Життя прожите в любові до слова

Писати про брата наскільки легко, настільки й складно. Легко, бо випурхнули з одного гнізда, там, під материним небом, мали спільні стежки, пили з однієї криниці воду, ділили шматок хліба навпіл у голодному сорок сьомому, зростали і соромливо закохувалися.

А потім – життя на відстані один від одного, родинні турботи, захоплююча творча праця, у якої не буває зайвого часу. Тож спілкуватися нам доводилося не так часто, як хотілося б, як це було в дитинстві. Про що я нині шкодую. Але спробую хоч частково осягнути його життєвий і творчий шлях.

 

Прийшовши одного разу у цей незвіданий світ, ми єднаємося з природою, зростаємо в ній, набираємось фізичних і духов­них сил, вбираємо в своє серце чуття материзни і часто залишаємо її. Але що зробиш? Так має бути. Бо щоб утвердитися у цьому бурхливому світі, глибше пізнати його, розширити духовні обрії, ми маємо відірватися від рідного порога, від материних ніжних рук, від усього того, що оточувало нас, зігрівало і наснажувало з дитячих літ.

Проте, де б ми не були, скільки б нам не було років, весь час віддаляючись у часі, ми не можемо забути ту місцину, де вперше побачили диво світу цього. Пам’ять, як і вічність, невситима. Вона тримає наше серце в любові до первозданних джерел нашого дитинства. І вже з відстані часу краще усвідомлюєш, що твоє рідне обійстя, хата, мати молода, стежки, колись стоптані твоїми босими ногами, околиця і верби, сад, що цвіте білим квітом і кожна пелюстинка уподібнюється тебе, «то все земля, поза якою тебе нема і не може бути». То місцина, куди ми повсякчас повертаємося, якщо не фізично, то в думках, щоб набратися спраглості й духовної чистоти.

Така місцина, Батьківщина дитинства у кожного своя. Для Миколи, як і для мене, – це село Сахнівка, що розмістилося за сорок верст на північ від Чернігова в оточенні густих лісів та луків, усіяних з півночі урочищами та озерами, за якими тече незабутня, наша улюблена річечка Снов.

У моїй пам’яті досі батьківська хата, якої вже давно нема, світить голубими вікнами на південь, околиця, що заливалася щовесни водою, стежки на ній, по одній з яких пішов Микола від рідної хати, не оглядаючись, у свої сімнадцять літ у широкий світ, щоб пізнати його і повернутися знову сюди – назавжди…

У поетичній збірці Миколи Ткача «Світлини неба», яка побачила світ у 2004 році, є такі рядки, які зачіпають моє серце до болю.

Додому хочеться. Не млоїть під грудьми,

а стискує і ятриться нестерпно.

Набачився і світом, і людьми…

Додому хочеться. До мами. До – завжди.

На тихі зорі. На ліси і доли

повіяли осінні холоди.

І хочеться до спокою. Додому.

Микола безмежно любив маму, якій присвятив безліч віршів, наше рідне село, неповторну природу, яка в тяжкі повоєнні роки наснажувала і духовно збагачувала його. Вже як мешкав у Києві, то частенько навідувався, а коли матері не стало, то під час канікул щоліта жив у селі, садив залюбки всяку всячину на городі, блукав ярами і полями, вів дослідницьку роботу та писав вірші.

У селі, коли я до нього навідувався, був завжди творчо піднесеним, міг годинами захоплено розповідати про свої відкриття в царині культури. Його глибокі і щирі почуття до материзни були такими ж глибокими і до України, до свого народу.

Про дитинство Миколи боляче згадувати, воно було упосліджене, затьмарене повоєнними злиднями та образами. Живучи без батька, стільки тих поневірянь і принижень довелося зазнати, що їх і описати тяжко.

Дуже рано став дорослим. Разом зі мною напівголодний возив з лісу санчатами дрова, коли мороз сягав 20 градусів, збирав у полі колоски, гнилу картоплю щовесни та виконував інші роботи по господарству, часто пропускаючи уроки. Однак навчався успішно, був допитливим юнаком, рівнозначно захоплювався як українською і світовою літературою, так і природничими науками. Бездоганно знав математику і фізику. Цікавий один факт.

Коли під час екзамену з математики у випускному десятому класі вчителі не змогли розв’язати задачу, яка надійшла з району, то покликали в канцелярію Миколу, який це швидко зробив. Він був творчо одержимою і наполегливою людиною, прагнув якнайбільше отримати знань. Проте, після невдалої спроби поступити в Дніпропетровський університет, на хімічний факультет першими для нього університетами стали Чернігівське торгово­кооперативне училище та Чернігівське професійне­технічне училище столярів­краснодеревників.

Рік праці в Одесі, відтак служба в армії (в м. Бранд, Німеччина), де Микола написав чимало віршів, які досі не опубліковані. Демобілізувавшись, навчається у Київському інженерно­будівельному інституті, а, закінчивши його, деякий час працює в Києві майстром на будівництві Кібернетичного центру України, головним інженером ЖЕК при Печерському райвиконкомі.

Микола, як і я, спершу стверджувався будівничим, бо батько, як любила говорити мати, півсела хат збудував. Але так сталося, що доля вивела нас обох на письменницьку стезю. Десь у цей час філософія його життя поступово змінюється, не тільки в духовному сприйнятті світу, а й в царині побуту. Приходить усвідомлення потреби визволення від цивілізаційного рабства людської душі, тож вивчає практики систем здорового способу життя, проводить заходи по відродженню народних традицій. Разом з тим захоплюється дослідженням глибин народної культури та давньої писемності, стверджуючись як науковець.

Згодом переходить на творчу роботу, здійснює експедиції по Україні, записуючи ономастичні, топонімічні та фольклорні матеріали. На цей час він уже видав кілька поетичних книжок, зокрема книгу «Клечальний міст: джерела української міфології», за яку йому було присуджено премію «Благовіст», а також прийнято до Спілки письменників України та СРСР.

З 1998 року Микола Ткач почав працювати у Київському національному університеті культури і мистецтв та системно займатися природничими науками. Тут захистив кандидатську дисертацію, одержав звання доцента, а згодом професора.

У радянські роки невідступно за ним стежили різного роду сексоти та працівники КДБ, які влаштовували йому всілякі провокації, заважали працювати. І драматизм у тому, що це продовжувалося і в роки незалежності України. І вірогідно, не без їх участі він надбав собі хворобу, яка з кожним роком загострювалася і дедалі чутніше давала про себе знати.

Перша його поетична книжка «Риштування» побачила світ у 1975 р., з якої партійні рецензенти вилучили найбільш вартісні вірші, де були ознаки радянської дійсності. Згодом почали з’являтися інші збірки, зокрема «Відвідини матері» (1980), «Древо» (1988), «Дзвони скляної гори» (1992), «Золоті орелі», (1997) «Не осквернись, душа моя, у слові» (2002), «У світлині неба» (2004), «Непочата вода» (2008), «Вино з тюльпанів» (2012), «Осел у шкурі лева», «Сонячний зайчик», «У володіннях Волоса» (2012), «Земля і люди» (2012), «Час любові і болю» (2016) «Михайлик і Марко» (2015) – книга для дітей, «Цвіт полинь» – книга авторських пісень, «Поезія натхненних рук» (2013) – фотоальбом виробів народного мистецтва.

І остання його лебедина пісня, поетична книга – «Вербове коріння», яку він встиг ще потримати в руках. У ній виявився філософський і символічний підтекст, адже латинське vergum – то слово. Книги «Вино з тюльпанів» та «Земля і люди» висувалися на премію Тараса Шевченка.

Багато мав захоплень. І навдивовижу був працьовитий. Якось у розмові про творчість він мені сказав: «Дивне відчуття настає, коли після огрому роботи раптом поринаєш у глуху тишу. Здається, що увесь світ зачиняється на маленькі двері. А сам стаєш таким непомітно маленьким, ніби викинутий на піщаний берег безлюддя. І не знаєш куди себе подіти. Як бути? І тоді усвідомлюєш свою нікчемність у порівнянні з тим, що робиться самим тобою».

Тим живу, що віршую себе,

Та вигоюю віршами болі.

І не треба ні хліба, ні солі –

Лиш би небо всуціль голубе.

Ой, турботи, не дуже спішіть, –

Відпустіть моє серце на хвилю.

Я у слові замріяним виллю

Все, що бачу очима душі, – так писав Микола ще у 1982 році, коли був охоплений жагою пізнання.

Його полонила міфологія та ономастика, народні ремесла. Він писав вірші, різьбив по дереву, шив сам собі народний одяг, збирав народні пісні у контексті писемних джерел, зразків фольклору та говірок, практикував у харчуванні сироїдство, досліджував старослов’янську писемність. А коли збагатився знаннями, то десь на початку 80­их років минулого століття приступив до невмирущого «Слова о полку Ігоревім».

На той час йому вже довелося пройти селами, почути живу мову у різних регіонах України. Він не перекладав і не переспівував безсмертну поему, як інші поети, а зробив наукову реконструкцію – відтворив текст за збереженими словами, виразами, говорами (діалектами) чернігівських та інших областей.

Після чого всі «темні» місця зі «Слова о полку Ігоревім» зникли і постала ритмомелодика прадавнього звучання – не російською, а українською мовою. Свою працю з радістю поспішив показати в Інституті мовознавства ім. О. Потебні, але там його сприйняли холодно, мовляв, не знає мовознавчої освіти. Проте, порадили звернутися до московських дослідників «Слова…»

Відомо, що твір «Слово о полку Ігоревім» за часів Карамзіна і Пушкіна вважався лише російським національним скарбом. І хоча Д. Ліхачов пізніше став називати його «руським», однак мав на увазі Росію. Московські і петербурзькі дослідники не володіли мовою оригіналу, то не могли припустити, їм навіть і не снилося, що твір є суто українським. І коли Микола надіслав свою працю до Інституту світової літератури ім. М. Горького АН СРСР, то вони перелякалися і чомусь звинуватили Миколу у незнанні сучасної російської мови.

Довелося їхати у Москву і з великими труднощами повертати рукопис. Ця праця вийшла в Україні окремою книгою спочатку під назвою «Пахощі Боянових слів», а згодом «Слово о полку Ігоревім: графічна реконструкція, переклад, словник­довідник». Словник­довідник «Слова о полку Ігоревім» підготовлений у контексті українських писемних джерел, зразків фольклору та говірок є сьогодні єдиним не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Потім була наукова реконструкція «Остромирового Євангелія», «Слова о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона та багато інших досліджень. Зокрема побачили світ такі книги: посібник з народознавства «Дерево роду», навчальний посібник «Міфологія», монографія «Володимирові боги», родовід М. М. Поплавського «Від джерел до джерел», наукова розвідка «Генеалогія слова», «Музика мови і мова музики», фольклорно­етнологічні та інші видання: «Вийди, вийди, Іванку», «Ішов Миколай», «Перетик», «Хліб наш насущний», «Ой ти, Калито, ой медовая», «Просили батько, просили мати», записи українських народних пісень: «Ой ти, просо­волото», «Чумарочка рябесенька», авторські пісні: «Пісне моя», «Українська звичаєва культура» – монографія.

Працював він над Словником українських імен, але так і не закінчив. І ще одна праця, яку він носив у своєму серці все життя, яку з певних причин, тільки йому відомих, залишив і більше не повертався до неї – це «Походження слова». Саме під таким заголовком лишилася після нього папка, в якій зібрано багато чорнових матеріалів.

У нього була особлива пристрасть до Слова. Він жив ним, проникав у найпотаємніші його глибини, кохався в ньому. Навіть дипломну роботу в будівельному інституті захищав українською мовою, чим викликав неоднозначну оцінку в тодішнього керівництва. Любив говорити: «Слово – явище космічне, дане Богом у вигляді закодованих символів, які поки що залишаються загадкою для людства».

Микола навіть намагався і тут щось прояснити, мав уже певні напрацювання, і при зустрічі зі мною висловлював свої гіпотези, захоплено розповідав, малював ті символи, а потім раптово припинив ці дослідження. Коли я запитував чому, то обґрунтовував це тим, що людині ще рано розкривати цю таємницю, бо, може, наробити біди.

Тож не випадково апогеєм, лебединою піснею його творчості став «Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови». Над цим Словником Микола працював дуже потужно кілька останніх років, будучи уже дуже хворим. Про те, що він упорядковує такий Словник, я дізнався від нього років сім тому. Він був настільки захоплений цією працею, що при зустрічах у розмові зі мною повсякчас уточнював значення того чи іншого слова, багато з яких збереглися в нашій пам’яті з дитинства, але практично не вживалися. І, незважаючи на стан здоров’я, просиджував за комп’ютером по кілька годин щодня.

У листопаді 2018 року він приїхав до мене в Чернігів уже зовсім безнадійним – не міг підвестися з ліжка. Але Микола мав неймовірну силу волі до життя, до праці. Вірив, що започатковану працю Господь дасть можливість йому завершити. І ця віра підняла його на ноги. Перші кроки по кімнаті почалися з десяти кроків, а коли зробив п’ятдесят, то знову на початку нового 2019 року сів за комп’ютер. У перших числах квітня з радістю похвалився: «Словник закінчив!» Але видати йому, на жаль, не судилося… Він скинув текст на флешку за три дні до того, як покинув цей світ. Коли я відкрив її, то від подиву просто розгубився: Словник мав 1700 сторінок шрифтом 14. Коли я його записав 10 шрифтом, то набралося 1008 ст. форматом А4. Мені не вірилося, що такий величезний обсяг роботи, який під силу тільки окремому колективу, могла здійснити одна людина.

За багато років Микола ґрунтовно опрацював величезну кількість лексичного матеріалу, використовуючи діалектні словники регіональних говірок, фольклорні збірники, літературні твори та власні записи, які збирав повсякчас. Це перший в Україні такий Словник українських діалектів, який вміщує в собі говірки всіх етнічних груп українців та засвідчує еволюційні та історичні зміни живої української мови в її говірковому розмаїтті. І, на щастя, завдяки Чернігівському земляцтву в Києві цей Словник побачив світ у 2019 році. Але дуже мізерним накладом. Проте, хочу повідомити дослідникам та шанувальником Слова, що Словник щойно перевидано. Тож бажаючим його придбати, раджу звертатись до редакції журналу «Літературний Чернігів».

Крім усіх перерахованих захоплень, хочу нагадати шанувальникам творчості Миколи Ткача ще про одну грань його таланту – художнє читання, про яке нині мало хто згадує. Упам’ятку мені творчий вечір Миколи – він презентує щойно видану книгу «Слово о полку Ігоревім: реконструкція, переклад, словник­довідник». У актовій залі Національної спілки письменників України повнісінько поважних гостей – письменники, історики, філологи, народознавці. Тут академік НАН України Микола Сулима, доктор богословських наук, академік Дмитро Степовик та ряд інших відомих людей, які працюють в царині української історії і культури. Чути голос бандури – то грає Тарас Компаніченко.

Микола сидить за столом у пошитому його руками кептарику, з­ під якого виглядає вишита сорочка. У нього густе і довге волосся з ледь помітною сивиною, на чолі орнаментована стрічка. Модератор цього заходу лауреат національної премії ім. Т. Шевченка Микола Шудря надає йому слово. Микола встає, якусь мить збирається з думками, нараз починає читати напам’ять текст «Слово о полку Ігоревім».

Очі його засвічуються якимось дивним блиском, голос високий, збуджений. Вимова кожного слова прониклива, виразна, м’яка, рухи рук артистично ритмічні. Читає натхненно і хвилююче. На його устах ніби бентежна пісня далеких пращурів про їхню героїчну боротьбу. У залі цілковита тиша – всі в полоні геніального «Слова».

Після того я ще не раз бачив, як Микола, читаючи цей твір (знав його весь напам’ять), захоплював присутніх. Він мав дар читця. І це в нього проявилося ще в юності.

Читав ще в школі зі сцени вірші, не раз перемагав на конкурсах читців. Деякий час вів гурток художнього читання в Чернігівському ПТУ. Потім, як повернувся з армії і працював у Чернігові інструктором фізкультури в будтресті № 2, то брав постійно участь у художній самодіяльності – читав поетичні твори відомих українських поетів, зокрема Т. Шевченка, В. Симоненка та інших митців у Будинку культури будівельників, а згодом – обласній філармонії. Сприйняття було неймовірно емоційне. Його вітали стоячи, на очах багатьох присутніх були сльози. І пізніше, коли став читати уже свої вірші, то теж мав серед слухачів величезний успіх.

Не раз мені доводилося брати участь у літературних заходах разом з Миколою і бачити, як він завжди натхненно і вразливо, не стримуючи емоцій, ніби пропускав через серце кожне слово, читаючи свої поетичні твори. І публіка завмирала. Це було на багатьох презентаціях поетичних книг. Так було в рідному селі Сахнівці, куди ми приїхали у складі делегації на відзначення 160­річчя від дня народження нашого земляка, сахнівця, драматурга, друга М. Костомарова Данила Мороза (помістя його славного дворянського роду знаходилося в центрі нашого села, де колись була церква, а нині стоїть школа). Саме Микола вивів із забуття ім’я цього талановитого письменника, дослідив його життєвий і творчий шлях, упорядкував його твори і видав окремою книгою.

У Миколиних віршах переплітаються і радість, і сум. Та багато болю. Бо довелося йому, як і мені, у дитинстві зазнати чимало поневірянь, приниження людської гідності в ті радянські повоєнні роки. І вони залишили в душі на все життя гніт, відчуття несправедливості, неволі.

Коли у 1975 році у видавництві «Молодь» вийшла його перша поетична збірка «Риштування», то він, даруючи її мені, замість автографа написав на титульній сторінці:

Риштуймося, брате –

Дорога лежить.

За хатою хата

По тіннях біжить.

Риштуймося, брате!

(розбратано дні)

Встає Україна

В священній борні!

Звичайно цей вірш до збірки «Риштування» у ті часи потрапити не міг – його вилучили відразу. А якщо б цього не зробили, то для автора і редактора погано б закінчилося. Як бачимо, цей вірш актуальний і сьогодні після тридцяти років нашої незалежності. І це прикро і сумно.

Хочу зауважити, що Микола мав загострене відчуття справедливості. Він боровся з комуністичною владою ще в часи її панування. І коли на початку 90­х років минулого століття виступив з ініціативою перейменувати с. Ленінівку на його споконвічну назву – Сахнівка і знести пам’ятник Леніну, який стояв у центрі села, то нажив тоді серед земляків багато ворогів.

Микола працював творчо до останнього подиху. Крім Словника, який він завершив у останні дні, на столі лишилося кілька десятків віршів, щойно написаних. Помер 17 квітня 2019 року. Похований у рідному селі Сахнівці поруч матері. Нещодавно за моїм проєктом на його могилі поставлено пам’ятник.

Величину і значимість літературної і культурологічної спадщини Миколи Ткача належить ще осмислити і оцінити як нашим сучасникам, так і майбутньому поколінню. Адже він, Охоронець українських традицій, як і багато інших подвижників духу, завжди щиро і послідовно захищав нашу мову і культуру, боровся за Україну і українство, вболівав за те, аби зберег­лася генетична пам’ять нашого народу, духовність, український рід і його багатовікові традиції.

Світла пам’ять невтомному ратаю на ниві української культури.

Михась ТКАЧ, письменник, заслужений працівник культури України, м.Чернігів