Загадки біографії першого командувача Чорноморським флотом України
У грудні поточного року в багатьох виданнях опубліковано дописи, присвячені 155 річниці українському адміралу Михайлові Остроградському, Тоді багато уваги приділялося висвітленню приналежності адмірала до козацького родоводу, але не було інформації про родину флотоводця. Авторові вдалося трохи прояснити цю загадку батька, діда і прадіда, а також уточнити дату народження. За це хочу особливо подякувати полтавському краєзнавцю Борису Тристанову.
В «Малоросійському родословнику» В.Л. Модзалевського, виданому в 1912 році повідомоляється, що мічман Чорноморського флоту Остроградський Михайло Михайлович народився 21 грудня 1870 року. Пам’ятаючи, що з 1918 року в Україні діє Григоріанський календар, легко можна обчислити, що за новим літочисленням це буде 2 січня 1870 року. Народився Михайлик у родовому маєтку на хуторі Пашенівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії у хаті, яка була трохи більша за звичайну сільську хату. Свого часу прадід нашого героя, Василь Іванович Остроградський був офіцером гусарському полку, а звільнившись, трудився дрібним чиновником. Прабабця, Ярина Андріївна Устимович походила з дому Сахно-Устимовичів і належала до гілки козацько-старшинських родів, близьких до гетьмана Лівобережної України Данила Апостола. У 1812 році Василь Іванович разом з Іваном Котляревським займався формуванням козацьких полків для війни з Наполеоном.
Натхненний діями батька, старший син Осип в 1814 році поступив на навчання до Морського кадетського корпусу, після його закінчення був чиновником морського міністерства. Рідний брат діда Осипа Михайло Васильович Остроградський став всесвітньо відомим математиком. Батько майбутнього адмірала також отримав освіту в Морському корпусі і, вочевидь, математику йому викладав рідний дядько. Після закінчення навчання Михайдо Осипович деякий час перебував на Балтійському флоті, а в 1864 році перекваліфікувався на телеграфіста. Пізніше працював колезьким асесором у морському відомстві.
Як дід Осип та батько Василь Осипович, Мишко в 14 років став кадетом Морського корпусу, який закінчив з золотою відзнакою і продовжив навчання в Військово-Морській академії. У 1890 році у званні мічмана потрапив на Чорноморський флот, де пройшов кар’єрський шлях від командира канонерського човна «Запорожець» командира панцерника «Святий Євстафій» з військовим званням капітан 1 рангу.
У квітні 1917 року Михайла Михайловича було обрано до Головної Ради Української Чорноморської Громади Севастополя. Через місяць його призначають комендантом Севастопольської фортеці, Після проголошення у листопаді Української Народної Республіки тодішній командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Олександр Нємітц за наполягання Остроградського направив телеграму Генеральному секретареві військових справ УНР про визнання флотом влади Центральної Ради.
Після створення у Києві Морського генерального секретаріату Михайло Остроградський почав вимагати прискорення прийняття рішення про підпорядкування Чорноморського флоту Україні. Звернувся до Центральної Ради з проханням зарахувати його на службу до українських збройних сил.
9 листопада, при активній допомозі коменданта Севастопольської фортеці Михайла Остроградського, до Києва, на підтримку Центральної Ради, був направлений український морський полк імені гетьмана Сагайдачного.
Більшовицька агресія проти України значно активізувала антиукраїнський рух у Криму. Більшовики намагалися підсилювати цей рух через флот, куди відправляли цілі загони агітаторів з Петрограда. Але українське військо разом з німецькими союзниками витіснило з України окупантів. 20 квітня 1918-го відбулася нарада Центрофлоту. Наступного дня запорожці корпусу полковника Болбочана прорвали фронт на Перекопі й наблизилися до Сімферополя.
На делегатських зборах капітан 1-го рангу Остроградський твердо заявив, що кораблі та військові частини, які стоять під українськими прапорами, наказ радянського уряду Росії від 26 березня 1918-го про перехід флоту до Новоросійська не виконуватимуть і підпорядковуються законному уряду незалежної України. Однак нерішучий адмірал Саблін дозволив залишити порт усім кораблям, які не побажали українізуватися, й тієї ж ночі в напрямку до Новоросійська під червоними прапорами вийшло 14 есмінців та два дредноути. У цій ситуації командування флотом у Севастополі перебирає капітан першого рангу Михайло Остроградський, який зайняв однозначну позицію щодо відродження морських сил України. Однак втеча із Севастополя збільшовизованої частини флоту дала німецьким союзникам формальну підставу захопити Український Чорноморський флот, що там залишався.
21 травня 1918-го гетьман Скоропадський призначає Остроградського представником Української Держави у Криму. Той веде переговори з командуванням німецьких військ, які зайняли Крим, щодо збереження Українського Чорноморського флоту. На початку червня наказом гетьмана Михайлові Остроградському присвоюється військове звання «контрадмірал».
Прямий і рішучий характер, принципова позиція контр-адмірала Остроградського у відстоюванні інтересів національного флоту спричинили конфлікт з генералом фон Кошем, який дедалі більше поглиблювався. Остроградський не допустив німецького військово-морського аташе контр-адмірала А. Гопмана до управління флотом, залишивши йому суто військово-дипломатичні функції, й наказав піднімати німецький прапор лише поряд з українським. Про ситуацію, що склалася у взаєминах з німецьким командуванням, Михайло Михайлович доповів гетьману. Павло Скоропадський вирішив не загострювати стосунків і 10 червня замість Остроградського призначив своїм представником у Севастополі та Криму більш дипломатичного контрадмірала В’ячеслава Клочковського.
9 липня Михайло Остроградський призначається начальником 2-ї бригади лінійних кораблів. У грудні 1918 року до влади в Києві приходить Директорія, яка відновлює Українську Народну Республіку. 25 грудня морським міністром стає Михайло Білинський. Своїм товаришем (заступником) він запрошує Михайла Остроградського. Морське міністерство під керівництвом Білинського та Остроградського, як згадував учасник тих подій Святослав Шрамченко, було найдієвішим з усіх попередніх.
Тим часом зі сходу на Україну наступали більшовики, південь окупували війська Антанти разом з білогвардійськими загонами Денікіна. Директорія відступила на територію Західної України, що перебувала під владою Польщі. Наприкінці грудня 1918-го контрадмірал Остроградський отримує від керівництва Директорії УНР завдання зорганізувати в Одесі підпільну боротьбу українських старшин та вояків, а також захист дипломатичних інтересів УНР.
Напередодні 1919 року Михайло Михайлович прибув до Одеси. Оселився неподалік оперного театру, у просторому помешканні з гарним парадним входом. Будинок, де жив Остроградський, стає таємним центром українського політичного життя Одеси. Тут збирає свої засідання Комітет українських партій.
Адмірал вів тривалі переговори з представниками Антанти, переконуючи їх у доцільності передачі Одеси під контроль українських сил. У нього також часто буває ад’ютант грецького короля Константина I, який із 1917 року перебував у вигнанні. Очевидно, що Остроградський відіграв певну роль у поверненні короля Константина на грецький престол у 1920-у.
Наприкінці серпня 1919 року Остроградський зустрівся зі своїм старим знайомим — білогвардійським генералом Олександром Лукомським. У розмові генерал допустив можливість української військової присутності в Одесі, однак це коштувало б українській стороні великої суми грошей. Щоб доповісти Симонові Петлюрі про ситуацію в Одесі, Остроградський виряджає до тодішньої тимчасової столиці УНР Кам’янця-Подільського свого ад’ютанта, сотника Володимира Мошинського.
Після приїзду до Кам’янця сотника прийняв головний отаман. Мошинський доповів Петлюрі про бачення адміралом Остроградським ситуації в Одесі. І сам адмірал, і Комітет Військової організації, і провідники одеських відділів українських партій пропонують, щоб українська армія розпочала наступ на місто. Якби вона зайняла Одесу, полегшився б зв’язок із закордоном, а відтак можна було б розраховувати на допомогу Антанти, кораблі якої стояли на зовнішньому рейді. В Одеському районі не складно провести мобілізацію, бо на той час українська Військова організація нараховувала до 10 тисяч вояків. Населення, яке неприхильно ставиться до Денікіна, легко підняти до повстання. Водночас ад’ютант повідомив від імені контр-адмірала, що Одесу можна й купити у Денікіна за відповідну суму.
Симон Петлюра уважно слухав, час від часу нотував, а іноді просив ширших пояснень. Врешті подякував за звіт, попросив передати всім українським організаціям подяку за працю, а Остроградському — за цінні вказівки. Розпорядився також видати гроші на діяльність адмірала, але про купівлю Одеси у денікінців не хотів і говорити: «У нас на це нема грошей!» — сказав головний отаман.
За кілька днів до окупації Одеси більшовицькими військами Остроградський переїздить до Румунії. 17 квітня 1920-го його призначають командувачем Чорноморського флоту Армії УНР і морським аташе при румунському уряді.
Симон Петлюра надав контрадміралу широкі повноваження: доручив разом з послами УНР та особисто звертатися із заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР у Румунії, Болгарії й Туреччині військово-морські секції, затверджувати договори з винаймання, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, формувати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу уряду торговельні судна.
Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти та врангелівцями про повернення під українську зверхність кораблів Чорноморського флоту. У жовтні 1920-го навіть збирався виїхати на переговори до Севастополя, але отримав заборону від Симона Петлюри. Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти та врангелівцями про повернення під українську зверхність кораблів Чорноморського флоту. У жовтні 1920-го навіть збирався виїхати на переговори до Севастополя, але отримав заборону від Симона Петлюри.
Інший бік діяльності Михайла Остроградського полягав у веденні справ оренди та реалізації майна колишнього Російсько-Дунайського пароплавства в Румунії (60 суден і пароплавів, механічні майстерні, земельні ділянки та інше майно). Документи свідчать, що від цих операцій адмірал одержував значні кошти, які одразу ж спрямовував на військові та дипломатичні потреби уряду УНР.
У Бухаресті перебував і син адмірала — мічман Борис Остроградський. У травні 1920-го батько відрядив його з Румунії до штабу Української Дніпровської воєнної флотилії, що тоді якраз формувалася. Відомо, що в ранзі поручника у липні 1921-го він проходив курс пілотажу в румунській авіаційній школі.
Після припинення діяльності української амбасади у Бухаресті в 1922-у Михайло Остроградський залишився в Румунії. Жив тоді у бухарестському готелі “Athenee Palace”. Перша світова війна, постійне перебування на вістрі драматичних подій 1917—1920 років підірвали здоров’я адмірала і 30 грудня 1923-го його спіткала раптова смерть від серцевого нападу. Похований у Бухаресті, але місце поховання невідоме.
Контрадмірал Михайло Остроградський є гордістю не лише нашого флоту, а й всієї України як великої морської держави. Він до останку присвятив себе справі створення військово-морських сил України, своєю службою і відданістю народу вписав героїчну сторінку в історію національного флоту, став гідним прикладом для кожного українського моряка.
23 серпня 2020 року, указом Президента України 35-й окремій бригаді морської піхоти Збройних сил України присвоєне почесне найменування «імені контрадмірала Михайла Остроградського», яка базується на Одещині. Воїни бригади беруть активну участь у відбитті російської навали на рідну землю. В жовтні 2024 року в Одесі перейменовано вулицю віцеадмірала Макарова на вулицю контрадмірала Остроградського.
Василь Вельможко, краєзнавець, Одеса,
спеціально для видання Спецкор регіон
