«За нашу і вашу свободу!» У тенетах бездержавності
1920 рік став останнім роком українських визвольних змагань. Вони завершилися поразкою в цій «громадянській війні», за штампованим радянським визначенням, а насправді — у визвольній війні Української Народної Республіки проти агресії Росії, відновленої на руїнах царської імперії — комуно-радянської.
У цей останній рік тяжкої і нерівної боротьби України за незалежність доля УНР виявилася тісно пов’язаною з недавно відновленою після більш як 120 років бездержавності Польською Республікою.
Про ці вкрай складні, дуже неоднозначні історичні перипетії ведуть діалог відомий польський історик, директор Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі, доктор Станіслав СТЕНПЄНЬ і редактор газети «Світ-інфо» (Чернігів) Петро АНТОНЕНКО.
АНТОНЕНКО: Пане Станіславе, дозвольте передовсім привітати Вас з 28-ою річницею створеного і беззмінно очолюваного Вами інституту. Ця громадська організація стала чи не головним у Польщі науковим центром дослідження українсько-польських взаємин, багато робить для порозуміння, співпраці між нашими державами і народами. Найбільша в Польщі українська бібліотека, десятки книжкових видань, сотні публікацій, робота в бібліотеці, архівах інституту українських та польських дослідників, урешті організовані інститутом «варштати дзєннікажські» — прес-тури Польщею для українських журналістів — це далеко не повний перелік діяльності закладу.
СТЕНПЄНЬ: Дякую за привітання і запрошую всіх бажаючих з України — істориків, викладачів, студентів, журналістів до співпраці з Інститутом.
А. Перейдімо до теми нашого діалогу, нашого екскурсу в історію. Відправною точкою може служити Варшавський договір між Республікою Польщею та Українською Народною Республікою від 1920 року. «Договір Пілсудського – Петлюри», як його ще називають за іменами лідерів держав, що його підписали. Оцінка його по сьогодні викликає гарячі дискусії, причому з обох боків нашого кордону.
С. Головне, якщо говорити про Варшавський договір, — Польща вперше за кілька століть, власне, вперше в історії, офіційно визнала Українську незалежну державу. Тобто це те, на що жодного разу не йшла Польська держава, починаючи від часів Богдана Хмельницького, коли Україна відкрито заявила про свою державність.
А. Можливо, до цього спонукало й те, що сама Польща, після її переділу європейськими імперіями наприкінці ХVІІІ століття, більш як на 120 років втратила власну державність. І характерно, що саме Пілсудський як видатний політик, що стояв на чолі відродження незалежної Польщі, поставив свій підпис під Варшавський договором.
Він був глибоко переконаний, що остаточне звільнення Польщі від Росії буде можливим лише за умови, що буде вільною, незалежною Україна. «Польща, яку ми створили, затиснута між Німеччиною і Росією, і може існувати лише за винятково сприятливої історичної кон’юнктури», — говорив Пілсудський незадовго до своєї смерті 1935 року. Під цим він розумів, безперечно, незалежність України. Більше того, за місяць до смерті маршал сказав так: «Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну».
Говорити про цю мотивацію потрібно тому, що йдеться про дві країни, два народи, століттями пов’язані дуже складними, часом трагічними взаєминами. Польща дійсно століттями не визнавала права Україна на державність. Надзвичайно тяжкою проблемою взаємин народів, держав було питання належності Східної Галичини. Нині це територія України, те, що ми називаємо Західною Україною. Але за ці землі століттями точилися битви, до речі, не лише польсько-українські. А щодо періоду, про який ми зараз говоримо, то варто нагадати, що якраз перед цим палала польсько-українська війна 1919 року, яка завершилася тим, що Польща ліквідувала Західно-Українську Народну Республіку і приєднала до себе ці землі. Але власне велика Україна, вважав Пілсудський, обов’язково мала бути незалежною державою. Тому він відкинув пропозицію більшовицького уряду Росії, який наполягав на повній ліквідації УНР, за це обіцяв Польщі віддати набагато більше українських земель, а також частину Білорусі та Литви. Пілсудський натомість підтримав УНР та її лідера Симона Петлюру. У критичні місяці осені 1919 року Пілсудський своїм військом фактично врятував армію УНР від остаточного розгрому більшовиками.
С. Але на початок 1920-го становище УНР стало критичним: уряд Петлюри вже майже втратив контроль над українською територією.
А. І саме це спонукало Симона Петлюру піти на підписання Варшавського договору. Польща стала єдиним реальним союзником УНР у боротьбі за незалежність, проти московської агресії. Але цей договір, який складався з політичної конвенції, підписаної 22 квітня, і військової, підписаної через два дні, по сьогодні оцінюється дуже неоднозначно. З одного боку, Польща визнавала УНР як суверенну державу і зобов’язувалася надавати їй військову допомогу проти агресії. Практично це означало вступ Польщі у війну з більшовицькою Росією на боці України. З іншого — договір закріплював землі Східної Галичини за Польщею. Українська армія переходила у війні з Росією в оперативне підпорядкування польської, уряд України зобов’язувався матеріально підтримувати польське військо в його поході за визволення України. Все це трактувалося деякими істориками як зрада Петлюрою національних інтересів, як диктат Польщі урядові УНР, правда, урядові майже без держави. Що Ви на це скажете?
С. Звичайно, сильнішою при укладанні договору була позиція Пілсудського. І враховуючи його статус «начальника держави», і виходячи з реального стану польської армії на той час. Не забуваймо, що Польська держава вже мала тоді чітку територію та структури — на відміну від УНР. І ось тут постає важливе питання: яку мету переслідувала політика Пілсудського, яким він бачив майбутнє Польщі та України? Підсудського як політика і як людини. Пілсудський як політик, на мою думку, зосереджувався на просуванні Польщі в Європу — не так ту, що реально тоді існувала, як Європу майбутнього. Він хотів збудувати в Європі «новий лад». Проте перешкодою на цьому шляху була як великодержавна Росія, так і Росія більшовицька, котра заступила Росію царську. Пілсудський прагнув стати партнером (і то якомога більш рівноправним) у переговорах із Францією та Великою Британією. Зрозуміло, проте, що ніхто із західних держав не вів би рівноправних перемовин чи то з Польщею, чи з Україною, коли на східноєвропейських теренах домінувала б Росія. І це Пілсудський прекрасно розумів і враховував у своїй політиці. Отож він постійно шукав нову концепцію Польщі в Європі, її місце там. Це була б така Європа, де нарешті відновить свою державність, після 120 років боротьби, Польща, але також і Україна, народи Кавказу та Балтії. Особливі почуття Пілсудський відчував до Литви, Білорусі, України, прагнучи узгодити їхнє майбутнє з новою концепцією Європи. А в цій Європі, де жоден народ не диктував би своєї волі іншому народові, послаблена Росія давала б новий великий шанс раніше уярмленим українцям, а сильна — позбавляла.
А. Але є й ще чисто особистісний, суб’єктивним момент у ставленні Пілсудського до польсько-українських взаємин.
С. Так. Пілсудський просто як людина любив Україну. І знав Україну. Україна була для нього істотною, значущою величиною. Як, зрештою, і для кожного поляка, бо для всіх нас Україна — це не тільки держава-сусід, а й спільна історія, спільний історичний простір, степи, козаччина, схожі культури та мови.
А. Повернімося до дискусії про рівноправність чи нерівноправність Варшавського договору.
С. А чи бувають у політиці, історії союзи абсолютно рівноправні? Адже Пілсудський мав дбати про безпеку своєї держави, мусив передбачати дії й наміри своїх партнерів. Слід також зазначити, що Пілсудський був главою держави, а не диктатором, він мав у парламенті сильну опозицію, а саме в парламенті була зосереджена влада. Можна навіть сказати, що, укладаючи союз із Петлюрою, Пілсудський ризикував значно більше: парламент у будь-який момент міг усунути його з посади глави держави. Відразу ж після підписання угоди в парламенті почалися розмови, що через союз із Петлюрою Пілсудський «втягнув Польщу в авантюрну політику на Сході», яка не лише несе загрозу незалежності Польщі, а й призводить до погіршення відносин із Францією та Великою Британією, які вірили, що більшовицька Росія незабаром упаде й тому не варто надто територіально послаблювати землі нещодавнього союзника — Росії.
Тепер щодо ризиків Петлюри. Союз із Польщею, хоча також додав йому чимало ворогів, проте, в разі успіху, Петлюра міг виграти значно більше. Його виграшем могла стати незалежність України, хоча й трохи «усіченої» на заході, але, окрім цього, дуже великої територіально держави зі столицею в Києві й майже усіма історичними містами та регіонами. Інших союзників, окрім Польщі, Петлюра не мав. Важливий момент: якщо Петлюра вважав, що Польща загрожує інтегральній, територіальній цілісності України, то він розумів й інше: Росія (як «біла», так і «червона») загрожує самому існуванню України як держави.
А. Отже, Варшавський договір було укладено. Далі події розвивалися із блискавичною швидкістю. Негайно об’єднана польсько-українська армія почала наступ на більшовиків. А вже 6 травня визволила від них столицю України Київ. Та переважна більшість українців без ейфорії зустріла цей наступ. Кияни радше розцінили це як чергову зміну влади в древній столиці, здається, шосту чи сьому за останні кілька років. До того ж це визволення прийшло за допомогою чужої армії. І сам Петлюра вже не сприймався як загальнонаціональний лідер. Уся Україна бачила цей розбрат у стані української демократії, між її очільниками — Грушевським, Винниченком і Петлюрою.
Знову напрошується порівняння. Коли Пілсудський проголосив 11 листопада 1918 року незалежність відродженої Польщі, в краї існувало одразу кілька центрів влади, так би мовити, протоурядів. Зокрема, у Варшаві, Кракові, Любліні. Але залізна воля Пілсудського, патріотизм польських політичних лідерів згуртували націю і відродили державу. Не так сталося у нас в Україні.
С. Один з відомих в еміграції українських публіцистів Іван Кедрин-Рудницький написав таку цікаву статтю «Пілсудський і Петлюра», де зокрема пише, що на 1918 рік Пілсудський уже був легендою боротьби за незалежність держави, творцем польського підпільного визвольного руху, колишнім в’язнем німецької тюрми в Магдебурзі, творцем Польських легіонів і Польської військової організації. А що в той час робив Петлюра? Був публіцистом, писав статті. А ось що писав Володимир Винниченко, недоброзичливець Петлюри: коли Петлюра став Головним отаманом, то «ходив із попами, з процесіями» і хотів, щоб на Хрещатику йому падали в ноги і цілували руки. Може, це дещо буквально, але в цьому є зерно правди.
А. Вибачмо Винниченку ці різкі слова. Але навряд чи з боку Петлюри це було прагнення до почестей.
С. Петлюра розумів, що державний муж мусить мати за собою традицію, мусить мати суспільний авторитет, нація повинна його бачити як державного мужа. І його поразка є в тому, що він цю традицію не міг створити в той час. Він не мав на це часу.
А. На превеликий жаль, це була поразка не лише Петлюри, а нації, поразка національно-визвольних змагань. Останній акт їх розігрався влітку – восени 1920 року. Вже наприкінці травня червоні війська перейшли в контрнаступ. А через два з половиною місяці, в серпні, опинилися за 13 кілометрів від Варшави. Правда, тут сталося те, що потім назвали «чудом над Віслою»: Червона армія зазнала нищівної поразки. Потім, у жовтні, — ще одної, на Німані. Але все одно сейм Польщі у жовтні мусив укласти перемир’я з більшовицькою Росією. У листопаді 1920 року останні підрозділи переможеної армії Української Народної Республіки, армії Симона Петлюри, полишили українську землю і перейшли польський кордон. І хоч була ще відчайдушна спроба підняти Україну проти більшовиків — похід Юрія Тютюнника 1921 року, але визвольні змагання було програно. У чому ж причини? Помилки у соціальній політиці лідерів УНР? Безперечно. Розбрат у стані демократів? Також. Агресія більшовицької Росії? Головним чином. Але чи тільки це? А міжнародний фактор?
С. Це надзвичайно важливе питання. На тогочасній політичній арені було значно більше гравців. Чи могли поляки продовжувати боротьбу, допомогти Україні? У них не було вдосталь ані провіанту, ані зброї. Тому вони були вимушені звертатися за допомогою до західних країн, зокрема Франції та Великобританії. Але що відбулося? Саме тоді почалися страйки британських докерів, котрі не хотіли завантажувати кораблі зброєю та провіантом для польської армії, а проголосили гасло: «Руки геть від Краю Рад!» Треба було вирішити, чи в змозі Польща підтримувати цю боротьбу на захист української державності. Пілсудський був готовий до боротьби, але мав чимало політичних противників. Це була дійсно важка й гірка ситуація. Та й Петлюра розумів, що подальша війна з більшовицькою Росією неможлива.
А. Стосовно позиції провідних держав Заходу, то про це дуже точно сказав пізніше сам Петлюра: «Великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних своїх інтересів. Європа свідомо закривала очі свої на боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії, не хотіла допомогти змаганням народів, що спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського».
Яка абсолютно точна історична паралель із сьогоденням! Йдеться про позицію Заходу стосовно сьогоднішньої України.
Але повернімося у 1920 рік. Польща, попри фактичну поразку у війні з Росією, прихистила на своїй території те, що зосталося від переможеної УНР. Тут, в екзилі, розташувався уряд України, її армія. Симон Петлюра залишався главою Директорії, Головним отаманом Збройних сил. Однак у березні 1921 року Польща змушена була підписати з Росією Ризький мир, який фактично анулював Варшавський договір 1920 року. Червона армія повернулася на схід, до складу Польщі знову увійшли західноукраїнські землі, УНР було ліквідовано. Натомість на Наддніпрянській Україні формально встановлювалася влада так званої Української Радянської республіки, насправді ж — колонії більшовицької Росії, що вже наступного року і юридично увійшла до новоствореного СРСР. Як виявилося, майже на 70 років.
Присуд деяких істориків стосовно Пілсудського був жорстким: він зрадив Петлюру і Україну. Ваша оцінка?
С. На мою думку, так ставити питання неправильно. Чому Пілсудський мав бути зрадником? Просто в нього не було іншого вибору. Врешті це було не його рішення, а польського сейму, в якому він не мав більшості.
Є ще один момент, на який слід звернути увагу. Згідно з додатковою угодою, підписаною — супроти думки Пілсудського — вже після Ризького договору, Петлюра та декілька інших українських діячів мали бути вислані з Польщі. Але цього не сталося. Була спроба вбити його ще у Польщі більшовицьким агентом, але поляки охороняли Петлюру.
А. Так, Симон Петлюра як очільник УНР пробув у Польщі ще майже три роки і залишив її лише в останній день 1923-го. А вже через рік з лишком, 25 травня 1925 року, був убитий в Парижі агентом радянських спецслужб.
Наша розмова про українські національні визвольні змагання (власне, про їх заключний етап) свідчить, наскільки складними, часто трагічними є історичні перипетії нації, якщо вона опиняється в тенетах бездержавності. Будь то Україна, чи Польща, чи інші народи, які десятки, сотні років виборювали свою волю, незалежність.
На завершення хочу нагадати про знаменитий лозунг поляків, з яким вони йшли в бій за незалежність під час двох повстань проти Росії у ХІХ столітті. Він звучить так: «За нашу і вашу свободу!» Маршал Пілсудський відновив цей лозунг у 1920 році. А втретє це гасло пролунало під час Помаранчевої революції. Знаменно, чи не так? То ж, відштовхнувшись від історії, повернімося в сьогодення.
С. Українсько-польські взаємини у майбутньому будуть такими, якими їх захочуть бачити обидва народи — український та польський. Це важливе завдання для еліти, інтелектуальної верхівки, менеджменту країни всіх рівнів — творити і розвивати суспільство, а не підкоряти його власній примхливій волі. Наскільки саме інтелектуальні провідники народу — письменники, художники, журналісти — хочуть, щоб наші взаємини були взірцевими? Ми не повинні ставити свої взаємини з росіянами над своїми власними національними інтересами. Помаранчева революція була найбільшим з моменту незалежності піднесенням українського суспільства. Адже українці пробували свої сили, боролися й доводили, що вони мають право на власну думку. Думаю, що до тієї боротьби повертатиметься майбутнє покоління українців. І це також вплинуло на українсько-польські взаємини, бо всі у світі цінують тих, хто вміє боротися за свої інтереси.
Спеціально для видання speckor.net
