Військовий пілот врятував екіпаж від ракети ворожого ПЗРК
Нещодавно льотчик Василь Мулік став Кавалером ордена «Народний Герой України».
У свій 31-й день народження пілоту вертольота Мі-8 Василю Муліку не до святкування було. Льотчик постійно літав аж до вечора, забирав поранених, доставляв воду, боєкомплекти бійцям… Роботи було дуже багато, тож усі «гарували, як прокляті», 5–6 годин нальоту за день тоді були нормою. Товариші по службі мимохідь бажали імениннику найголовнішого — миру у країні, берегти себе… Та тоді пілот і не здогадувався, наскільки актуальними ці банальні, на перший погляд, побажання стануть уже завтра. Наступного дня, коли Мі-8 летітиме по поранених, у вертоліт вистрілять із переносної зенітно-ракетної установки…
Від пострілу вдасться врятуватися
Останній день літа 2014 року. Сутеніло. Екіпаж Мі-8 на чолі з Василем Муліком знову вилетів забирати поранених під Іловайськом бійців. Висота польоту — гранично мала. Не було видно ні проводів, ні стовпів, тож борт обережно піднявся, лише на сорок метрів. Проте ворог помітив машину на тлі ще світлого неба. Бортовий технік раптово крикнув: «Ракета!». Він побачив пуск. Василь Мулік моментально повернув голову і теж побачив смертоносну білу цяточку, за якою тягнувся хвіст диму, що спрямовувалася до вертольота. Пілот дав лівий крен під дев’яносто градусів, бортовий технік тим часом відстрілив «асошки» (автоматична система відстрілу. — Авт.). Про те, аби не зачепити проводи, ніхто вже не думав.
— Ударів із ПЗРК не очікували? — запитую теперішнього орденоносця.
— Якраз таки очікували. Ми тому і побачили ракету так швидко, що постійно крутили головами. Після перших збитих бортів ми ретельно аналізували кожну ситуацію, обдумували, як потрібно діяти, якщо наступного разу поцілять у нас. Та професіоналізм у такому випадку не працює, адже досвіду протидії ракетам ПЗРК на вертольоті немає. Я порушив усі інструкції, та іншого виходу просто не було. Для пілота головне врятувати екіпаж, і байдуже, як він це зробить. Колись один льотчик сказав мені таку фразу, яку я завжди цитую: «Тягни ручку на себе, навіть коли відчуваєш запах квітів зі своєї могили»… Я так і зробив.
— Завдяки кільком складним маневрам вам вдалось уникнути влучання ракети у вертоліт… Це єдиний такий випадок за час війни на Донбасі. Що ж вас урятувало?
— Та не знаю, якщо чесно. Поєднання багатьох різних факторів. Можливо, те, що бортовий технік Сергій Кужелюк побачив пуск ракети і ми миттєво відреагували. Можливо, просто пощастило. Чи ракета була некондиційна. Не знаю, серйозно. Та й ніхто цього не скаже. Коли ми повернулись у госпіталь, я відразу подзвонив командиру і командувачу армійської авіації Валентину Пістрюзі. Виявилося, що на ту ж точку відправили ще один борт… На щастя, тоді вдалося зв’язатися з екіпажем і повернути вертоліт.
— Ваш батько — льотчик із величезним досвідом. Обговорювали з ним ситуацію?
— Батько літав і в Афганістані, і в Чорнобилі, і тепер літає. Та тоді були зовсім інші ракети, до того ж і місцевість у нас зовсім інша. Передзвонив йому після того, як ми сіли, сказав, що по нас працювали з ПЗРК, він матюкнувся у відповідь… Потім все детально обговорили і ще раз переконалися, що тактичні прийоми, яких нас навчали, вже застаріли. Звісно, це був шок — на нашій землі по своїх же вертольотах можуть випускати ракети. Раніше ми були переконані, що нас захистить висота… Додам, що мені пощастило з вертольотом. Машини у нас хоч і старі, але надійні, на них ще працювати і працювати. До того ж техніку поступово покращують. Та й у цілому авіатори стали більш досвідчені, щоправда, досвід ми набули дуже високою ціною.
— У серпні 2014-го ваш екіпаж евакуював чимало поранених. Зараз спілкуєтесь із врятованими хлопцями?
— Дуже багатьох хлопців пам’ятаю, бо ж проводив із ними по кілька годин. Днями деякі з них телефонували, можливо, вийде перетнутися. Відвозив їх у польовий госпіталь того ж 31 серпня. А в бійців мобільні телефони в полоні позабирали. Тож я їм свій телефон давав, щоб рідних заспокоїли. Контактами тоді не обмінювалися, приємно, що знаходять, не забувають…
— Ви багато спілкуєтесь із молодими колегами, даєте настанови, навчаєте. Маєте якісь особливі секрети?
— Все пізнається в навчанні, так завжди було. Та, окрім практики, потрібна ще й хороша теоретична база. Чоловіка з воза не знімеш і на вертоліт не посадиш. Більшість авіаторів є фанатиками цієї справи. Хто працює абияк, надовго тут не затримується або ж усе життя сидить «праваком» і не росте. Авіація — це постійне навчання.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ,
