Створена нова пісня про дві стихії — любов і ненависть. ВІДЕО

Поезія є яскравим зразком інтимної лірики українського поета Дмитра Павличка. В інтернеті зазначено, що вірш «Я тільки раз, єдиний раз любив…» був написаний приблизно у 1954 році.

Любов і ненависть — дві стихії, що формують людський всесвіт, проте їхня вага в людській долі буває розхитаною до крайніх меж. Поет відверто зізнається у нерівності свого внутрішнього рахунку: ненависті в його житті було незліченно багато, але вона пройшла крізь нього, не отруївши й не знищивши душі. Справжнім випробуванням, на межі виснаження й фізичного страждання, стала єдина, але абсолютна любов.

Ця любов зображена не як легке чи примарне почуття, а як потужний, майже жорстокий біологічний процес. Вона вросла в серце, наче глибоко вкорінене дерево, проростаючи крізь судини, груди, руки та обличчя. Вона живилася самою кров’ю поета, відбираючи його життєві сили заради власного розквіту. Тріумф цього цвітіння був сліпучим і захоплюючим, але під цим прекрасним фасадом уже ховалася неминуча трагедія: цвіт, вирощений чужим болем і живлений чужою кров’ю, виявився призначеним не для нього. Пелюстки цього красивого почуття впали під ноги іншим.

Найважчим етапом стає момент розриву — болісне, виснажливе викорінення того, що вже стало частиною власного тіла й духу. Змирившись із нерозділеністю, поет вириває це розкішне дерево із серця, витираючи з чола холодний піт. Проте в його словах немає дріб’язкової образи чи докору долі. Він приймає свою незахищеність і вразливість перед світом як природну даність людського існування.

Найглибший драматизм поезії розкривається наприкінці. Навіть коли серце й розум залишають минуле позаду і розлюблюють, ця первинна любов не зникає. Вона вросла настільки глибоко, що залишилася записаною на рівні кожної дрібної клітини. Звільнити від неї повністю здатна лише смерть — це почуття згасатиме тільки разом із останнім подихом самого героя.

Вчитувався в інтимну лірику поета, Сергій Вітер