«Мої кумири — це наші бійці», — актор «Кварталу 95» Олександр Пікалов
Актор, сценарист студії «Квартал 95» Олександр Пікалов, відомий своїми пародіями на президента-втікача Віктора Януковича та роллю міністра оборони у серіалі «Слуга народу», нещодавно повернувся з двотижневого гастрольного туру Україною, під час якого виступав у військових частинах, госпіталях та подарував батальйону «Київська Русь» черговий автомобіль…
— Олександре, які враження у вас після туру?
— Майже в кожному місті перед основним концертом їдемо до наших хлопців посидіти, поговорити, поспівати пісень. Це навіть не концерти, радше творчі зустрічі. І кожна з них зміцнює думку: бійцям потрібна підтримка, їм важливо знати, що вони необхідні нашій країні.
Під час нещодавнього туру ми дали дев’ять концертів, а також зустрілися з військовослужбовцями 95-ї та 128-ї бригад, відвідали Яворівський полігон, артилеристів у Тернополі, а також наших вояків у Чернівцях. Окрім того, мені пощастило привітати з триріччям 25-й батальйон «Київська Русь».
— Знаємо, що ви передали їм автомобіль, куплений на кошти з гонорарів…
— Степанович (волонтер Юрій Тира) сказав, що «хлопцям зі спеціальних операцій» потрібна машина. А те, що це вийшло зробити до чергової річниці створення батальйону, вдвічі приємніше.
Я тоді саме приїхав з туру, три години відпочив і вирушив зі Степановичем у дорогу на Схід. Планували заїхати ненадовго, привітати, потиснути руки і — далі. Я кажу, що нам треба їхати, бо сьогодні у Краматорську плануємо бути (а заїхали ми о п’ятій годині ранку). Командири попросили хоч кілька слів сказати хлопцям зі сцени, свято, все ж таки. Погодився. Виходжу, а їх — 600 чоловік. Довелося для них влаштувати концерт. Я назвав його «Один у полі воїн».
— Це був експромт, чи у вас є спеціальна програма для таких випадків?
— Програми немає. Розповідав хлопцям усе, про що згадав. Не забувайте, я ж автор багатьох номерів і персонажів. Уже 15 років разом із Валерієм Жидковим пишу номери для «Кварталу». У нас багато є жартів-монологів, які не ввійшли до концертної програми.
Найцікавіше було тоді, коли після імпровізованого концерту треба було сфотографуватися з усіма шістьма сотнями чоловік, які підходили невеликими групами. Спека невимовна, але нікому ж не відмовиш! Емоції після концерту просто зашкалювали. Всі хлопці — класні, з гумором, талановиті.
— А що хлопці дарують на згадку вам?
— Після концерту хлопці подарували шматок заліза, осколок снаряда, обереги, браслети… Безумовно, особливим подарунком є прапор, який підписують для нас бійці в кожній частині, де ми буваємо, шеврони. У нас уже весь офіс у прапорах. Вони надзвичайно цінні для нас.
Але найбільше запам’яталося (сміється), коли мені в кишеню боєць щось обережно поклав. Дивлюсь — граната. Питаю: «Хлопці, що це?» Кажуть: «Саня — це тобі. Може пригодиться». Коли ми вже виїжджали із частини, я підійшов до командира: «Товаришу полковнику, дозвольте здати подарунки…» Реготали, коли те «добро» з кишені діставав.
— Нам відомо, що це не єдиний автомобіль, який ви передали нашим військовим…
— Ми маємо робити все можливе, щоб наблизити нашу перемогу. Так, порівняно з 2014 роком нині армія в нас забезпечена, я це бачу. Є обмундирування, добре харчування. Сало хлопцям везти вже не треба. Але ще техніки бракує, тепловізорів, автомобілів… Вони ламаються. Хлопці мусять ганяти по бездоріжжю, як навіжені. Авто потрібно міняти. Цим я й займаюся. Перші машини ми відправили, коли ще був живий Кузьма. Пам’ятаю їх було дванадцять. Під час передачі бійцям почався обстріл. Чотири машини, які ми навіть не встигли віддати, згоріли…
Цим машинам бійці дають імена. Наприклад, ті, які передав я, назвали «Елвіс», «Елвіс-2», «Додж». Машину, яку передав на фронт Юзик, назвали «Сірник». «Мерседес» Бориса Шефіра назвали «Феррі». Часто передаємо карети швидкої допомоги. У березні відправили в район АТО швидку з іменним знаком «Квартал 95». Коли мені телефонують командири частин або рядові бійці, справжні герої, і дякують, це величезна честь для мене.
— Кажуть, що дружини військовослужбовців бачать чоловіків тільки рано-вранці й у вихідні. А як у артистів із цим складається?
— Дружини артистів взагалі їх не бачать. Ось у нашого Юзика троє дітей. Ми запитуємо: «Коли ж ти встиг?» «Було три відгули», — каже. До речі, моя дружина також працює у «Кварталі», але на роботі ми практично не бачимося. Працюємо на різних поверхах. Та, як на мене, це чудово — встигаємо скучити одне за одним.
Щоб усе встигати, потрібно працювати щодня, от і все. З’являється «вікно» між концертами, стараємося його використати. Вже звикли жити в такому режимі. Багато тих, хто займався волонтерством з початку війни, втомилися, вичерпали свої можливості, а хтось розчарувався. Але ми продовжуємо розпочату справу. Я особисто не можу інакше. Завдяки нашим воякам відбувся найкращий у моєму житті концерт.
— Чому концерт саме в районі АТО став для вас найкращим?
— Завдяки емоціям бійців. Я взагалі дуже люблю свого глядача, де б я не був, але виступи на передовій не порівняти ні з чим. 2015 року ми таємно виїхали в район АТО «Кварталом» і «врізали» три концерти. Мало хто знав, де ми виступаємо. Основний концерт був у Краматорську, де були хлопці з різних частин. Там ми познайомилися з «кіборгами». І я гордий, що знаю цих хлопців. Дивлюся на них із захопленням. На передовій у мене є друзі й навіть кумири.
— Кумедні випадки траплялися під час поїздок?
— Щось смішне з нами трапляється постійно. Якось «Лисий» послизнувся на броні й, коли падав, зачепився штанами й повис на фарі. Ну що вже залишалося робити, каже: «Фотографуйте!» Тієї миті, коли хлопці натиснули на кнопку фотоапарата, штани в нього порвалися…
— Ви часто відвідуєте наших хлопців і в госпіталях…
— Так. Ці виступи найважчі, але, як на мене, найважливіші. Вперше я в госпіталь потрапив влітку 2014-го, після Іловайська. Після концерту лікарі попросили зайти хоч привітатися до хлопців у реанімацію, бо ж чують, а прийти не можуть. Ми з Юзиком і Степаном пішли… Ясна річ, видовище там було не для слабких. Лежить боєць, весь обгорілий, з численними осколковими пораненнями. Я глянув — зовсім хлопчина. Тоді мимоволі подумалося: мені 42 роки, його батьки, мабуть, на два-три роки старші за мене. Я був радий, що, попри свій стан і біль, він мене впізнав. Я дав свій ніж і сказав, коли видужає, щоб віддав. Минуло два роки. Ми з командою прийшли на футбол. Петро Олексійович прийшов на стадіон із бійцями АТО. Чую, хтось мене торкає за плече. Повертаюся — цей хлопець. Зі слідами після поранення, але живий. Питає: «Пізнаєш?» Я цікавлюся: «Де ніж?» Він показує мені, подякував. А я кажу: «Подарунок! Молодець, що викараскався!»
У госпіталі доводиться бачити важкі сцени. Але лікарі там — чарівники. Вони радіють, коли ми приходимо, адже хлопці взагалі змінюються, починають усміхатися, навіть жартувати. Це дуже важливо!
— Ми знаємо, що 2014 року ви пішли у військкомат із проханням призвати до війська. Що вам тоді сказали?
— Спочатку я підтримував Майдан під час Революції гідності. А коли почалися воєнні дії на Донбасі, пішов у військкомат. Мені сказали, що поки що є кого і без мене призивати, і записали у резерв. Я залишив свої координати. Але ніхто так і не подзвонив.
— Пригадаєте вашу першу поїздку до наших бійців у район АТО?
— Це було в 2014-му, поїхали до айдарівців. Ми повернулися з концерту, і я підсів в автобус до волонтерів, які їхали на передову. Тоді забув документи, але проїхав усі блокпости. Коли старшого машини запитували, кого він везе, той відповідав: «Януковича».
І нас пропускали… Це було дуже смішно. До речі, з нами тоді їхав польський журналіст. Із ним узагалі стався смішний випадок.
З концертного туру ми добиралися додому майже добу, я забіг до себе, швидко перевдягнувся, познаходив усе, що було більш-менш схоже на військове і що могло стати у пригоді хлопцям. Як завантажилися й вирушили, відразу відключився, бо дуже втомився. Розплющив очі вже недалеко до Харкова. Спека — неймовірна. А польський журналіст сидить у шоломі й бронежилеті. Питаю: «Де ми? На передовій?» Мені відповіли, що ще до Харкова не доїхали. Всі реготали.
Насправді, якщо один раз туди з’їздив, то мусиш наших хлопців підтримувати до кінця. Відмовити неможливо.
— Коли приїжджали в район АТО, спілкувалися з місцевими жителями. Як, на вашу думку, змінився Донбас за три роки війни?
— Якраз на це звернув увагу. Люди почали всміхатися одне одному. Життя поступово налагоджується. Паніка 2014 року була не лише там, але й у нас на вокзалі. Люди не розуміли, що буде далі. А зараз я заїхав до товариша у Слов’янськ. Він там відкрив перукарню. Відслужив в 95-й бригаді, а зараз стриже бороди. В кутку стоїть мотоцикл, дівчинка йде з песиком… Життя триває. До речі, я шість годин їхав звідти в поїзді стоячи. Квитків не було, а о восьмій ранку в мене зйомки. Вагони набиті вщерть. Зі мною стояли бійці. Їх трохи обурювало те, що вони воюють і мусять стояти, а цивільні сидять.
Я кажу: нічого, я теж стою. Жартували цілу дорогу. Доїхали легко. Весело було. Все погане забулося, а хороше залишилося. Той Донбас, в який ми приїжджаємо зараз, безумовно, став більш українським. І ріднішим. Люди почали більше цікавитися українською культурою, історією. Адже з нас так довго це витравлювали, нав’язуючи псевдоісторію. Мабуть, тому я історію так не любив у школі, з цього предмета в мене завжди була «трійка». А от зараз надолужую. Із задоволенням читаю історичні книжки, дивлюся документальні фільми, дізнаюся багато цікавих подробиць з правдивої історії.
— А чим військові пригощають?
— Ніколи не забуду, як мене пригостили кількою в томаті. В мене від неї жахлива печія, але я розумів, що треба їсти, бо коли почну комизитися, хлопці не зрозуміють. Бо ж від щирого серця.
Там усі — молодці, гостинні. Зараз там все є. Не так, як 2014-го…
Якось у Краматорську я зустрів знайомого з Кривого Рогу, який колись жив у сусідньому під’їзді. Він попросив взяти для батьків передачу. Я там буваю рідко, але погодився. Я не пам’ятаю, як та родина жила, але коли побачив, що він передає додому свій солдатський пайок, зрозумів: мабуть, погано. Сказав дружині, аби доклала ковбаси, сиру… Його батьки розчулилися: син із ними ділиться своїми харчами. Казали, що в них все є, нехай би сам краще з’їв. У такі миті розумієш, заради кого хлопці стоять на передовій. Любов синів, як і матерів, — безмежна.
— Зрозуміли, що кільку в томаті ви не дуже любите, а які ж страви вам до смаку?
— Я люблю рибну юшку. Але лише приготовану на вогнищі. Сало люблю їсти. Всі (в «Кварталі»), хто хоче вибрати сало, звертаються до мене. Ніхто інший так на ньому не знається. З салом у мене взагалі окрема історія. Якось я примудрився 21 кілограм делікатесу в Америку провезти. На Володимирському ринку в мене є перевірений продавець — жіночка зі Звенигородки. Тож запакувала мені все, що в неї було, у дві картаті сумки. А я, до слова, дуже боюся літати, тож перед польотом трохи хильнув, аби не нервувати. Як пройшов таможню, досі не розумію. У людей навіть яблука забирали. А я спокійно собі пропхався між турнікетами з сумками. Це сало разом із українським хлібом першого ж вечора ум’яли наші діаспоряни. Досі згадують.
— Ми знаємо, що ви були художнім керівником студентського театру естрадних мініатюр «Беспризорник». Як так сталося, адже ви навчалися в технічному вузі?
— На другому курсі інституту я блукав містом і випадково потрапив на їхню виставу. Сподобалося. Залишився. А як можна було виділитися у Кривому Розі? Або грати у футбол, або бути бандитом. Я обрав третій шлях — став гумористом.
— Як збирався колектив «Кварталу»?
— Коли познайомились із Зеленським, він ще був школярем. Я запросив його і Дениса в команду. Юзик і Юрік Крапов були учасниками іншого СТЕМу у виші, ми об’єдналися в команду. Коли ми приїхали в Київ, ніхто нам грошей не давав. Гроші ми позичили і на першому ж концерті відбили їх, навіть отримали деякий прибуток. Але на концерт ми зайшли з колосальним матеріалом, люди нас уже знали. Ми ж як команда КВК багато від’їздили, півфінал відіграли.
— У серіалі «Слуга народу» ви зіграли міністра оборони. Розкажіть, як у роль вживалися?
— Мій вітчим був командиром частини. Тож я зростав у військовому містечку і до військового гумору звик із дитинства. Шкода, що весь відзнятий матеріал не увійшов до фільму. Але по суті ця роль — трагедія, як на мене. Бо чесним людям у нас важко живеться.
— Ви у своїх виступах часто відкрито критикуєте владу. Як на це реагують політики?
— Реагують. Часто присилають своїх «парламентерів», які ввічливо цікавляться, як у нас справи. Коли впливові люди запитують про таке, це дещо насторожує (сміється). З усіма питаннями в нас розбирається Володимир Зеленський. Це як у футболі: виграє команда, а за невдачі відповідає тренер. Але це не страшно, комедіанти в усі часи критикували владу. Розумний блазень завжди критикує, так, що король не розуміє, що він «голий». І поки він не розуміє — спокійно. Але іноді й у нас бувають збої.
— «Шлагбауми» виставляють?
— Один ефір у нас таки зняли. Але глядачі повикладали наші жарти в мережу. І, насправді, нічого страшно там не було. Хтось розповів якісь плітки. Це так само, як в анекдоті: «Я зрозумів, що «Бітлз» — повна фігня! Я сам не чув, але Сара вчора наспівувала — це просто жах». Так і тут.
— Зараз ви гіперпопулярні. Скажіть, співаки, які приходять на концерти «Кварталу», уже вам платять?
— Ні, платимо, як і раніше, ми. Запрошуємо людей, які цікаві передусім нашим глядачам. Чесно кажучи, є випадки, коли пропонують гроші за виступи у «Кварталі», щоб набути популярності. Попри спокусу, ми їх ігноруємо. Тримаємо марку. І без того багато помилок. Кожен наш концерт — експеримент.
— У «Кварталі» багато номерів пов’язано з міліцією і новою поліцією. Вони не ображаються на вас?
— Міліція — це просто копальня для гумору. В нас ще є старий запас. До речі, Валерій Жидков — колишній міліціонер. Хоча і нову поліцію ми тримаємо в тонусі. В нас переважна більшість номерів народжується з власних життєвих ситуацій і спостережень, народної думки. Але, відверто кажучи, я намагаюся ніколи не порушувати правила дорожнього руху. Самому було б незручно, якби мене зупинили.
— Нині неабияку популярність має й «Ліга сміху» . Це відповідь КВК?
— Ні. Коли почалася війна, дуже багато молодих людей, які грали в КВК, виявилися патріотами і відмовилися їздити в Росію. Для них, як і для нас, неприйнятна позиція «політика і творчість окремо». У нас — війна. Цим усе сказано.
Але, як можна було залишити напризволяще таку кількість талановитих людей? Виникла ідея створити «Лігу сміху». Як на мене, ми вчасно підхопили людей, не залишили їх на вулиці, а декому навіть дали нову професію. Хтось вступив у професійні виші й буде актором, сценаристом… Я захоплююся цим проектом, і переконаний — він дуже вчасний.
— Ви об’їздили практично весь світ. Яка країна сподобалася найбільше?
— Греція. Там усе настільки спокійно і легко. Люди добрі, довірливі, дуже нас нагадують. Якось ми з нашим фестивалем побували в невеличкому портовому містечку. Вирішили повечеряти. Знаємо, що найсмачніша їжа в місцевих. Побачили гарне місце — два столики у дворі. Біля них сидить грек і привітно всміхається. Сіли. Він підійшов. Ми ломаною почали замовляти «поїдаки» — козячі ребра їхньою — і вино. Грек приніс замовлення і каже, що вина, на жаль, уже немає. Ми обурилися, як це так, у вас же кафе, а вина нема? А він каже, це не кафе, це мій будинок. Ми сміялися так, ледь не повзали рачки…
— Помітно, що учасники «Кварталу» — команда друзів. Чи за лаштунками буває різне?
— У нас практично кожного можна називати кумом. Але це лише верхівка айсберга. У нас дуже багато і технічного складу.
— Скільки?
— Рота. Нас десь 100 чоловік. У нас же там — кіно, там — доміно, там — бухгалтерія. Колись прийшов на корпоратив й кажу, що шапку не зніматиму, бо ще вкрадуть. Я ж половину не знаю. В нас багато різних людей. Хто звідки — Донецьк, Кропивницький, Луганськ, є білоруси. Киян небагато. Коли почалася війна, ми забрали хлопців із Донбасу.
— Чим Олександр Пікалов цікавиться поза сценою?
— Мені подобаються силові види спорту. Мій одинадцятирічний син займається футболом, тому було б дивно не любити футбол.
— Син займається в «Динамо»?
— Ні. В «Арсеналі». В «Динамо» — там здебільшого «мажори». Іноді буває прикро, коли вони не можуть зібрати команду, щоб поїхати на збори. Бо не в усіх батьків є гроші вивезти їх. Попри все, ці діти найчесніші. Вони біжать так, що не зупиниш. Саме з таких, на мою думку, зростають справжні футболісти.
— Знаємо, що особливу прихильність маєте до мотоциклів…
— Так, то святе.
— Скільки мотоциклів у вас зараз?
— П’ять. Але в мене немає жодного з магазину. Всі реанімовані. Один із них — «Харлей» 1935 року. Його я купив у Полтаві в дідуся, який на ньому повернувся з війни…
— У Мишка також є мотоцикл?
— Знаєте, як кажуть, чого в тата не було в дитинстві, обов’язково має бути в сина.
— А як захопилися двоколісними?
— Усе почалося зі школи. Мій дядько за розподіленням потрапив у Новояворівськ. Це місто було цікаве тим, що туди добивало польське телебачення. Пам’ятаю на «Що? Де? Коли?» було навіть запитання, чому Валерій Лобановський щороку їздив зі своїм тренерським складом у Новояворівськ, що він там робив? А виявляється, вони дивилися там по польському телебаченню в прямому ефірі футбольні матчі й аналізували. Коли я приїхав до дядька, то по польському каналу вперше побачив «Харлей». Він мене вразив.
— Ваш перший мотоцикл?
— «Дніпро», звісно. Я його купив на першому курсі університету і переробив. Але його в мене вкрали, залишився лише номер і техпаспорт. За чотири роки я якось побачив його на базарі, точніше — його колеса. Я не міг їх не впізнати, бо сам варив…
Розмову вели Роман ДРАПАК, Ольга МОСЬОНДЗ,
