Боляче дивитися на спалені мертві сосни між нашими селами

Укотре їду цієї знайомою до найменших дрібниць дорогою. Їду з Куликівки, що на Чернігівщині, у своє рідне село Авдіївку, до батьківської хати.

Теплої пори інколи їду й велосипедом, це всього 13 кілометрів, гарна годинна прогулянка. Тепер же — рейсовим автобусом Куликівка – Чернігів. Це не напряму, трасою Чернігів – Ніжин, якою через Куликівку їдуть десятки автобусів і маршруток.

Цей рейс відкрили свого часу через села. Маршрут такий: Куликівка – Ковчин – Авдіївка – Горбове – Виблі. Далі знову виїзд на згадану трасу, а там недалеко й Чернігів. Маршрут дуже зручний для людей, адже з’єднує ці придеснянські села і з районним, і з обласним центром. Тому автобус курсує аж 5 разів на день. Однак проїзд постійно дорожчає. За рік він подорожчав від Куликівки до Авдіївки (хоч їхати лише 15 хвилин) з 9-ти до 15 гривень, тобто більш як на 60%. Але що нині не дорожчає?

Особливо своя для мене дорога між Ковчином і Авдіївкою. Та й Ковчин майже рідний, адже звідси родом моя мама, яка вийшла заміж в Авдіївку, тут прожила більшу частину життя, тут і впокоїлася. Тож у Ковчині, де прожили все життя шість материних братів і сестер, у мене повно родичів. Урешті, я ж і випускник Ковчинської середньої школи, куди три роки ходив по закінченні в Авдіївці восьмирічки. І ходив, їздив на велосипеді саме по цій дорозі.

Між центрами двох сіл — 4 кілометри, між їхніми околицями — 2 кілометри, точно посеред яких — лісосмуга між землями обох сіл. Коли їхати в бік Авдіївки, то одразу за Ковчином зліва узбіччя дороги давно було засаджене деревами, скраю — тополями, ближче до лісосмуги, десь з півкілометра, — соснами, в кілька рядів. Тополі, яким було за 40 років, позаторік спиляли на лісоматеріал. Їх тепер випилюють по області вздовж доріг масово, де посилаючись на недовговічність цих дерев, де просто з жадібності, ще й безконтрольної. А от сосни ковчинські стоять красивою стіною. Я ж пам’таю їх понад 50 років тому, ще молоденькими, і ту стежку до Ковчина по цьому сосняку.

Але ось що я побачив днями. Нині, коли настали холоди, коли прив’яв, осів підлісок, коли на деревах почала лущитися кора, постала сумна картина: десятки сосен виявилися з оголеними стовбурами і сухою кроною. Це у вічнозелених сосен! Виявилося, що ці дерева таки загинули, всохли, хоч могли б жити ще десятки років. А загинули через те, що внизу обгоріли їхні стовбури. А обгоріли — через дикунське випалювання сухої трави весною і на початку літа.

Про цю екологічну біду не раз писали засоби інформації області. Про це останніми роками говорять усе більше, в тому числі відповідні державні служби, в яких, проте, все йде не далі звичайного лементу.

Понад півроку, з весни до осені, в області палають сотні й сотні пожеж на природі — на узбіччях доріг, луках, у лісах, лісосмугах, на торф’яниках. Інколи через дивовижну безпечність і безкарність людей. Але чи не ще частіше (хто тут порахує?) — через умисне підпалювання людьми. Інколи — з якоюсь «метою», часто просто здуру, тим паче від безкарності.

Безкарність — від нездатності відповідних державних служб виявити й покарати злочинців. А як ще назвати такі дії? Ось ці служби, які можуть, мають і повинні виявляти й карати губителів природи, можливо, ще й не повний їх перелік. Екологія. Санітарна служба. Поліція. Прокуратура, в тому числі спеціалізована — природоохоронна. Пожежна служба, тобто структура МНС. Охорона лісів. Може, ще хтось.

Структури Міністерства надзвичайних ситуацій, яким доводиться гасити такі пожежі, рятувати природу, добро, часто й життя людей, серед них і паліїв, регулярно й понуро оприлюднюють мало не щоденну статистику цих пожеж і так само правильні й наївні заклики — не підпалювати. Наївні, бо в декого зі співгромадян свідомість і совість дуже й дуже далеко. Таких треба карати.

Але от з цим проблеми. При тому, що карати не обов’язково тюремним ув’язненням, хоч є й такі статті закону. Сила покарання — не в його жорстокості, а в його невідворотності. Її ж нема й близько. Коли запитати у відповідних служб, скільки в розрахунку на 100 пожеж знайдено й покарано паліїв, відповідь може бути близькою до цифри 1. Тобто 1%. Хоч, напевно, кожен з відповідних службовців протестував би, коли б йому платили зарплату за таким «коефіцієнтом корисної дії» — 1% на руки, решту в бюджет.

…Це соснове узбіччі палало останніми роками не раз. Було, що вогонь котився за вітром прямо на Ковчин, на не такі й далекі обійстя. Але, коли й «благополучно» горіли лише насадження, це виявлялося смертю для дерев. Адже, якщо на стовбурі внизу кора обгорить повністю, по колу, сокорух припиняється, й дерево гине.

Що тепер робити з цими колись красивими, а тепер мертвими соснами? Мабуть, і деревина з них буде вже не така міцна, як з живих дерев. Спиляти на дрова? А поки що ці дерева поповнили число тих сотень чи тисяч спалених, звалених вітром дерев, якими захаращені наші ліси. Це, правда, вже інша, але дотична тема.

Такими деревами завалений і давній ліс між Ковчином та Авдіївкою, який так і називається — Сосни, ліс, де ми часто гуляли в дитинстві. Так завалений деревами й ліс неподалік, понад Десною, посаджений 40 з лишком років тому. Ні про які санітарні вирубування вже давно ніхто не балакає. А вони вкрай потрібні, щоб від мертвих дерев ліс не гинув далі.

Але що про це говорити, коли і той ліс Сосни, і десятки, сотні, тисячі кілометрів лісосмуг, пришляхових смуг нині в країні виявилися «нічиїми». У цьому я зайве переконався, коли кілька років тому проводив журналістське розслідування з приводу намірів якихось підпільних «лісорубів» вирізати геть до пня шість кілометрів пришляхової лісосмуги між Куликівкою і Ковчином. Тоді люди зірвали цю дивну оборудку. Але виявилося, що з такими землями, зайнятими лісом, у країні повний безлад. Однак це ще одна, вже третя, тема.

Боляче стало дивитися на ті спалені мертві сосни між двома нашими селами.

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо»