Так тиран «любив» людей!
28 липня 1942 року побачив світ наказ Сталіна № 227, який отримав неофіційну назву «Ні кроку назад!».
Минуло трохи менше року після виходу сумнозвісного наказу Сталіна № 270 «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон чи залишення ворогу зброї» (16 серпня 1941-го) – за яким кожен червоноармієць мав боротися з ворогом до останньої можливості, а здаватися в полон заборонялося навіть при оточенні. Відповідно до наказу всі радянські військовополонені оголошувалися зрадниками. Тож порушників закону мали розстрілювати на місці, а їх сім’ї – арештовувати та позбавляти будь-якої державної підтримки.
Однак очікуваного зламу на фронтах німецько-радянської війни так і не відбулося. Після фіаско Червоної армії під Воронежем, на Дону та Донбасі, поразки в Харківській операції ворог стрімко наближався до Волги та Північного Кавказу. На окупованій території опинилося вже 70 млн населення, а подальший відступ загрожував СРСР остаточною поразкою. Тож народний комісар оборони Союзу РСР Йосип Сталін, аби «ліквідувати пораженські настрої у військах та підвищити рівень дисципліни й відповідальності командного складу», із засобами не церемонився. Задля «найсуворішого порядку і залізної дисципліни» будь-яка спроба відступу прирівнювалася до зради, панікерів і боягузів мали розстрілювати на місці, а командирів, які дозволили самовільний відступ з позицій без наказу командуючого фронту, – притягати до військового суду. За власні прорахунки і помилки Сталін перекладав відповідальність на армію.
Роль «ліквідаторів відступальних настроїв у військах» мали виконувати «добре озброєні» загороджувальні загони (3-5 загонів у межах армії, по 200 чоловік в кожному). Тоді як «мобілізуюча» роль відводилася штрафним батальйонам (1-3 в межах фронту, по 800 чоловік).
Наказ не зупинив відступ радянських військ, хоча й відіграв певну мобілізуючу роль. На зміни в мотивації людей більше вплинули режим терору, встановлений німцями на окупованій території, масова смертність у таборах військовополонених та успішні дії проти непереможного до того Вермахту.
Сьогодні в Росії багато хто намагається виправдати дії Сталіна. Одні стверджують, що про загороджувальні загони багато говорять, тоді як на фронті їх майже не бачили. Хоча лише за офіційною статистикою за два місяці після виходу наказу (з 1 серпня по 1 жовтня 1942-го) загороджувальними загонами затримано майже 141 тисячу військовослужбовців. При цьому слід мати на увазі, що цифри стосуються лише затриманих солдат і не враховують тих, кого розстріляли на місці.
Інші посилаються на генерала Петра Лащенка, який переконував: «Загороджувальні загони перебували у віддаленні від передової, прикривали війська з тилу від диверсантів і ворожого десанту…». Однак ідилію псують наступні речення: «Скажу більше, фронт отримував поповнення, природно, необстріляних, як мовиться, пороху не нюхали, і загороджувальні загони, що складалися виключно з солдатів вже обстріляних, найбільш стійких і мужніх, були як би надійним і сильним плечем старшого». Тобто на передову посилали необстріляну молодь, а найбільш досвідчені й мужні, замість того, щоб вести вперед, «перебували у віддаленні від передової», відсиджувалися в тилу та стріляли по своїх, коли ті не витримували (бо «пороху не нюхали») наступу ворога.
Досить красномовні спогади залишив учасник війни Микола Нікулін. Вони не передбачалися для публікації в радянську епоху і були видані лише в 2007-2008 роках: «Війська йшли в атаку, спонукані жахом. Жахлива була зустріч з німцями, з їх кулеметами і танками, вогненною м’ясорубкою бомбардування і артилерійського обстрілу. Не менший жах викликала невблаганна загроза розстрілу. Щоб тримати в покорі аморфну масу погано навчених солдатів, розстріли проводилися перед боєм. Хапали якихось кволих доходяг або тих, хто що-небудь бовкнув, або випадкових дезертирів, яких завжди було достатньо. Вибудовували дивізію буквою «П» і без розмов прикінчували нещасних. Ця профілактична пропаганда мала наслідком страх перед НКВД і комісарами – більший, ніж перед німцями. А в наступі, якщо повернеш назад, отримаєш кулю від загороджувального загону. Страх змушував солдатів йти на смерть. На це і розраховувала наша мудра партія, керівник і організатор наших перемог. Розстрілювали, звичайно, і після невдалого бою. А бувало й так, що загороджувальні загони косили з кулеметів полки, що відступили без наказу. Звідси і боєздатність наших доблесних військ».
До речі, текст наказу № 227 вперше опублікований лише в 1988-му році.
Сергій Горобець
