Колядки й щедрівки: від торбинок до мобілок
Народні традиції. «Заходьте, милі дівчатка. Чим багата, тим і рада», – з теплотою в голосі щиро запрошує до своєї святково вбраної оселі малих колядниць колишня ганнівська вчителька Валентина Андріївна Давиденко.
У хаті витає аромат святвечірньої куті та узвару. Та коли з вуст дівчаток злітають перші звуки старовинної колядки, осучаснені мелодією з мобільних телефонів, в затишній оселі сільської вчительки, здається, аж світлішає від тієї потужної всеочищаючої духовної енергетики, яку може випромінювати тільки різдвяна колядка. Жінці враз здалося, що то не дівчатка своїми ніжними голосочками, а сам Господь тепло вітає її зі святом, віншуючи народження Христа. Подякувавши за гостинець, дівчатка потупотіли собі далі, а Валентина Андріївна почала згадувати й свої щедрівки….
У 60-ті роки минулого століття релігійні свята на державному рівні не відзначалися. Та діти і багато хто з дорослих все одно ходили від хати до хати, вітаючи зі святами. Я теж колядував, разом з іншими ровесниками засіваючи у важкі повоєнні роки, коли допікала страшенна бідність, голод та височезні сніги з тріскучими 30градусними морозами. Холоднеча розкішними візерунками розмальовувала вікна, грубка жадібно «ковтала» віхті соломи та жмути берегової лози, натомість не віддаючи такого бажаного тепла. А ми все одно відзначали святки.
Ватаги хлопчаків бігали від оселі до оселі, і їм аж ніяк не були на заваді височенні кучугури снігу та морози, що червонили носи та щічки, викликаючи «ревушки» на промерзлих пальцях ніг та рук.
Та як бідно тоді не жили люди, жоден не зачиняв перед колядниками та щедрувальниками дверей та не гасив світло, ледь зачувши дитячий галас. Навпаки, вважалося, чим більше посівальників побуває в хаті, тим щедрішим та успішнішим буде наступний рік.
А як щедрували дівчата!
Наче все село співало попід вікнами. Станеш на порозі і заслухаєшся. Чекали гостей з нетерпінням, щедро віддячували яблуками, горіхами, соняшниковим та гарбузовим насінням, картопляниками, варениками з квасолею – усім, на що самі були багаті. Все це укладалося у полотняні торби, з якими в інші дні ходили до школи. Згадується, як нас за це тоді переслідував директор нашої початкової школи Іван Васильович Лобан.
Гнався за нами, а догнавши, обрізав шлейки. Й тоді з торби на сніг вивалювалося все, що ми встигли назбирати. А в пам’яті зринає ще одна прикра картинка. Побачивши світло в оселі ще одного активіста-безбожника, дівчата прочинили хвіртку.
– Дядьку Степане, дозвольте щедрувати, – застукотіли замерзлими пальчиками у вікно…
Насупивши брови, той саме вечеряв, мовчки сьорбаючи з горщика борщ.
– Я вам зараз защедрую, – гнівно звів брови член ВКП(б) й зі злістю жбурнув горщиком у прочинене вікно, обливши наваристою стравою святково вбраних щедрувальниць…
Але так траплялося дуже рідко, бо у своїх рідних Купчичах на Сосниччині ми вправно втікали від борця з релігією. Утім, таких у нас було небагато, решта сільчан-християн з радістю готувалася до свят, чекаючи одне одного в гості. Дарма, що радянський календар не визначав релігійних свят, у нашому сільському клубі під солом’яною стріхою з гасовими лампами в такі дні далеко за північ продовжувалися танці під гармошку…
Нове життя, як говорили при союзі, нового прагне свята. Але добре, що наші українські народні традиції – невмирущі. Шкода тільки, що багато хто сприймає їх у дещо спотвореному вигляді. На жаль, призабули старі, ще колишні віншування. Та й обдарування, котрі робилися колись, тепер для колядників нічого не значать.
… Одинока пенсіонерка пригостила колядника пиріжком та карамельками (може, останнє, що в неї було, при її мізерній пенсії). Вийшовши за ворота, той жбурнув їх уздовж дороги…
І все ж, хочеться вірити, що ми все одно зможемо повернутися до витоків нашого православ’я, до тих традицій, які започаткували та плекали наші предки, наші діди і прадіди. До вічного духу, того невичерпного народного джерела, скарбнички призабутих народних обрядів. З числа тих, якими щедро обдаровували стареньку вчительку ганнівські учениці…
Микола Кохан, Носівщина, Чернігівська область
