Шоста спроба більшовиків виявилась фатальною для атамана Галаки
99 років тому у ніч на Івана Купала, із 6-го на 7-ме липня 1921-го року, бандит Калівошко (який потім виявився агентом НКВС Федором Гончаровим) убив Івана Васильчикова – командира найуспішнішого партизанського повстанського загону чернігівського Полісся, знаного як отаман Галака.
Гончаров (справжнє прізвище Гончар) був уродженцем села Осьмаки Коропського району Чернігівщини, мав селянське походження. Перед черговою, здавалося б, нездійсненною місією, Федір Гончаров ліквідував уже декількох отаманів, у тому числі і Чорну Марусю, яка діяла на півдні України.
Відомо щонайменше про п’ять невдалих спроб більшовиків ліквідувати легендарного отамана. Однак шоста виявилась фатальною для Галаки. Попри природну обережність отамана, чекіст втерся у довіру до керівника загону, і у ніч на Івана Купала 1921 року відрубав йому голову. Отак нагло, підло і несподівано й обірвалося життя однієї з найсуперечливіших постатей того вогняного століття.
Донедавна залишалася загадкою дата народження Івана Васильчикова. Втім, ми, спираючись на розповіді старожилів, з’ясували, що майбутній селянський ватажок народився навесні 1893 року і був хрещений у церкві села Грабове Ріпкинського повіту Чернігівської губернії. Відтак, маючи дати народження та смерті, неважко вирахувати і вік Івана Васильчикова – загинув у віці 28 років.
Вельми цікавою є історія про поховання «зеленого отамана». Так, за словами вже спочилого у Бозі місцевого мешканця Івана Пилиповича, Галаку ховали троє його найближчих охоронців. До певного часу навіть рідні не знали, де його могила.
Із Іваном Дмитровичем мені пощастило поспілкуватися 5 років тому, коли він був ще живий. Чоловік мешкав у Пилипчі (Ріпкинщина) – якраз біля кладовища, де нині покоїться тіло Івана Васильчикова. Його покійна дружина Зоя Григорівна Пилипович, як виявилося, була далекою родичкою Васильчикових, тож знала про свою славетну кров чимало.
«Закопали його біля Чорної річки, на окраїні Пилипчі, – згадував Іван Дмитрович. – Землю з-під ями викидали в річку, щоб ніхто не здогадався, а коли поховали, то посадили на тому місці березу».
Та недовго лежав «зелений» отаман в сирій земельці.
«Більшовики до кінця не могли повірити Гончарову, що він зарубав Галаку, вимагали доказів, тому оголосили амністію тим, хто вкаже, де він похований, – продовжував свою розповідь Іван Дмитрович. – Знайшлися ті, хто видав місце поховання Галаки. Це були двоє білорусів із Мохнача, що за Лоєвом Файницького району. Васильчикова привезли в село на упізнання. Його тіло разом із головою поклали на вигоні, тоді люди і підтвердили, що убитий – Галака. Комісари дозволили поховати Галаку, але суворо заборонили робити це на кладовищі, ставити хреста та приходити людям. Також заборонили, щоб Галаку відспівав священик, бо знали, що отаман був дуже віруючим. Рідні поховали Івана Васильчикова, а сестра посадила на могилі кущ бузку, щоб потім її змогли знайти».
Воістину, у тій могилі лежить нескорена сіверська душа, яка навіть після смерті не дає спокою ворогам України.
Не менш фатальною виявилася доля і вбивці «зеленого» отамана – Федора Гончарова. Президія ВУЦВК у 1922 році нагородила Федора Васильовича Гончарова орденом Червоного Прапора Української Радянської Соціалістичної Республіки. Однак прожив він недовго. Згодом його оголосили троцькістом, і взимку 1935 року він помирає від «голоду та холоду».
Банально, але у чекіста, який ліквідував не одного повстанського отамана, не було грошей, щоб купити дров. До речі, могила Федора Гончарова – на Староруському цвинтарі у Чернігові, поруч з могилою Миколи Лебедя.
Існує й інша версія, яка відкидає смерть Галаки.
У документі від 1935 року – записці на ім’я секретаря Чернігівського обкому КП(б)У, зокрема, зазначено:
«Цілком таємно. Під час мого перебування в Ріпкинському районі 19-20.08. директор МТС тов. Малишко мені розповів, що отаман банди Галак, який оперував у Ріпкинському районі кілька років та вважався потім убитим, живий, працює десь на заводі під іншим прізвищем і що замість нього вбитий інший громадянин, схожий на нього. Посилаючись на приховані, але завзяті розмови з боку окремих громадян із цього питання, він заявив мені, що ця справа надзвичайно серйозна, має під собою ґрунт, і точну адресу Галака може вказати тільки один чоловік — Нечай Андрій — голова Дубов’язівського райвиконкому, колишній активний «галаківець». Подробиці цієї справи, як розповіли мені, такі: в день вбивства Галак таємно забрав одного єврея з Любеча, надзвичайно схожого на отамана, одягнув його в той самий костюм, який носив сам, ввечері вбив його, відрубавши голову, і відразу ж закопав його. Сам Галак утік. Через два тижні могилу відкрила міліція, і рідні Галака його «впізнали». У зв’язку з цим я додатково дізнався, що колишня жінка Галака живе в райцентрі Ріпки, арештованим НКВС «галаківцям» і досі носить передачі в камери, дочка Галака навчається десь в інституті, але ніхто не знає точної адреси. У Ріпкинському районі живуть ще три брати – бандити Галака. Мною про це повідомлено тільки секретарю Ріпкинської партійної організації і начальнику НКВС із пропозицією запропонувати директору МТС написати про це заяву на конкретних осіб, які повідомили йому цю інформацію, з метою належної перевірки цього питання. Окрім того, треба взяти під особливий контроль сім’ю Галака, з’ясувати місце навчання його дочки. Про це все доводжу до вашого відома. Баскін».
Яка з версій є достовірною – достеменно не відомо. Ймовірно, Галака таки інсценував власну смерть, завів родину і дожив до глибокої старості. Одначе у Пилипчі, де він народився, минулого року небайдужі оновили дубовий хрест і повісили табличку і точними датами народження та смерті. Це фото – з архіву двоюрідної племінниці отамана Івана Васильчикова Зої Пилипович, яке вона віддала нам 6 років тому. Іван Олексійович – по центру.
Віталій Назаренко, фото з архіву Зої Пилипович
Схожі публікації:
На Чернігівщині обговорили історичні аспекти селянських повстань
