Бій під Новосвітлівкою. З 21-го танкіста в строю залишилося дев’ятеро! Хтось «обсмалився», когось кляті «Гради» зачепили. А потім, після шаленого артобстрілу, «сепари» вирішили влаштувати «зачистку» – їхня піхота посунула на нас із трьох боків! Тож ми зайняли кругову оборону, завзято відстрілювалися. І в Георгіївці нам неабияк дісталося! Відверто кажучи, тоді багато хто подейкував про зрадника, який продав нас за 80-90 тисяч доларів.

***

Ярослава Маджугу я пам’ятаю ще зовсім малим хлопчаком, який ходив на літературну студію і писав досить талановиті гуморески. А тепер це – 27-літній добродій, котрий мужньо захищав Україну від окупантів, перебуваючи в самому пеклі війни, на Луганщині. Власне, я хотів записати це інтерв’ю одразу після його повернення, але тоді Ярославові було важко бесідувати про пережите. Тільки й обмовився: «Війна – то таке паскудство… Гірше, повірте, немає нічого!.. Однак, якщо моя Вітчизна – у вогні, то хтось мусить виконати цю страшну роботу – заступити шлях ворогам. Чому ж не я?!».

– Ярославе, ти – з акторської династії…

– Так, «Деснянська правда» вже писала про мого тата – Ігоря Маджугу, брата Романа і його дружину Олю, які працюють в обласному ляльковому театрі імені Олександра Довженка. Правда, Оля народила щойно донечку, яку назвали Даринкою. Підросте й теж стане акторкою, продовжить нашу династію. Бабуся наша, Ганна Іванівна Маджуга, – теж на театрі розуміється, адже постійно читає книжки, вона десятки років пропрацювала в бібліотеці! І зараз трудиться, в Чернігові її знають, бо постійно організовує різноманітні свята й конкурси для юних читачів у бібліотеці імені Олександра Довженка.

– Авжеж, Ганна Іванівна – чудова людина, професіонал своєї справи!

– А я за фахом – актор лялькового театру, а закінчив Дніпропетровське театрально-художнє училище. Працював у лялькових театрах – в Чернігові та Хмельницькому, а також – у Ніжинському драмтеатрі й обласному Палаці для дітей та юнацтва… Тоді я навіть уявити не міг, що незабаром моє життя кардинально зміниться, і я потраплю на війну! Але одного дня, наприкінці березня 2014-го, отримав повістку – прийти до військкомату.

– Тобто тебе мобілізували в «першій хвилі», майже одразу, тільки-но все почалося?

– Взагалі, тоді ще достеменно ніхто нічого не знав, що може статися. Всі сподівалися, що війни в Україні не буде. Де завгодно таке може трапитися – на Балканах, у Придністров’ї, в Карабаху, Грузії… Тільки не у нас! Тому нам спочатку обіцяли, що відпустять через вісім днів, потім уже сказали – через десять, далі уточнили, що повернемося додому за 45 діб, згодом пояснили – за 90… І пішло-поїхало! Тренувалися на полігоні в Гончарівському, служили на Чернігівщині та на Сумщині… Раптом нас відпустили на п’ять днів – із рідними побачитися. Та, лише приїхали до Чернігова (буквально два дні побув), як наказали негайно збиратися.

– Розумів, що їдеш на війну?

– Відчував, однак близьким нічого не говорив… Звісно, увесь час, доки я був на війні, на Донбасі, вони дуже хвилювалися й молилися за мене! Тільки-но потрапив на Луганщину, як одразу ж відбулося бойове хрещення. Відтоді нас постійно обстрілювали: з мінометів, «Градів», артилерії… А оскільки ми знаходилися неподалік від кордону з Росією, то з російської території по нас

також часто «смалили» їхні військові. Власне, там, на окупованих землях, і зараз усім розпоряджаюся російські генерали, які виконують накази Кремля. А місцеві «вожді» – то просто маріонетки, котрих періодично «зачищають» ті ж «старші брати», методично винищуючи незгодних, занадто «самостійних», тих, які знають зайве й плещуть язиками.

– Треба ж якось замітати сліди свого злодійства!

– Звичайно, ми їм також відповідали «люб’язністю» – завзято стріляти у відповідь. Були запеклі бої – таке «місиво», що не приведи Господи!.. Це – як у вірші: «Смешались в кучу кони, люди, и залпы тысячи орудий слились в протяжный вой». Тільки у нас замість коней були танки. Нас, танкістів, увесь час присилали на виручку піхотинцям, які охороняли блокпости. Скажімо, було близько ста наших вояків, кілька танків і БТР… Спали зазвичай прямо на землі, хто де влаштується. Я, наприклад, підстеляв трофейні чохли, а от замість подушки підмощував бронежилет із патронами.

– Що, взагалі ліжок не було?!

– А звідки? Ми ж нерідко знаходилися буквально серед поля!.. Якось, в одному селі, пустив нас до себе, на обійстя, місцевий житель. Сказав: «Хай краще це будуть військові, ніж сюди внадяться тутешні мародери». То я там обладнав затишну місцину в погребі, де можна було «закімарити». Взагалі, спочатку був великий безлад, адже справжньої української армії, по суті, не існувало, все трималося на волонтерах. Вони нам і їжу постачали, бо ми мали лише сухі пайки. В основному куховарили, розпалюючи багаття…

– Прикро. Але потрібно знати правду, тому ми й спілкуємося сьогодні.

– Не було чіткої координації між військовими частинами. Власне, «кому війна, а кому – мати рідна»! Різні люди там воюють. Звісно, багато патріотів, у грудях яких б’ється українське серце, багато з них відправилися на фронт добровольцями. Але є й продажні шкури, які передусім думають про наживу, власний зиск. Такі перевертні готові продати навіть своїх бойових товаришів.

– Траплялося й таке?!

– Авжеж. Стільки всього набачився! Пам’ятаю, були у Веселій Тарасівці – це така назва села, хоч ми його між собою інакше «величали». Вийшло, що з одного боку засіло півтори тисячі «сепарів», як ми бойовиків-сепаратистів «охрестили», а з іншого – три з половиною тисячі вороженьок. І нас, всього вісімдесят, жменька, – посередині, між ними. Ох і гаряче було! Відбивалися, як могли. Просто вони не очікували, що ми раптом там з’явимося. Проте ми вистояли, сплутали їм усі карти!.. А одного разу «втрапила» до нас колона – купа кадрових російських військових і з ними – заступник міністра оборони Південної Осетії, такий бородатий дядько! Я у нього тоді витягнув пістолет Макарова.

– Як витягнув?!

– Просто підійшов і витягнув – відібрав. Інших теж роззброїли. Забрали все, що у них було. А також – ноутбуки, купу грошей: долари, євро, російські рублі… Гроші ми потім передали штабу АТО. Проте, виявляться, начальник блокпосту дещицю приховав для себе. Вже в Чернігові, вдома, дізнався від бойових побратимів, що поцуплене у того майора знайшли і відправили його до в’язниці…

– І як російські вояки пояснили, що вони роблять на Донбасі?

– Сказали, що спостерігачі… Але серед них був професійний снайпер, який зізнався в своєму «амплуа» – вбивати людей. Втім, очевидно, все-таки відбулася якась домовленість, бо їх просто доправили далі, не чіпали… Якось до нас вночі припленталося троє «сепарів» – двоє слов’янської зовнішності та кавказець. Сплутали, подумали, що знайшли своїх. Були обкурені, зовсім у неадекватному стані. Взагалі, серед їхніх вояків багато любителів «ширки», «травички» та різних наркотичних пігулок. Вони майже постійно задовбані якісь, наче напідпитку. Наші бійці все-таки такого собі не дозволяли.

– Знаю, танкісти-чернігівці не раз допомагали «Айдару»!

– Так, «айдарівці» – сміливі хлопці. Ми з ними воювали пліч-о-пліч. Вони – патріоти, адже в той час це був добровільний батальйон. Хоча й серед них були різні люди… Втім, найважче – це не спати на землі, не прокидатися від вибухів снарядів, а бачити тіла загиблих. А контуженими ми там, по суті, були всі. Адже, якщо неподалік міна розірвалася, то вухам і голові сутужно… Тому багато хлопців, тільки повернувшись із війни, подалися до лікарні за довідками. Але я не схотів, вирішив, що обійдуся без них, тож офіційно досі вважаюся здоровим. Бо ж у танку не згорів і кулями «сепарів» не прошитий. Живісінький!

– Війна сниться?

– Ну, а як можна забути, скажімо, бій під Новосвітлівкою, коли з 21-го танкіста в строю залишилося дев’ятеро?! Хтось «обсмалився», когось кляті «Гради» зачепили. А потім, після шаленого артобстрілу, «сепари» вирішили влаштувати «зачистку» – їхня піхота посунула на нас із трьох боків! Тож ми зайняли кругову оборону, завзято відстрілювалися. І в Георгіївці нам неабияк дісталося! Відверто кажучи, тоді багато хто подейкував про зрадника, який продав нас за 80-90 тисяч доларів.

– Як це – продав?!

– А ось так… Знаєш, одного разу ми не виконали авантюрний наказ. Це трапилося один-єдиний раз. Бо нас відсилали в самісіньке пекло, без жодної потреби. А ми вже мали досвід, розібралися, що тут – нечисто, хтось нас хоче підставити, «злити» ворогу. Власне, запідозрили свого генерал-лейтенанта, який із піною на губах, безрозсудно, невмотивовано посилав нас практично на вірну смерть. Тому ми відмовилися і, як невдовзі з’ясувалось, були праві. Отож, коли до нас навідався співробітник СБУ, написали заяву про все, що сталося, вимагаючи ретельного розслідування. І він нам також сказав, що цей генерал – або бездарний полководець, або підступний, віроломний гендляр, який «гріє руки» на людських життях, відправляючи на загибель своїх бійців і знищуючи найліпшу техніку.

– Тобто до нього вже приглядалися, але доказів не вистачало?

– Так. За кілька днів нам повідомили, що відправляють додому – за нами приїхали волонтери, які довезли бійців до Києва, до станції метро «Лісова»…

Ми були неголені, брудні, але щасливі, що повернулися живими і незабаром побачимося з рідними, за якими вже дуже скучили! Єдине, наш «дембель» якось співпав із тією заявою. Можливо, хтось хотів випровадити небажаних свідків з АТО?! Втім, ми вже очікували демобілізації, були напоготові. Досі не знаємо всієї правди. Хочеться сподіватися, що там навели порядок і немає безладу… Слухайте, а кумедний випадок розповісти на завершення?

– Що ж, на війні трагічне й смішне – нерідко поруч, про це мені ще наші миротворці мені говорили, які побували в «гарячий точках».

– Якось пішов я собі вранці в туалет – це метрів за сто, отака будочка із залізними дверима. Курю, пташиним співом насолоджуюся, дивлюсь – уже черга, берці крізь шпарину видно… Тільки я всівся, аж зненацька – обстріл, у двері – осколки! Дивлюсь, хлопці вмить розбіглися. А мені куди діватися? Так і просидів там, проказуючи «Отче наш»… А якось уночі, теж дибаючи до туалету, але це вже в іншому місці було, ненавмисно наступив на кота. Він як заверещить! Я, мов ошпарений, дав автоматну чергу – звичайно, стріляв не в кота, а куди-небудь. Там же постійно нерви були на межі, а зброя увесь час під рукою. Хлопці як почули, подумали – то «сепари», і заходилися стріляти їм у відповідь. Так ми трохи «повоювали» самі з собою…

– Обійшлося без жертв?

– Кіт загинув… – смутніє. – Так шкода і людей, і тварин, які опинилися в тій жахливій бійні!

– А якщо тебе раптом покличуть на війну? Адже вона триває й зараз.

– Звісно, я знову візьму автомат і піду боронити Вітчизну. Бо як інакше? Це – моя земля, і я не хочу, щоб на ній хазяйнували чужинці, які ненавидять і зневажають наш волелюбний народ. Україна – в моєму серці, поруч із Богом! То – не лише слова, я вже переконався на ділі, що чогось вартий. Треба бути сильними, мужніми і згуртованими, тільки тоді ми переможемо.

– Отже, ти повернувся! А що далі?

– Поки що влаштувався працювати до обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка – робочим сцени, та сподіваюся стати актором, адже це – моя улюблена професія. Я – воїн тільки за потреби… Взагалі, мрію здобути вищу освіту і трудитися режисером лялькового театру, щоб ми там усі працювали разом: тато, брат зі своєю дружиною, племінниця, як трішки підросте, а наша дорога бабуся завідувала б у нас літературною частиною.

Спілкувався Сергій Дзюба

Фото Віктора Кошмала