Живий коридор з містян розтягнувся по вулицях міста на останньому шляху воїна

Про загиблих Героїв писати важко. Коли ти розумієш, що ось цей хлопець, в якого було безліч важливих справ тут, на землі, який сміявся, плакав, любив, був центром свого маленького особистого Всесвіту, залишив все оце, пішов на зустріч із смертю тільки заради того, щоб ти тут міг посміхатись своїм батькам, дітям, онукам, друзям, міг дихати і просто жити. Коли бачиш переповнені відчаєм очі матері, німе запитання в очах дітей, сповите тугою обличчя коханих. Коли пропускаєш через себе увесь біль і знаєш, що не можеш ані втішити, ані зарадити тому невимовному горю. Коли кудись діваються усі слова, бо ти розумієш, що таких слів, які передали б стан душі, просто не існує…

Ще важче писати про тих, кого знав. З ким ділив шкільні роки і юність. З ким пустував, жартував, сміявся і плакав, мріяв про те, яким буде завтра. Здається, тільки вчора писала про Андрія Непопа, який теж був частинкою нашої шкільної юності. А тепер – доводиться про тебе, Коля Ковальов, наш невгамовний і непосидючий Кльон…

«Та він і хвилинки на місці не всидить»

Ми сидимо з мамою Колі Ніною Олексіївною і його донькою Оксаною на маленькій затишній кухні. На столі – світлини. На них Кльон зовсім маленький, але не впізнати його неможливо. Ось Коля-підліток, учень міської школи номер 2. Таким я його найбільше пам’ятаю. Ось – солдат. Мамині руки ніжно перебирають знімки, лагідно торкаючись миттєвостей, коли її син ще був живий.

–Так, він такий жвавий був у школі, – посміхається спогадам Ніна Олексіївна. –Мені вчителі так і казали : «Та він у вас ані секунди на місці не всидить!». Скільки друзів у нього було! Ми тут жили, в цьому ж будинку по вулиці Незалежності. Тут все його життя минуло. Мій чоловік Валентин помер у віці 50 років. Коля школу закінчував. Тож у перший рік поступати нікуди й не збирався. Випускний відгуляли – і на другий день він вже на роботу пішов, на колишній завод «Агат». А на наступний рік подав документи в Ачинське військове училище. Але не вступив. Я вночі сплю– аж хтось у шибку стукає. Я до вікна– а там Коля. Каже: «Мамо, я так спішив, пішки з залізничного вокзалу вночі прийшов. Я не знаю, може, б я і поступив, але так додому захотілось!».

А восени 1988 року була армія. Ніна Олексіївна плакала, проводжаючи сина на строкову службу. А він, як завжди, з усмішкою: «Мамо, не плач! Не будеш плакати – я тобі щотижня листи писатиму!». І писав. Відслуживши у Львівській області в ракетних військах, Коля повернувся в Городню й пішов працювати знову на телевізійний завод, а потім пішов служити в місцеву військову частину. Після скорочення трохи попрацював на маслозаводі, а в 1997-му знову повернувся на службу в Збройні Сили. Коли місцева військова частина зазнала чергового тотального скорочення, опинився без роботи, тож почав заробляти гроші на будівництвах.

«Я завжди була татовою донею»

Ніна Олексіївна дуже раділа, коли у 1997 році син повідомив їй, що незабаром справлятиме весілля. Вони з дружиною Лілею оселилися в батьківському будинку, який їм залишила щаслива мати. А у 98-му у подружжя знайшовся первісток – Владислав. Оксанка ж народилася у 2003-му. Важкі економічні часи в країни примусили родину шукати способи як поставити на ноги двох дітей. Коля їздив по будівництвах, а Ліля працювала медсестрою в хірургічному відділенні лікарні, а згодом знайшла роботу в Італії. На допомогу приходили бабусі. А Ніна Олексіївна стала справжнім рятівним колом – вона спочатку щодня приходила, щоб допомагати з малечею, а згодом і взагалі повністю присвятила себе онукам.

–Тато в цьому будинку ремонт сам робив, все своїми руками, – каже Оксанка. – Він взагалі в ті роки, коли мама більшу частину часу була в Італії, був нам і за тата, і за маму. Бабуся, звісно, допомагала, але саме він був найпершим другом і порадником. З ним можна було говорити про все-все-все. І він ніколи на нас з братом не кричав. А мені як меншенькій і взагалі все дозволяв, ні в чому не відмовляв, бо я була «татовою донею». Маленькою катав на шиї, возив у Київ на розваги. Радів моїм друзям, спілкувався з ними «на рівних». В мене подружка без батька зростала, то мені так і казала: «Твій папа мені теж як батько рідний». Я так любила його смажену картоплю з м’ясом… Ніхто її так смачно не готував. Він мене шалено любив. І загинув якраз на мій день народження, у двадцятиріччя…

Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, Оксана була в Чернігові, де навчається у виші. А Коля – у Києві. Він виїхав додому саме 24 лютого.

–Я як тільки дізналась про початок війни, одразу подзвонила сину, – каже Ніна Олексіївна.– Кажу йому: «Ти не спиш?». А він: «Ні. Я знаю». Оксанка з Чернігова раніше встигла добратись до Городні, а Коля приїхав пізніше, довелось уже через ворожі колони добиратись.

«Чому мій син повинен воювати, а я – сидіти вдома?!»

Старший син Владислав обрав собі професію військового, закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Служив поблизу Десни. Тож з перших хвилин початку військових дій був на вогняних рубежах, стояв на обороні Чернігова. Микола дуже переживав за сина, особливо коли не було зв’язку. Їздив на околиці міста, в поля й ближні села з надією знайти сигнал мобільної вежі і почути коротке синове: «Все нормально. Я живий». Рахував техніку в рашистських колонах. І все повторював: «Як так, що мій син воює, а я вимушений вдома сидіи?».

–Це настільки не давало спокою татові, що він одразу після звільнення Городнянщини пішов у військкомат добровольцем,– каже Оксана. – А першого травня його вже призвали.

Ніна Олексіївна додає, що спочатку Микола з іншими військовими проходили навчання під Києвом і в Житомирській області. Коли саме він потрапив на Донеччину – рідні не знають, бо він не розповідав і довго не зізнавався. Про це згодом, набагато пізніше дізналась Оксана, коли відправляла татові посилку.

– З Києва він щодня дзвонив, – каже Ніна Олексіївна. – Він взагалі як з’явився мобільний зв’язок мав таке правило: щодня дзвонити мені ближче до дев’ятої вечора. І кожного разу: «Мамо, ти що, може, вже спала?». А я йому: «Синку, я взагалі не сплю відколи ти поїхав на ту прокляту війну». А вже як потрапив на Донеччину, дзвонив коли були можливість і зв’язок. І щоразу запевняв, що все добре, що в них тихо, спокійно…

Одного разу мати змогла поговорити з сином по відеозв’язку. Тато подзвонив на Оксанин телефон, коли бабуся була поруч. Вона його впізнала з трудом. Худий, змучений. Але заспокоював, говорив, що все добре і він дуже скучає.

–Я ніколи не забуду той татів погляд, – каже дівчина. – Не борода його змінила і не те, що значно схуд. Але очі… То були інші очі. Наповнені невимовним болем і тривогою і, мабуть, передчуттям невідворотного…

26 січня нинішнього року до Лілі додзвонилась дружина одного з Колиних побратимів і повідомила, що її чоловік загинув. В те неможливо було повірити. Владислав почав дзвонити на батьків телефон. І тільки почувши від його бойових товаришів, що дійсно Микола загинув 24 січня від обстрілів під Авдіївкою, довелось прийняти моторошну реальність.

– Нема… Ніколи не буде… Не прийде…– тихо повторює літня жінка, пригорнувшись до онуки.– Хлопці розповідали, він їм казав: «Я не боюсь смерті. Маму жалко…».

Дівчина пригортає бабусю. На руці Оксанки бачу нещодавнє татуювання. Перша думка – дань моді. Придивляюсь. Дівчина відкатує светрика. На ніжній шкірі невеличкий малюнок і дві дати. День народження і день смерті батька. Вони не плачуть. Просто застигли у німому горі, яке ніколи не відболить.

Ховали Миколу Ковальова на дев’ятий день після його загибелі. Живий коридор з городнянців, які стояли на колінах, розтягнувся по вулицях міста вздовж всього останнього шляху воїна. Люди виходили з будинків, магазинів, щоб віддати останню шану Герою і сказати йому гірке й тихе “Дякуємо…”.

Дякуємо тобі, Кльон… Дякуємо, хлопчику з дитинства… За твій подвиг. За мужність і патріотизм. За те, що ми живемо…