Згадуючи газету «Сіверщина»

Інформаційний простір України і світу нині переповнений словами, словесами і словоблуддям про епідемію коронавірусу. Тому тема цих заміток може видатися й локальною. А може, й ні, адже мова про газету, яка якраз не впадала у словоблуддя, натомість боролася за справжню свободу слова.

В ці квітневі дні виповнилося 6 років, як у 2014-му році перестала виходити знаменита свого часу Чернігівська газета «Сіверщина». На 22-му році існування! В липні 2016-го її вихід було відновлено, хоч і вдвічі меншого обсягу, газета виходила до кінця 2017-го. Але ось уже третій рік не виходить знову. Одночасно весною 2014-го зникло і дочірнє видання «Сіверщини» – симпатична обласна газета для дому і родини «Біла хата».

Звичайно, мені все це сумно. Адже разом з товаришами по Народному Руху і «Просвіті» створював цю газету «Сіверщина», перший номер якої вийшов у грудні 1992-го. Два десятиліття відпрацював у ній, у тому числі 12 з половиною років був редактором газети, з осені 1993-го по весну 2006-го.

Власне, «Сіверщина» мала закритися ще на 3 роки раніше, на початку 2011-го. Газета збанкрутувала, бо її тираж обвалився до 6-ти тисяч. А у видавничій, газетній справі є своєрідна «точка замерзання» – мінімальний тираж, нижче якого газета стає збитковою і потребує фінансування, дотації. Для тижневих, 16-сторінкових газет, ще й в кольорі, а такою виходила «Сіверщина» останні роки, це тираж десь у 10 тисяч.

Зрозуміло, при 6-тисячному тиражі газета вже не могла існувати без дотації,тим паче випускати інші видання. А в кращі часи, другій половині 90-х– на початку 2000-х, коли тираж «Сіверщини» перевищив 30 тисяч передплати, ми своєю редакцією видавали три газети.

Основна газета утримувала не лише будівлю обласної «Просвіти», де видавалась, а й ще дві газети. «Біла хата», яку ми створили на початку 1998-го, згадана. А ще взяли на видання і газету «Просвіта». Вона була створена організацією «Просвіти» Ніжинського університету навіть на кілька місяців раніше «Сіверщини».

Тут треба добрим словом згадати керівників тої «Просвіти» і газети, викладачів університету подружжя ентузіастів, справжніх патріотів Марію і Олександра Астаф`євих. Але вони перейшли працювати в столицю. І ми взяли на видання цю газету. Коли почалися труднощі видання трьох газет, ми повернули газету «Просвіта» в Ніжин, місцевій «Просвіті». На жаль, десь за рік газета закрилась. Але то вже окрема історія.

«Сіверщину» на початку 2011-го року врятував прихід спонсорів, яких долучило саме ж правління обласної «Просвіти». Це були наші українські, чернігівські бізнесмени. Очікувалося, що ця співпраця дозволить газеті повернути втрачене, тобто тираж, вийти хоча б на самоокупність. Дотації цих спонсорів продовжили життя газеті на 3 роки. Але, на жаль, головного не вдалося – відновити втрачене. Тираж за 3 роки не зріс ніскільки. Спонсори пішли з газети, і газета перестала виходити.

Зараз не варто говорити, чому не склалась та співпраця, хто й на скільки винен у закритті газети. Не помиляється той, хто нічого не робить. Не втрачає той, кому нема чого втрачати. А наша обласна «Просвіта» в загадані кращі часи видавала три газети! Єдина така в Україні.

Мова саме про Товариство, бо ще весною 1998-го газета була перереєстрована з двох первісних засновників, тобто її господарів, власників, – обласних Руху і «Просвіти» – на «Просвіту». Перереєстрована в столиці вже на всеукраїнське видання. Хоч, звісно, фактично залишалася обласною газетою, маючи скількись передплатників і в інших областях.

Як бути далі? Коли 6 років тому, з відходом спонсорів, газета остаточно збанкрутувала, перед її господарем – обласною «Просвітою» постали два невеселі варіанти. Перший – продовжити існування газети, віддавши її комусь. А бажаючі б знайшлися, насамперед з олігархо-політиканів. Другий – зберегти газету за «Просвітою», пішовши на тимчасове припинення її виходу. Довелося, на зразок наших численних виборів, обирати менше зло з двох. І до честі обласної «Просвіти» вона обрала другий варіант. Газета юридично існує і зараз, як видання обласної «Просвіти». В будь-який момент її вихід можна відновити. Якщо будуть кошти. І немалі, враховуючи, що починати доведеться з нуля, без передплатників. Хто може дати такі кошти? І з патріотичних міркувань, а не шкурно-політичних: ось, мовляв, гроші,і це буде моя кишенькова газета. Це вже ми побачили, коли нарешті пройшло роздержавлення преси влади. Але за деякими формально незалежними газетами добре видно, що стирчать чиїсь вуха.

Щоб була зрозуміла загальна картина, треба сказати, що наші газети зникали на тлі загального занепаду української демократичної преси. Ще в середині 90-х Народний Рух утворив всеукраїнську Асоціацію рухівської преси. Звісно, «Сіверщина» увійшла до неї, як одна з наймасовіших газет Руху і «Просвіти» в Україні. Загалом в Асоціації зібралося кілька десятків видань, були цікаві плани співпраці, розвитку національного інформаційного простору. На жаль, вже за кілька років від Асоціації зосталися лише залишки, газети зникали десятками. «Сіверщина» уціліла одною з небагатьох.

Звичайно, вкрай негативно вдарив по інформаційному простору трагічний розкол Руху в 1999 році. І по самій партії та й загалом по національно-демократичних силах, які наступні 20 років і по сьогодні – на узбіччі політикуму, суспільного життя. І це одна з тяжких наших проблем – відсутність нормального громадянського суспільства.

Зокрема, цей партійний цирк з його 350-ма партіями, точніше партійками. Нинішня влада почала те, що давно треба було робити: наводити тут лад. Міністерство юстиції подало позов до суду щодо закриття 48-ми таких віртуальних партій. Але тут своє слово мають сказати і самі громадяни. Сказати вождям і вождикам таких партійок, що й не думають об`єднуватися. І схоже, цих вождиків не об’єднує ні війна на нашій землі, ні епідемія. Тоді варто згадати давню мудрість: якщо лідери не хочуть змінюватися, то змінюють лідерів.

Ми трохи відволіклися від теми заміток. Чи може, і ні. Адже коли говорять, що чим швидше буде нормальне суспільство, тим швидше будуть і нормальні медіа, то є і залежність навзаєм. Чим швидше будуть нормальні медіа, тим швидше буде нормальне суспільство.

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо»