Жіноча сотня самооборони Чернігівщини – незламна!

Ірина Тимофєєва самовіддано допомагає Збройним Силам України з 2014-го, як і її подруги з жіночої сотні самооборони Чернігівщини. Адже наші відважні волонтери – такі ж учасники героїчного захисту Чернігова та Придесення, як і всі звитяжні бійці, котрі відстояли рідне місто й прогнали російську орду з рідної землі. Пані Ірина увесь час невтомно опікується і Чернігівським військовим госпіталем, де надзвичайно цінують її постійну допомогу.

– Ірино Анатоліївно, знаю, що Ви – з родини залізничників, і мешкали не в одному місті України.

– Так, мої мама з татом – залізничники, це – дуже цікава, романтична професія. Я жила в Чернігові, Коростені, Харкові… Закінчила Харківський авіаційний інститут, за фахом – системний аналітик. Трудилася в Харкові у військових конструкторських бюро. Потім створила своє підприємство – фітоаптеку, котра тепер працює в Чернігові. Я переїхала сюди, бо зламала ногу, перенесла три операції; а мій малий син ішов у школу, й ним треба було займатися. Тато з мамою оселилися в Чернігові, і вони мені в усьому допомагали. Тож буквально через п’ять років я по-справжньому полюбила це місто, яке стало моїм. Чернігів – прекрасний, неймовірний, тому у нього просто закохуєшся, і це почуття вже назавжди з тобою.

– А де у Вас тут найулюбленіше місце?

– Біля шпиталю – поруч чарівна річка, мальовничий зелений краєвид. Є чудова, затишна церква, духовна атмосфера. Це – гарно, неповторно! Тому за першої ж можливості я тут сиджу собі хвилин десять на лавці, дихаю чистим повітрям, мрію, відпочиваю душею і тілом. Приходжу сюди щоразу й зараз, від час війни. Відчуваю таку душевну потребу.

– Ви відстоювали нашу свободу ще на Майдані.

– Це для мене – відправна точка. Я з’явилася на Майдані в Києві у перший же день, 30 листопада, і пішла звідти останньою – 24 лютого 2014 року. Розуміла, усвідомлювала, що глибокі зміни – на часі, тому потрібно боротися зі свавільною та лукавою тодішньою владою, котра переймалася тільки власною «бездонною» кишенею, і їм було начхати на Україну, наше майбутнє, бо вони хотіли, щоб народ і далі вічно скнів у рабському ярмі. І ось тоді я збагнула, настільки для України небезпечна шовіністична росія, що прагне загарбати наші землі та розтоптати свободу і демократію, наше майбуття.

– Крим це показав…

– Авжеж. І от, з приходом отих «зелених чоловічків» – окупантів у Криму, в нашому місті одразу ж організувалася жіноча сотня самооборони Чернігівщини. Це сталося у травні, і до нашої сотні прийшли жінки з Майдану – небайдужі, патріотичні, активні! І ми тоді почали допомагати нашим військовим – 1-й Сіверській танковій бригаді, а також 13-му та 41-му батальйонам, батальйону «Чернігів» Національної гвардії, полку зв’язку, саперам… – і всі вони стали нашими підопічними. Адже, відверто кажучи, тоді у військових майже нічого не було, і справжньої української армії, по суті, не було!

– Ті наші недолугі правителі просто добили її до «ручки»…

– А влітку, коли на Сході вже розпочалися бої, наші відважні дівчата добиралися з волонтерською допомогою туди – на Донеччину, Луганщину. Їх знали та одразу впізнавали на блокпостах. Дуже багато тоді зробили наші невтомні Світлана Здор, Світлана Корольова, Оксана Рубан, Оксана Тунік-Фриз…

Зокрема, виникла велика проблема з ліками для військових. Так я, власне, і заприязнилася з Чернігівським військом госпіталем, і відтоді всі ці дев’ять років я – поруч із ними, допомагаю, чим тільки можу.

– Ви очікували повномасштабної війни?

– Ми знали про це ще за тиждень до її початку… Так, готувалися. Мали «тривожні валізи». А 24 лютого зібралися всі разом у нашому центрі самооборони. До речі, у нас же – не лише жінки, є й чоловіки. Це просто така назва символічна – жіноча сотня, бо започаткували цю справу жінки. Потім, під час ворожої навали, у центрі щодня цілодобово знаходилося до п’яти людей. Але практично всю діяльність координують10-15 активісток. Втім, якщо «свиснути» – і зараз півсотні людей збереться.

Коли наш Чернігів облягли загарбники, почалася щоденна, постійна, запекла, самовіддана, звитяжна боротьба за місто, за Україну. Ми цілком розуміли, що можемо всі загинути, однак впевнено робили свою справу. В основному ми допомагали і допомагаємо військовим, але, звісно, якщо до нас зверталися цивільні, ми старалися подбати і про них.

Деякі наші жінки просто мусили вивезти в безпечне місце своїх дітей – на Захід України, до Польщі. Однак вони там завзято працювали на Україну та рідний Чернігів. Без них ми б просто не змогли стільки зробити, бо саме вони стали нашими «ногами» і тоннами передавали сюди вантажі: це і бронежилети та каски, рації, й тактична медицина (військові аптечки), сухпайки, спальники та ліхтарі, генератори, ліки… – все це привозилося фурами. Тобто наші дівчата там буквально пахали по 24 години на добу! Без них – ми б тут загнулися.

– Вас і Ваших подруг нагородили почесними відзнаками. Нещодавно в День волонтера отримали державні нагороди Ради національної безпеки і оборони України Наталія Дідушевська та Світлана Корма, які урочисто вручив голова Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус.

– Зараз я розповім Вам про дівчат нашої жіночої сотні – Наталю Дідушевську і Таню Корму. Дуже пишаюся дружбою з ними з 2014 року! Це – волонтерки, великі, невтомні, мужні трудівниці та подвижниці. Вони потужно займаються такою благородною діяльністю з 2014-го, з самого початку віроломної російської агресії. І в перший день повномасштабної війни, 24 лютого, ми зібралися разом. Наталя записалася в територіальну оборону, в медичний екіпаж, і вже з наступного дня допомагала в боях на ЗАЗі, де було вкрай «спекотно» (чернігівці зрозуміють). Танкові колони загарбників намагалися прорватися до міста, але наші бійці – герої! І наша Наталочка взяла в руки автомат.

А наша Таня Корма – це абсолютна витривалість. Геніальний логіст, «добувальниця»! Діставала генератори, ліки, спальники… Вона знаходила автівки, і відчайдушні хлопці-водії, ризикуючи життям, доставляли вкрай важливі вантажі. Дзвонить нам і інформує, як із кулемета: «Вантаж виїхав із Польщі… – на заправці в пункті «А» вивантажено – через десять хвилин забрав інший екіпаж – вантаж їде до Чернігова… – зв’язку немає – зв’язку все ще немає – вантаж доставлено в шпиталь». І так – просто цілодобово! Без неї, її волонтерської допомоги, було б дуже важко. Безперечно, дівчата заслужено отримали нагороди РНБО. Справді, жіноча сотня самооборони Чернігівщини – незламна. Дівчатам ще за життя пам’ятники треба ставити!

– А хто – керівник жіночої сотні самооборони?

– Світлана Корольова. У березні вона потрапила під лютий обстріл, коли міст розбомбили, і вантажі переправлялися човнами – бронежилети з Польщі. Трьох хлопців поранили, а Світлана отримала важку контузію і зараз лікується в Італії. Але вона увесь час налаштована на позитив. Це – мур, фортеця! Цілодобово в центрі перебувала наша Світлана Здор… У неї чоловік був на фронті, одержав важке поранення, лікується в київському шпиталі. А її батьки та діти перебували в окупації. Та вона – мов кремінь, така незламна, надзвичайно діяльна!

Бо всі ми розуміємо, що потрібно триматися, робити все можливе й неможливе для Перемоги. Тільки так. Тож я за увесь час ворожої блокади жодного разу навіть не плакала. Адже це – війна, і треба боротися, іншого виходу немає. Ми просто не можемо програти, бо тоді не стане України. Та ми неодмінно переможемо!

– Що Вас особливо вразило під час навали рашистів?

– Стійкість! Бомбардували із дронів наш волонтерський центр: увесь день все фотографували, а вночі скинули бомби… У підвалі жили мами і діти наших волонтерок. Зв’язку не було… Будинок не зруйнували, проте повилітали вікна і двері. І яка ж була реакція волонтерок? Живі й добре. Ніякої паніки! Спокійно після цього обстрілу обговорювали, як нам знову допомогти 1-й танковій Сіверській бригаді. Отакі люди! Зібрали ще цілу машину медикаментів для шпиталю…

Я бачила, як у шпиталі всі працювали, як один злагоджений механізм – лікарі, медсестри, санітарки. Допомагали одне одному, підтримували, як могли. За півтора кілометри від міста йшов бій, то пішки добиралися, аби допомогти пораненим! Пам’ятаю, як Валентин Буряченко, Вадим Мисник, група «Кліщі» під шаленими обстрілами вивозили поранених… Все це й зараз у мене стоїть перед очима. Бо як таке забудеш? Героїзм наших бійців, медиків, волонтерів – таке ніколи не забудеться, адже це – не вигадане, фантастичне кіно, а наше реальне життя.

Далі ситуація погіршувалася. Облога міста більшала, орки лізли, мов таргани. Закінчувалися ліки, дезрозчини, і їх все важче було привезти. Але ніхто не занепадав духом. Військові медики шпиталю спали буквально по 3-4 години. Виснажені, стомлені, однак упевнені в собі – треба робити!

– Цікаво наразі почути Вашу думку про начальника Чернігівського військового госпіталю, Героя України Олександра Слєсаренка.

– Олександр Петрович – це справжній Керівник, дуже самовіддана та шляхетна Людина! Він – досвідчений організатор та головний аналітик, і добре знає про все, що буквально кожної хвилини відбувається в шпиталі. Вся потрібна інформація – у нього в голові. Полковник медичної служби. Одним словом – непохитна Скеля! Тому наш Олександр Слєсаренко – це взірець для всіх інших. Так, всі на нього тут рівняються.

Він свого часу буквально врятував шпиталь, котрий дехто з тодішніх можновладців хотів розформувати… Взагалі ж, у нас досі не всі розуміють, чим відрізняється шпиталь від цивільної лікарні. Вважають, що це – просто така собі лікарня для військових. Але ні, це – військова частина! От я під час облоги якось запитала у начальника госпіталю: а чи є у нас, власне, план «Б» (мала на увазі евакуацію шпиталю). А він мені спокійно відповів: «Якщо рашисти прорвуться в місто, ми будемо відстрілюватися».

Я щиро пишаюся, що ми вже тривалий час співробітничаємо разом, що він мені цілком довіряє. Бо Олександр Петрович – бойовий командир, справжній Герой, а тут «якась навіжена» волонтерка. Однак, якщо вже він повірив людині, то буде поруч, що б не трапилося. Тому я – цілодобово, 24 години на добу, думаю про свою волонтерську діяльність. Адже це – мій внесок у Перемогу, в яку абсолютно вірю.

От за цей час у шпиталі вже створено повну автономну свердловину води. Я цим займалася, взагалі, координувала збір благодійних коштів, і свердловина запрацювала. Отже, шпиталь має свою автономну воду.

У підвальних приміщеннях тепер – операційні, реанімація, душові… Це – дуже важливо в умовах війни, лютих обстрілів. Так, більшість коштів виділило Міністерство оборони України, але також допомогли небайдужі волонтери зі США, Франції та Німеччини, котрі передали якісне хірургічне обладнання для операційних. У шпиталі поставили додаткові генератори. З’явилися нові комп’ютери. І вся ця робота активно триває!

Ми, волонтери жіночої сотні, постійно працюємо – немає ні суботи, ні неділі. Вдома я – також за комп’ютером. Мрію, що одного разу почую це прекрасне слово – Перемога! Це – моя головна мрія.

– Вільного часу у Вас, по суті, немає, а яке хобі мали до війни?

– Люблю мандрувати. Всю Україну об’їхала. Не побувала тільки в заповіднику «Асканія-Нова», на Херсонщині, але мрію після війни і туди доїхати. Багато бувала за кордоном, однак я не вилежувалася увесь час на пляжі, а відвідувала пам’ятки архітектури; ходила в гори, насолоджуючись мальовничими краєвидами; чимчикувала пішки, буквально дихала історією цих країн, цікавилася національними традиціями. Бо з вікна автівки мало що можна зрозуміти – місто можна по-справжньому відчути лише ногами.

Спілкувався Сергій Дзюба