячений гіпотетичним переговорам із Росією та умовам, які б влаштували Україну («щоб від Сум до китайських кордонів була безлюдна буферна зона»; «один відсоток залиште від нації, бо хтось платити мусить нам репарації» etc.).
Жартували на цю тему чоловіки мобілізаційного віку, які не взяли до рук зброю. А на задньому плані відтворювалося відео з реальними українськими захисниками, і серед них рідні впізнали військовослужбовця Юрія Назаренка, який загинув на фронті ще торік у січні.
Звісно, на артистів рухнув потік хейту, їм довелося вибачатися та виправдовуватися. Але якщо відкинути емоції та поглянути на речі неупереджено, то варто визнати, що скандальний номер став для «95 кварталу» творчим успіхом. Щоправда, мимовільним та незапланованим.
Самі того не бажаючи, «кварталівці» зобразили надзвичайно точну та виразну картину диванного шапкозакидання. А це найважливіший соціальний феномен, який багато в чому визначає обличчя українського тилу після 24 лютого 2022 року.
Російська агресія проти України породила не лише справжніх героїв та самовідданих захисників країни, а й когорту екзальтованих диванних бійців.
Не беручи особисто участі у воєнних діях, ця безкомпромісна публіка досі чекає на розпад РФ і вихід ЗСУ на рубежі 1991 року вже в найближчому майбутньому.
На менше незламний диванний воїн не згоден, і жоден інший фінал активної фази війни його не влаштує. Він, як і раніше, прагне отримати все і відразу: парад перемоги в Севастополі, Москву в руїнах, Путіна на лаві підсудних.
Ось лишень реалізовувати цю максималістську програму має хтось інший – той, хто бореться та вмирає на задньому плані.
Боєць диванного фронту – універсальний типаж. Його не обмежують професійні, вікові, статеві чи географічні рамки.
Власник надійної броні або відстрочки від мобілізації, впевнений, що особисто йому не доведеться одягнути піксель. Пенсіонер, який не має синів чи онуків мобілізаційного віку. Молода самотня жінка, яку гендер звільняє від більшості обмежень воєнного часу. Українець чи українка, які перебувають за кордоном і не обтяжені близькими родичами на фронті.
Кожен/кожна з них має спокусу – максимально підняти планку вимог до наших Збройних сил, до військово-політичного керівництва, до самого поняття «українська перемога».
Коли виконання особистих бажань не пов’язане з болісними особистими жертвами, wishful thinking підміняє об’єктивну дійсність надто легко. І, на жаль, далеко не кожен/кожна в змозі протистояти цій спокусі.
Стараннями багаточисельної диванної армії в Україні зберігається максималізм, який давно відірваний від реальності й дисонує з непростою ситуацією на фронті.
Досяжні та практичні цілі, які можна й потрібно ставити перед країною, губляться на тлі утопічних і фантастичних. А реальні успіхи, яких ЗСУ досягають величезними зусиллями, не цінують гідно, а лишень розбурхують сторонніх спостерігачів і збільшують простір для абстрактних фантазій.
«Як дійшли до Суджі, так дійдемо і до Москви!» – вигукував типовий диван воїн два місяці тому. Але, звісно, малося на увазі, що ворожу столицю штурмуватиме не він сам або його близькі, а хтось інший.
Цього літа феномен безкомпромісної війни з дивана був перекладений мовою цифр: видання «Дзеркало тижня» опублікувало та прокоментувало дані відповідного соцопитування.
Як з’ясувалося, 61% наших співгромадян відкидають будь-які поступки під час гіпотетичних переговорів із Москвою. 51,5% називають звільнення всієї України в кордонах 1991 року необхідною умовою завершення війни.
Однак при цьому 46% українців вважають, що в розпал повномасштабного військового протистояння не соромно бути ухилянтом; протилежної думки дотримуються лише 29%. Причому найохочіше (37%) ухиляння від мобілізації засуджують респонденти віком від 60 років, яким мобілізація вже не загрожує.
Натомість готовність протестувати, якщо фінал війни не збігатиметься з народними очікуваннями, зберігається на досить високому рівні – в цьому випадку 49% опитаних прогнозують громадянський спротив усередині України.
Коли за кордоном сперечаються про прийнятні для Києва сценарії закінчення війни, їх часто намагаються пов’язати з особистою позицією президента Володимира Зеленського. Але це не зовсім правильно, оскільки Володимир Олександрович був і залишається своєрідним дзеркалом, в якому відображається українське суспільство.
З перших місяців президентства Зеленський та його команда намагалися «відчувати зал»: уловлювати запити мільйонів українців та по можливості на них реагувати. В цьому сила нинішнього глави держави, і в цьому його слабкість. Адже далеко не всі народні запити піддаються практичній реалізації.
Наприклад, диванне шапкозакидування по-українськи породжує взаємовиключні запити, які прямо суперечать один одному. Так, з одного боку, мільйони наших співвітчизників прагнуть беззастережної перемоги над ворогом, яку можна було б порівняти з розгромом нацистської Німеччини 1945-го. З іншого – мільйони наших співвітчизників не збираються нести на собі тягар військових труднощів, який можна порівняти з реаліями 1940-х.
Одні й ті самі люди хочуть якнайшвидшого закінчення війни – але чекають, що її активна фаза завершиться на українських умовах і без жодних поступок супротивникові.
Одні й ті самі люди мріють про повне знищення Росії – але виступають проти посилення мобілізації в Україні.
Одні й ті самі люди вимагають виходу української армії на кордони 1991 року – але не планують особисто брати участь у відвойовуванні Донецька, Луганська чи Криму.
Іншими словами, безліч наших співгромадян бачать себе в ролі тих скандальних «кварталівців». Вони готові всіляко демонструвати свою войовничість і безкомпромісність, оспівувати «буферну зону до китайських кордонів» та «простий формат: автомат – наш дипломат», але при цьому не обтяжувати автоматом власні руки.
Ось тільки перетворення мільйонів українців на повноцінних артистів «95 кварталу» – це запит, який навряд чи зможе задовольнити глава держави та засновник знаменитого вітчизняного шоу.
