Жінка віддала новонародженого онука чужим людям. Ось що з того вийшло
Коли зайшов у хату, оглянувся навколо і згадав, що вже бачив саме цю хату – у снах, і жінку, так схожу на цю, яка зустріла його… Такі сни бачив, коли хворів малим і плакав. Бо жінка та була без обличчя, тільки очі світилися вогниками. Він боявся її, бо здавалася йому привидом. Тоді плакав і гукав маму. Мама лягала поряд, хрестила його і пригортала до серця…
Життя як є. Засівальник
Її хату вже давно обминають засівальники. Дітлашня тепер біжить туди, де гривнею «почастують», а не пісним коржиком. Горілка у Марфи теж не «фірмова» – самопальна… Хіба Федька, сусід, коли вже добряче назасівався по селу і стоїть ледь не на чотирьох, заверне до неї:
– Сійся, родися, на щастя, на здоров’я, на новий рік… наливай, Марфушко! – лепетатиме завчено.
Вона наллє і йому, і сама хильне з гостем чарку-другу – легше спатиметься. От якби ще Федька хоч трохи думав, про що варнякає, а то ж за найболючіше ущипне…
– Отак, Марфушко, і доживаємо… Ми із бабою моєю – як ті два пеньки у лісі! Так нам хоч не обідно ні кого. Немає нікого у нас – і все! А у тебе ж дочка!
– А пив би ти чарку та не гавкав, як той Рябко на прив’язі! А таки є у мене дочка! Хоч хтозна де, та є! Так що іди собі додому та не грамотій! Розсівся і патякає! Іди вже! – аж гарчить на сусіда.
Федька не спішить від сусідки, хоч вона вже його ледь не у плечі виштовхує.
– Знаю, чого ти сердишся… Знаю… І всі у селі знають, що ти свого онука чужим людям віддала. Скажи, що неправда? Скажи! Е-е-е… А знаєш, що баби у селі кажуть? Той хлопець тобі сниться ночами! Того і світиться у тебе ночами, бо боїшся… Еге ж? Боїшся? Хе-хе-хе… – насмішкувато заглядає їй у вічі.
– Слухай! Алкаш смердючий! Пішов би ти! Забудь сюди дорогу! Забудь! – Марфа вхопила сусіда за комір засмальцьованої куфайки, і, як кота гидкого, цупірила його аж за поріг.
– Здуріла, Марфушко! Та я ж цеє… пусти! – не міг вирватися із її рук.
– Ніколи більше! Чуєш! Ніколи не заходь більше! – кричала йому услід.
А він тільки гигикав… Щоправда, більше не заходив ні чарку попросить, ні поговорить. Може, соромився, а може, боявся. Вона б йому і простила вже, якби і цього разу зайшов засіяти. Бо, крім нього, більше нікому, а воно ж, як люди кажуть, годиться. Ніхто ж не чув, що він їй наговорив… Та правду ж казав… А вона ж так за живе зачіпає, та правда…
Їй і справді сниться хлопчик. Вона ніколи не може розгледіти його обличчя. Тільки очі, як ті вогники, сяють… Стоїть на порозі і засівать у неї проситься… та не йде далі від порога, і не засіває… Безліч разів бачила вона цей сон, чи, може, і не сон…
* * *
Вже сонце котилося до обіду, і Марфа розуміла, що Федька цього разу точно не прийде. Згадала минулорічну образу і… ніби знову відчула на пальцях леп від його куфайки. Сіла сама до столу, налила собі чарку… Празник же!
У дворі загавкав, аж зайшовся, Рябко і хутенько скрипнули сінешні двері. Хтось іде.
– З празником будьте здорові! Засіяти можна? – на порозі стояв вродливий молодий чоловік.
Марфа схопилася від столу і стала, як піонерка, перед ним:
– Засівайте, коли зайшли…
– На щастя, на здоров’я…– сіяв пшеницею незнайомець.
Марфа не відводила від нього очей. Помітила, що він засіває, а очима бігає по всіх закутках. Обкраде – злякалася думки. Хоч би Федька зайшов…
– А Ви щось мо хотіли, чи просто засіяти… Ви мо кого шукаєте? І хто Ви будете? – спитала невпевнено.
– Воно ж бо годиться засівальника і пригостити, чи немає чим? Так у мене і свого вистачить, – сміливо ступив до столу і став виймати із сумки вино, ковбасу, тістечка.
Марфа, геть приголомшена, витягла із печі чавунець із картоплею та печеним салом і сіла навпроти гостя, який так вправно допоміг їй накрити стіл.
«Мабуть, від Людки якийсь її бахур… Та ніби дуже молодий. І чого б вона його прислала…» – думала собі, доки насипала їжу.
Гість тим часом налив у склянки вино, а вона не знала, що й робити далі. Треба було ж щось казати…
– Ви, бачу, людина не тутешня. Когось шукаєте?
– Шукаю… Ви Марфа Іванівна?
– Вона!
– А чоловік ваш був Петро Іванович?
– Був… так помер…
– А донька ваша Людмила Петрівна? На жаль, не знаю про неї нічого…
– Так… так…
– Ну, коли все це так, то я ваш внук Віктор… – чоловік піднявся і через стіл подав Марфі руку, – будьмо знайомі!
Світ завертівся перед її очима… Враз виринув образ того хлопчика, який час від часу проситься у неї засіяти. Цей незнайомець дивився на неї такими ж очима, як той хлопчик із снів…
Марфа скрикнула і поточилася… Та сильні руки втримали її і посадили на лаві.
– Та не бійтеся мене! Я ж без претензій… Просто… Хотів побачити і вас усіх, і цю хату, де мене не прийняли колись… Недавно моя справжня мама померла, а перед смертю все мені розповіла. От я приїхав. Побачити…
Марфі здавалося, що вона голосить на все село, а насправді тільки схлипувала. І розказувала все, як було тоді. Уперше в житті. Цей чоловік, що назвався внуком, пильно дивився у її очі, а вона не знала, куди їх сховати. Коли все розказала, Віктор піднявся, зітхнув, кинув поглядом по хаті… Як зайшов чужим, так і вийшов, кинувши на порозі:
– Живіть собі з Богом… І він Вам суддя… Не я…
Тільки сніг курявою знявся за його авто. Ні номера вона не встига розгледіти, ні марки, ні де живе не додумалася запитать. Вискочила аж до хвіртки за ним, не вдягаючись… Тужила.
* * *
Люда росла слухняною дівчинкою.
– Будеш учителькою! – вирішив тато. – Заміж і не думай, поки не вивчишся!
Та вона і не думала про заміжжя, хоча батьки жениха їй давно визначили. Тут уже мама підказувала:
– Ти, доню, у нас дівка видна. На всяку сільську шантрапу не зир. Он Андрій у Ілька який хлопець – якраз по тобі! Житимеш за ним і горя не знатимеш! Головне, що не житиме в селі! Воєнний! Буде і квартира, і зарплата! Якраз, поки ти підростеш та вивчишся, він на ноги добре стане…
І без материних підказок їй з голови не виходив Андрій. Але ж старший. Прийде у відпустку, то дівчата, як оси до меду липнуть, хоч і вона не із сором’язливих. Та й вона Андрію запала в душу. Та треба їхати. Провів її до хати:
– Всього три роки почекай мене. Це ж не довго. Листи будемо писати… А тоді одружимося…
І вона дала йому слово, що чекатиме, що писатиме.
Та вже скоро виявилося, що бути нареченою не так і просто. Вдома Марфа навчала доньку жіночих «премудростей»:
– Ти ж дивись, дочко! Якщо і підгулять хочеться… то тихенько, щоб усе шито-крито… А за Андрія держися! Такі женихи не кожному трапляються!
Людмила і собі думала:
– Не сидіть же мені біля віконечка та сльози лить… Так тільки у кіно буває! А погулять коли ж? Андрій далеко. Не дізнається.
Он із Вовкою їй так просто і легко. Ні вона йому нічого не обіцяє, ні він їй. Вона дівка «щедра», а він «гарячий»… І це влаштовувало обох. Та раз проговорилася йому, що заміж за іншого збирається, не за нього. Та він же й не пропонував. І тут палкий студент-коханець перетворився у жорстокого мужлана. Побив жорстоко і цинічно. Ледве дівчата зупинили…
Довго отямлювалася та ховала синці. Додому не їхала. Нікого бачить не хотіла. Материнське серце підказало, що щось із донькою не так. Примчала Марфа в гуртожиток і відразу здогадалася, що проблема не тільки у синцях. Вагітна її донька. Вовка вибачався, готовий був одружитися хоч і завтра.
Марфа і слухать не хотіла про те одруження. Строго наказала Людмилі у селі не з’являтися. Андрія немає там. Так свати ж майбутні живуть! Не дай Боже, щось запримітять. І доки ще не набрала розголосу їхня ситуація, приїхав батько і швиденько вирішив питання – перевів доньку навчатися в інший виш, в інше місто. Вона не сміла перечити батьківській волі, бо і сама злякалася, що натворила. Ближче до народження дитини Людмила «захворіла». Приїхали батьки і відвезли її в лікарню закритого типу. Умови для неї створили чудові. Читала книги, дивилася телевізор. Одна у палаті. Під замком. Всім батьки говорили, що донька хвора на менінгіт і хтозна чи викарабкається. Була у лікарні, аж доки не народила чудового хлопчика.
Як і навчала мати, Людмила не взяла його на руки і не притулила до грудей. Навіть подивитися на нього не хотіла. Та її ніхто і не переконував це зробити. Правда, жінка, ще молода – дитячий лікар – хотіла таки поговорити і почути, що не одумається і не повернеться за дитиною.
«Хіба ж мені мама лиха хоче, – заспокоювала себе Люда. – Що дасть мені той Вовка? Ще не одружені, а вже пику побив мені. Селюк нещасний! Не те, що Андрій! Він нічого не знатиме!»
Листи Андрію вона писала стабільно. Він відповідав на сільську адресу. Так мама сказала, щоб у селі знали, хто у неї наречений! А повернувся, як і обіцяв, згуляли гучне весілля. Марфа просто сяяла від щастя!
Молодята поїхали у місто. Приїдуть у гості, то Люда все хвалиться, що купили та що у них є у квартирі. Марфі аж продих від того перехоплює. А Петро її супиться. Ніби й не радіє щастю дочки. Колись такий сердитий прийшов із роботи, та випивши, а вона йому давай докорять. От і не втримався – так зацідив, що й зуб вилетів.. Злякалася, бо ніколи не бив! А то кричить несамовито, за петельки трясе:
– Сучка ти, а не мати! Чому радієш?! Внука, як щеня, викинула! І не жаль було!
Марфа витирає кров навколо рота та цитькає на чоловіка:
– Тихше! Дурнуватий! Люди почують!
Минали роки. Дочка із зятем приїздили рідше. Відчувалася між ними прохолода у стосунках.
– Андрій дуже дітей хоче. Возиться кругом зі мною, – розказала матері. – А я вже знаю, що у мене їх більше ніколи не буде. Сказали, що це після складних пологів…
– То він же не знає, чому? – похнюпилась мати.
– Так дізнається! Він же все знає і з лікарями постійно говорить! Він просто зациклився на цьому питанні! Зрозумій, мамо! Що робить?! Він не пробачить… ніколи! Він змусить мене зізнатися! Ти знаєш, який у нього характер?!
Приїздили дуже рідко. А коли помер раптово батько, Людмила приїхала сама. Сказала, що вони не разом із Андрієм. Де, що і як – не говорила.
– Не твоє діло, – відрізала. – Живу як живу! Не чіпай мене! Я вже не буду тебе слухати!
Скоро й Андрій заїхав. Влетів у хату, не зайшов. Думала, що поб’є. Не зачепив. Тільки кричав зневажливо:
– Ви не люди! Будьте прокляті! Як ви могли дитину залишить?! Кому?! Душа у вас не болить! Звірина дитину свою любить, а ви!? – сплюнув крізь зуби ледь не межи очі колишній тещі і хряпнув дверима.
Людмила іноді приїздила то з одним, то з другим полюбовником. Марфа сварила. То вона і їздить перестала.
– Ти мені все життя перевела! – кричала колись. А тепер житиму так, як хочу!
Де тепер вона живе, та чи й живе? Хтозна. Якби Марфа знала, то дала б тому чоловіку, тобто внуку, її адресу. Бач… Хотів побачити.
* * *
Вікторові було так легко, як після лазні. Нарешті збулося те, що мучило його кілька місяців. Він точно знав, кого любить і хто йому дуже дорогий.
Коли його тато, хірург, помер від інфаркту, він зайняв у клініці його місце. Всі колеги говорили, що батько подарував сину свої золоті руки і своє велике серце. Віктор обожнював батьків і любив слухати, коли хтось робив компліменти, що він на них схожий зовнішньо. Раптова батькова смерть, хвороба мами – дитячого лікаря – дещо вибивали його із життєвої колії. Не міг переконати маму на операцію. На нічному чергуванні ще раз узяв її медичну карту. Хотів проаналізувати, оцінити всі ризики. Читав уважно кожен запис лікарів, зроблений багато років тому. Читав, читав… навіть пальцем торкався того діагнозу! Як? Як міг народитися він після такої операції, коли жінка вже не може народжувати?! Серце, здавалося, розірветься на частинки! Хто ж тоді я? І хто я моїм батькам?!
Думав не день і не два. І таки наважився. Мама потихеньку згасала. Він сів біля неї на ліжку, обійняв:
– Мамулечко… Я дуже тебе люблю… Не хвилюйся… Скажи мені, хто я? Звідки? – поклав перед нею медичну картку із загорнутою на діагнозі сторінкою.
Мама розказала все і дала адресу, де мали б жити його баба, дід і та мати, яка народила.
Не відразу наважився поїхати до них. Похоронив маму і дуже сумував. Віктор уже відчув, що нікого іншого не назве мамою і не сприйме, та хотілося побачити ту, що залишила. Як і з ким живе? Які у неї діти? З ким вона щаслива? Поїхав. І привід знайшов, щоб у хату зайти – засіяти…
Коли зайшов у хату, оглянувся навколо і згадав, що вже бачив саме цю хату – у снах, і жінку, так схожу на цю, яка зустріла його… Такі сни бачив, коли хворів малим і плакав. Бо жінка та була без обличчя, тільки очі світилися вогниками. Він боявся її, бо здавалася йому привидом. Тоді плакав і гукав маму. Мама лягала поряд, хрестила його і пригортала до серця…
Олександра Гостра, Чернігівська область
