«… на побачення з Долею» завітали у Прилуки
Рецензія. Надія Мариноха-Стеценко «… на побачення з Долею» : Публіцистика. Проза. – Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2018. –236 с.
Життя таке, яке є. Мінливе і непередбачуване, трагічне і щасливе, невтішне і мудре, багатогранне і неповторне. Воно єднає в одне мозаїчне полотно минуле і теперішнє, події і людей, долі і час.
Нова (вже – друга, на цей раз – прозова) книга Надії Стеценко (Маринохи) «…на побачення з Долею» саме про це – про життя і людей, про їх долі. І – про любов. Один до одного, до своєї домівки, до своєї землі.
Першу частину збірки складають публіцистичні нариси і журналістські інтерв’ю, краєзнавчі есе, частина яких раніше була надрукована у ЗМІ. У розділі «Місто моєї любові» – біографічні сюжети, що присвячені долям відомих земляків, їх входженню у професію, працю, світогляд. Яке прекрасне сузір’я видатних імен – Дмитро Шкоропад, Микола Яковченко, Георгій Гайдай, Павло Білецький-Носенко, Любов Забашта, Ганна Ігнатенко!.. Господь Бог, пролітаючи над Прилуками, щедрою рукою сипнув благословенної землиці, яка зростила безліч талановитих і цікавих особистостей. Без цих видатних людей неможливо уявити рідний прилуцький край, який вони звеличували і прославляли у різні часи.
Так, це аксіома, що велич кожного краю – у людях, які тут жили, живуть, працюють, творять. Тетяна Зоць, Владислав Придатченко, Володимир Карась, Георгій Радченко, Катерина Кантур, Юрий Скиба, Юлія Сікалова, Катерина Рогова, Аліна Шаповал, Анатолій Суховерський… Нариси про талановитих сучасників, які пишуть власну оригінальну сторінку в історії та сьогоденні Прилуччини, – це новий погляд на місто через долі харизматичних творчих постатей. Авторка виклала у своїх текстах не сухі, всім відомі факти, а влучними штрихами «намалювала» нам портрети людей з їх особливостями та неповторністю. У цьому ж розділі читаємо ми і її зізнання у любові рідному місту. В емоційній і сповідальній манері Надія Стеценко торкається унікального минулого міста, згадує його славну козацьку добу, перебування Тараса Шевченка у нашому краї, Густинський монастир…
Історія маленької батьківщини – важлива частина історії України. Надіїні твори – вдала спроба зберегти історичну пам’ять, донести її до сучасників. Нам не вистачає сьогодні гарних матеріалів краєзнавчої тематики, а тому завдяки цій книзі історія рідного краю буде ще раз почута, впізнана, прочитана…
Тема малої батьківщини продовжена і в другій частині книги «Невідправлені листи». І це вже – красне письменство.
У новелі «Кольє з калинових сердець» лірична героїня, стомлена від галасу і байдужості міста, приїздить у село в батьківську хату. Звичайна сільська хвіртка, як портал в інше життя. Там уночі біля ганку «сплять чебреці, дзвенять зорі в криницях, там цвітуть яблуні біліше, ніж будь-де, там вишні, якими можна замазати всю сорочку й блукати так цілий день полями, що простягаються зразу ж за маминою хатою… Там осінь заходить до нас першою, бо ми живемо окрай села, найближче до неба…». На горищі сплять старі павуки і колишні мрії. Горище пахне сонцем, сухим соняшниковим пилом. Там є старовинне дзеркало, що зберігає таємниці особливого світу, який існує у паралельному часі. Батьківська хата наповнена скарбами: згадками про дитинство, сувоями полотна і тонкого льону, що лишилися у спадок від бабусі, воєнними і післявоєнними світлинами, ароматом бабиного літа. У старій, потертій від часу скрині, – пожовклі листи прабабці, які вона писала коханому чоловікові на війну («Невідправлені листи завжди болять») – така несподівана і дорогоцінна знахідка!
У літературному світі письменниці не Ніцше і Кант – найбільші філософи, а сільські дідусі, що сидять на призьбах. У ньому – міцна драбина з липи, що веде на горище, колиска, яку витесав дідусь, лелеки, що прилетять ще до Благовіщеня. Там зі стовбура спиляної груші тече живиця, там чорнобривці на вишиванці і у дворі. Бабусина хустинка в сріблястих зірочках, яку онука радо носить на шиї. Чорні коси, укладені «корзинкою», – таку зачіску носили колись наші мами та бабусі.
У новелах є дивовижні жіночі образи, чисті і світлі, і я просто зачарована ними. Ці жінки начебто нічого героїчного не робили, але своєю присутністю у чиємусь житті, своєю любов’ю і ласкою, Богом даною мудрістю уміли зберегти дорогоцінне тепло родинних вогнищ. Від них завжди йде тепло і тиша, спокій і турбота. Вкотре розумієш, що дім тримається не на землі, а на жінці.
Образ батьківського дому – один із найяскравіших образів книги. Цей домашній сакральний світ наповнювався молитвами і піснями, материнськими колисковими, голосами дітей, що розписували перед Великоднем писанки. Авторка веде нас від простоти і щирості сільського життя з його незвичайною чарівністю до розуміння безцінної самобутності української душі. Їй та її героям притаманна цікавість до свого родоводу, до своїх духовних витоків, до давнини. Надія стверджує, що минуле – для живих, для пам’яті, а голоси пращурів – поза часом, і ми чуємо їх і сьогодні. Ностальгія за справжнім і чистим, за криницями автентичної краси і духовності на тлі неоднозначного сьогодення зрозуміла і виправдана – вона потрібна нам, щоб ми не почувалися в країні живих уже мертвими.
У книзі є цікаві життєві історії – авторка володіє даром «підглянути», побачити в реальному житті те, що не бачить ніхто, потім переосмислити побачене і викласти на папір. Кожна з цих історій сповнена глибокого змісту. У новелах «Окрайчик хліба», «Травневий трикутник», «Двічі в одну річку», «Мелодія часу», «Груша» кожна доля важлива, а в житті все пов’язане, одне виростає з іншого. Доля людини написана і скріплена печаткою Бога, чи сама людина – єдиний режисер і сценарист свого життя?.. Герої творів зустрічаються зі смертю – книга роздумує про смерть і… стверджує життя. Бо єдиний спосіб вижити – продовжувати жити.
Письменниця, ще зовсім юна жінка, але в багатьох новелах їй вдалося достовірно передати думки і почуття зрілих жінок, набагато старших за віком, ніж вона сама. Надія добре розуміє сестер своїх і вірить в те, що кожна «жіноча душа, мов стара, розмита морем і часом, мушля, в якій ще збереглася перлина». Нехай і «щастя було на грам, а болю на ціле життя», але це не робить її героїнь невдахами. Вони зосталися живими, вони вміють співчувати і радіти диву.
Надія Стеценко створила у книзі свій особливий жіночий світ (і – такий впізнаний, наш світ!), в якому багато квітів, пахощів любистку і півоній, кольорових суконь, філіжанок із різною на смак кавою – деталей, які так важливі для жінки. У цьому світі всі речі і явища живі – будильник «викаблучується на столі», як маленький бешкетник, у мандаринового сонця «розпатлана голова». У цьому світі – «качани жовтозубі», дощі – «плаксиві», а перламутрові сережки «гарно сміються» у дівочих вушках. У ньому повно схованок жіночих секретів, «яких у жінки, як води у морі». У ньому зустрічаються і прощаються, страждають, вибачають (вибачення – це початок кохання). У новелах «Кольорова парасолька», «Посмішка», «Один телефонний дзвінок», «Осіннє дежа-в’ю», «Вперше і востаннє», «Наша гра», «Звичайнісінька історія кохання», «Вино з осінніх трав» жінки різні, не схожі одна на одну.
Жінки у творчості Надії Стеценко – відьми і кицьки, в беретах і в рудих веснянках. З волоссям кольору кульбаб. Вони розпачливо чекають телефонного дзвінка – одного-єдиного, варять борщі, прасують білизну, колекціонують спогади і мрії, збирають камінчики на березі моря, плачуть, консервують огірки, скуповують у квітковій лавці всі хризантеми і від болю кидають їх у Дніпро. Сидячи прямісінько на підвіконні, снідають омлетом, п’ють каву і здаються декому божевільними дивачками чи істотами з іншої планети.
Жінки з Надіїних новел не бояться старості і зморшок, моляться біля могил, народжуються з новим коханням, трепетно бережуть парфуми, з ароматом яких ходили на побачення з коханим. Для когось ці жінки – ребуси чи ієрогліфи, для когось – Космос. Вони мало мріють про «чарівника, який приносить кольорові сни в пурпуровій торбинці», вони самі розфарбовують життя в яскраві кольори. Хтось вважає, що потрібно жити з тим чоловіком, якого послав Бог – «і так невипадково її життя присвятилося йому».
Інші ж жінки не покидають надії зустріти чоловіка, який би боявся «упустити» їх серце, щоб не розбити, як крихку порцелянову чашку – «найтонша і найкрихкіша модель світу – людина». І її так легко зламати. Рідний дім для них, як гніздо, де вони збирають себе по частинках після чергової поразки, оновлюються і знову йдуть назустріч снігам і вітрам… Їх всіх об’єднує кохання, воно у них різне, але ці жінки точно знають, що лише кохання здатне заповнювати порожнечу, воно – єдиний порятунок від прірв і безодень.
Любов – головна тема творчості Надії Стеценко, вона у неї багатомірна, невичерпна у змісті, у відтінках, у словах і жестах. Нею вимірюється кожен людський вчинок, різниця між «Я» і «Ти».
У текстах книги є влучні паралелі і асоціації з творами корифеїв світової літератури, в них гарно виписані діалоги, цікаві образи і метафори, глибокі підтексти.
У оповідках авторки – «сонце тане, як віск» і «алеї залиті сонячним вином». У них – лірична героїня, «хлюпаючи босоніжками по калюжах, здається собі підстреленим каченям»; «осінь кольору перестиглих апельсинів»; погляди, «як кактусові поцілунки». У них «життя жонглює долями, як кульками», а очі розгубленої дівчини схожі на очі «маленького зляканого вовченяти». У них жінки «перебирають на світанку дні, мов заплутані нитки в клубку»…
Родзинкою письма авторки є неочікувані фінали, які розставляють усі крапки над «і», а тому новела раптом сприймається по-іншому, ніж сприймалася до цього. Мене по-доброму здивував непередбачуваний парадоксальний фінал «Червоної сукні», і я довго сміялася. Ця новела про те, що всіх нас колись доганяють наші гріхи – «ефект бумерангу», панове… Бог поки що легенько стукнув по носі цю «хазяйку життя, переможницю», опустив її на землю… Поки що… легенько…
Перегорнувши останню сторінку, я зрозуміла, про що ця книга. Про те, що українці не втратили ген любові – ні ті, що воюють на фронті, ні ті, що їх чекають тут, ні ті, що пишуть картини і створюють спектаклі… Цей ген, що передається з покоління в покоління, як живиця зі стовбура старої груші, як символ невмирущості і оптимізму української нації. Надія Стеценко своєю книгою (а вона є, без сумніву, вагомою творчою перемогою юної талановитої письменниці) запрошує нас до Любові. Головний мессидж книги – час кохати… Отже, сердечно просимо в країну Любові!
Лілія Бондаревич-Черненко,
письменниця, журналістка, м. Прилуки Чернігівської обл.
