Життя як є. Смак картоплі 

Хто з українців не знає той смак – картопельки не із супермаркетів, а із власного городу! Оцей сорт кращий у салат, ось цей – на мундерку, цей – чудово запікати, цей – у страву, а із того – пюре, чи як у нас кажуть – товченка, топтанка вийде просто смакота! Картоплю називають другим хлібом, бо без її використання в їжу у більшості людей і дня не минає. Звичайно, у містян тепер надто широкий вибір різних продуктів у різного роду маркетах. Та картопля – є картопля! І її нічим не заміниш!

А от цього року картопля не вродила. На цей час, вважаю, всі, хто її вирощує, вже зібрав врожай – чи то приватники, чи фермери, і можуть розраховувати, як ним розпорядитися. Часто з приводу цьогорічного врожаю картоплі думку по телебаченню висловлюють експерти. Буває, що і насмішать не жарт! Бо коли ти все своє свідоме життя «живеш із картоплею», то докази експерта щодо неврожайності, такі як невикористання ефективних добрив, нестача сортів високих селекцій і т. п., м’яко кажучи, дратують. Найоб’єктивнішою причиною неврожаю картоплі стала велика засуха та спека, яка почалася ще у квітні, коли картоплю ледь посадили. Ранньостиглі сорти, як кажуть у народі, «згоріли». Цього літа клімат нашого регіону – як півдня України, де і не спеціалізувалися на вирощуванні картоплі.

Отож, уже на кінець вересня ціни на цей надто важливий для українців овоч зросли нечувано. У маркеті Талалаївки – 22 гривні за кілограм! У різного роду маркетах столиці – від 15 до 40 грн… Перекупники на базарі та по селах хочуть закупити від 10 грн за кілограм. Успіх не дуже. Зустрічаються оголошення у Фейсбуці «Куплю картоплю по 10-12 грн…». А в коментарях здебільшого вказують напрямок… де можна купити за такою ціною.

Треба розуміти, що в ціні буде і посадковий матеріал весною. І, може, нарешті тепер, коли вона не у надлишку, трапиться диво і селяни самі продаватимуть картоплю по тій ціні, якої дійсно вона варта, а не по тій, яку запропонують міняйли та перекупники.

* * *

Для українського селянина картопля – це не просто овоч. У вирощування цієї дорогоцінної культури закладені традиції, звичаї того чи іншого регіону. У щоденному селянському житті впродовж року побутують фрази: «як посадимо», «посадили», «посапуємо», «ще не вибирали?», «уже вибрали?» Бо і все життя селян пов’язане із фазами і періодами вирощування картоплі. Мало хто підраховує, скільки ж її справді треба для родини. Багато хто із людей старшого віку звик вирощувати стільки, «щоб було»: і собі, і дітям та родичам у місті, і худобі. Молодь, навіть у селі, до цієї праці вже дуже не нагнеш. Бо на картоплі статок не заробиш, а спину тільки так завантажиш… І цієї неврожайної для картоплі осені ті, хто не садив, і ті, у кого не вродило, сподіваються, що коли буде необхідність, таки куплять собі картоплі. Головне – щоб супермаркети працювали та люди мали можливість працювати і отримувати достойну зарплату за свою працю. Змінюються часи, звичаї, традиції…

* * *

Кажуть сільські жінки, що перебирати картоплю – то справа надто нудна. Коли вирощуєш її на сотці-двох, то, копаючи, можна відразу і сортувать. А коли її соток кільканадцять, то щоб зібрати за трактором чи блоком, треба не одну пару рук водночас. Отак толокою збирають відразу всю докупи, відділяючи хіба що дрібну – для хазяйства. Швиденько зібрали, перевезли чи перенесли, відпочили, добре пообідали. Раніше, до війни, ще, було, і поспіваємо! Потолкуємо про те, що таки тракторцем чи блоком підкопувати – це тобі не лопатою, як раніше… І згадуємо…

«Після нас уже ніхто не буде цього робить!» – впевнено сказала родичка. Вона має рацію. Відходять у минуле традиції вирощування картоплі. Вже і не побачиш десь на городі бабусю у хустинці та ситцевому платтячку, яка вибирає картоплю лопатою. Відробили своє – і… пішли за обрій. Тепер ми, у різнокольорових бриджах та султанках (бо так зручно), ще бігаємо підтюпцем за тракторцем. Буває, що і діти приїздять на допомогу. Хлопців майже немає, бо війна, а дівчата у коротких шортах без особливого ентузіазму таки тупцяють за матір’ю чи свекрухою, збираючи у відра картоплю. Дітей та підлітків на городі немає теж. Вони сутуляться над гаджетами, бо батьки їх тепер дуже люблять і не дозволять «псувати» дитинство картоплею… Вони вже не знатимуть смаку картоплі.

* * *

Перебираю картоплю, кидаючи водночас у кілька відер: ділю по сортах для посадки, дрібну – на корм худобі, окремо – вищого сорту, окремо другого сорту, тобто надрізану чи ледь пошкоджену. Так увесь час робила мама, та і я вже давним-давно. Картопля вищого ґатунку вся, як помита, чистенька і гладенька. Мама називала її «празнична», тобто для хороших гостей на гостинець, а чи й готувать тоді, коли гості збиралися. Цю «празничну» мама і продавала. Собі ж можна і другосортну почистить, а цю – на копійку… Були часи.

Бухкають картоплинки у відерце… Згадую. Ще точно до школи не ходила, та, як і всі сільські діти, вже збирала картоплю. Відерце у мене було невеличке. Збираю і насипаю у велике. А старші – вже у мішок. Скажу відверто – не хотілося. Думала, що легше тому, хто з лопатою… Так буває у дітей, які дуже хочуть стать дорослими.

Про існування робочих рукавичок ми тоді навіть не знали. Особливо, коли осінь дощова, підривалися нігті, утворювалися задирки, які, бувало, ставали наривами. Скаржитися не було заведено. У всіх сільських жінок руки були у тріщинах, особливо восени.

Була така у селах традиція: першого вересня йдуть діти до школи і починається сезон вибирання картоплі. Отож, пропреш велосипедом сім кілометрів зі школи, наїсися всього, що попадеться, бо «ростущий» організм тільки так требує, і – за лопату! Треба накопать хоч кілька мішків, щоб тато після роботи переніс. Завжди вибирання картоплі затягувалося надовго. Батьки щодня на роботі, у нас із сестрами у школі вихідний лише неділя. Вибираємо-вибираємо картоплю, а там і буряки «підштовхують».

Вересень і у школі був трудовим. Починаючи із п’ятого класу нас привчали і до колгоспної картоплі. Збираємо її після комбайна. Стараємося. Поряд їде трактор із причепом. На причепі пара старшокласників ловлять у нас повні відра. Весело. Особливо тоді, коли, так-сяк помивши руки, сідаємо обідать, витягнувши з торби хто сало сире, хто смажене, підсмажений хліб (грінка), яйце, огірок, помідор… Смачно. Пам’ятаю, кілька разів нам вивозили у бідоні гаряче кип’ячене молоко…

Потім весною, частіше всього у суботу перед Великоднем, ми цю ж картоплю, яка добряче перегнивала у буртах, перебирали. Вона дуже смерділа! Відбирали на посадку, на шкільну їдальню, а решту висипали у купу. Іноді я вдома запитувала тата, мовляв, навіщо її садить, щоб перегноїть. Відповідь і тепер згадую з усмішкою: «Щоб у союзі безробіття не було! Тільки нікому не кажи такого!»

У 70-80-ті роки минулого століття на картоплю мало що міняли по селах. Але певну кількість картоплі із двору треба було обов’язково здати через сільський магазин у заготконтору. Щоосені в село приїздило кілька машин із кавунами, які міняли їх на картоплю. Здебільшого приїздили хоч вихідці із села, хоч їх знайомі з Півдня та Сходу України. Завжди кавуни були втричі-удвічі дорожчі. І хоч селяни сопіли і бурчали, все ж міняли свій овоч на смачну ягоду. Згодом, у 90-ті, міняйл ставало все більше. Колгоспи розпалися і селяни різних регіонів у пошуку «живої копійки» везли міняти на картоплю помідори, кавуни, дині, перець, цибулю, олію… Був час, коли різним крамом отримували зарплату і працівники підприємств. Чого тоді тільки не привозили у села в обмін на нашу картоплю! Посуд, мийні засоби, одяг, будівельний матеріал. Надлишок врожаю картоплі 1998 року і я поміняла у магазині на цвяхи, скло на вікна та електродріт для будівництва хати… Тепер, ніби казка, звучить цей спомин.

Тоді ми ще тільки у фільмі могли бачити, як за кордоном фермери міні-тракторцями працюють на своїх полях. А ми – все лопатою! Працювали і діти поряд, бо добре розуміли, що від того, скільки зберемо картоплі, залежить наш увесь рік. Саме картопля у 90-ті була нашою сільською «валютою». Городи в оренду роздавали, здається, без зайвих проблем. Беріть та працюйте! Трактористів-приватників ще не багато, отож, займали чергу, щоб зорати, а вже коли з’явилися на людських городах картоплекопалки – діло пішло!

І цей період відійшов у минуле, став нашою історією, залишивши тим сільським людям, кому за 50 і більше, своєрідний присмак картоплі. Ми, українці, її любили, любимо і будемо любити їсти у всякому вигляді. І вирощувать, звісно, будемо… все менше і менше.

Олександра Гостра