Шлях від дворового волейболу до IT, створення майданчика «Ніцца» та розвитку спорту на Чернігівщині
Нещодавно під час змагань Чемпіонату Чернігівської області з пляжного волейболу автор цих рядків познайомився з молодим чоловіком, який вразив манерою досвідченого гравця та енциклопедичними знаннями з волейболу. Це Олександр Спичак із селища Понорниця, що на Чернігівщині. Олександр виявився дуже цікавим співбесідником і залюбки дав інтерв’ю для нашого інтернет-видання, яке ми й пропонуємо вашій увазі.
Дитинство в Понорниці та перші кроки у спорті
— Олександре, розкажіть про себе: звідки Ви родом, коли саме захопилися волейболом? І якщо не секрет, скільки Вам років?
— Та який там секрет… Мені 30 років. Народився в селищі Понорниця. Для мене моє селище — особливе місце, моя мала батьківщина, адже тут я виріс, знайшов перших друзів, навчався у школі й познайомився з волейболом. Багато з того, ким я є сьогодні, так чи інакше починалося саме тут.
Волейбол з’явився в моєму житті орієнтовно у вісім-дев’ять років. Моя сусідка ходила на волейбольну секцію, а повертаючись із тренувань, грала зі мною у дворі. Ми просто брали м’яч і пасували одне одному. Пам’ятаю свій перший професійний волейбольний м’яч — доволі жорсткий, але для мене тоді він був особливим.
До волейболу я певний час займався футболом, але у 14 років, навчаючись у восьмому класі, вирішив уперше піти на справжнє волейбольне тренування. Уже в дев’ятому класі мене почали випускати за шкільну команду, а в десятому та одинадцятому класах я став її капітаном. У шкільні роки отримав і одну з перших особистих відзнак — нагороду «Кращий гравець» на Кубку Задесення.
У десятому класі мене також запросили до волейбольного клубу «Короп-2», у складі якого я почав виступати в чемпіонаті Чернігівської області. Разом із командою ми ставали призерами обласних змагань. Саме тоді волейбол остаточно перетворився для мене з дитячого захоплення на серйозну частину життя.
Навчання в Академії банківської справи та студентський спорт
— Після закінчення школи перед Вами не стояв вибір: пов’язати майбутню професію зі спортом чи здобути іншу спеціальність, продовживши займатися волейболом?
— Звісно, такий вибір виник. Пам’ятаю, як одного разу прийшов до свого вчителя фізкультури й прямо запитав, що мені робити: йти навчатися за спортивним напрямом чи обрати іншу професію? Він дав мені пораду, яку я запам’ятав: спорт завжди можна тримати поруч із собою, але водночас варто здобути фах. Батьки в цьому питанні на мене не тиснули й дали можливість ухвалити рішення самостійно.
Так у 2013 році я вступив до Української академії банківської справи Національного банку України на спеціальність «Економічна кібернетика», де навчався до 2018 року. Про цей вибір я не шкодую й сьогодні.
— Під час навчання в академії не виникало думки покинути улюблену справу?
— Перші два місяці навчання я боявся навіть прийти на університетське тренування з волейболу. Мені здавалося, що там грають спортсмени зовсім іншого рівня і мені серед них не місце. Мого сусіда по кімнаті, який мав спортивний розряд із волейболу, запросили на тренування особисто. Мене ніхто не кликав, і це тільки підсилювало сумніви.
Коли ж нарешті наважився прийти, то вже після першого тренування мені сказали, що я гратиму в основному складі. Згодом став капітаном команди Української академії банківської справи, з якою ми ставали призерами студентських змагань.
Через ті перші сумніви я свого часу втратив можливість поїхати грати у пляжний волейбол до Криму в 2013 році. Наступного року Крим був окупований, і такої нагоди більше не було. Ця історія залишилася для мене нагадуванням про те, що інколи ми самі ставимо собі межі ще до того, як наважуємося спробувати.
Після приєднання академії до Сумського державного університету я грав за команду СумДУ. Разом із нею ми виграли Універсіаду Сумської області.
У студентські роки на майданчику мені доводилося зустрічатися з волейболістами, які вже тоді грали на високому рівні, а наразі представляють збірну України. Зараз особливо цікаво згадувати ті матчі й усвідомлювати, з ким доводилося стояти по різні боки сітки. Паралельно я постійно їздив на різні турніри, а влітку багато грав у пляжний волейбол. Спорт залишався поруч протягом усього періоду навчання й ніколи не був для мене просто університетською активністю.
Бітбокс, Mamont Fest та організаторський досвід
— Крім волейболу, у роки навчання мали інші захоплення?
— Так, студентські роки для мене були далеко не лише навчанням і волейболом. У той період я багато експериментував і пробував себе в абсолютно різних напрямах. Певний час був діджеєм у місцевому нічному клубі в Понорниці, захопився бітбоксом і навіть трохи виступав. Поясню читачам: бітбокс — це мистецтво створення ритмів, звуків ударних інструментів, мелодій та різних ефектів за допомогою рота, губ, язика та голосу.
Один із найяскравіших і водночас найбільш спонтанних спогадів того часу стався в Коропі під час вечірньої програми Миколаївського ярмарку. Того дня я приїхав туди просто як глядач. Перед виступом Павла Зіброва залишалося кілька хвилин, саме тривало налаштування апаратури. До мене підійшов знайомий співак, з яким ми згодом разом займалися організацією Mamont Fest, і несподівано запропонував: «Ходім, є п’ять хвилин». Жодного спільного номера ми не готували, адже кілька хвилин тому я був серед глядачів, а вже за мить ми стояли на сцені перед п’ятьма тисячами людей: він співав, а я робив бітбокс. Так абсолютно випадково я опинився на своєрідному розігріві у Павла Зіброва.
Окремою важливою частиною того періоду став фестиваль Mamont Fest, який ми створювали разом із друзями та однокласниками. Цей унікальний міжнародний фестиваль творчості проводився на території Мезинського парку на Чернігівщині, на березі Десни. Саме тут археологи знайшли найдавніші музичні інструменти, виготовлені з кісток мамонта. Я став одним із ключових людей у команді, яка займалася його організацією та проведенням. У пікові роки Mamont Fest збирав близько тисячі відвідувачів. Для мене це був один із перших серйозних досвідів організації масштабних подій. Ми вчилися працювати командою, домовлятися з людьми, вирішувати десятки питань одночасно, брати на себе відповідальність і перетворювати ідею на реальну подію.
Тоді я навряд чи думав, що цей досвід колись стане настільки важливим для іншої частини мого життя. Зараз бачу, що протягом багатьох років у моєму житті паралельно розвивалися два напрями: перший — волейбол, який практично ніколи не зникав, і другий — бажання створювати події, збирати навколо них людей. Згодом ці два напрями об’єдналися.
IT-сфера, благодійність та проєкт «Ніцца»
— Після завершення навчання в університеті продовжили займатися волейболом?
— Закінчивши навчання, пішов в IT-сферу, де працюю й сьогодні. Втім, продовжую тренуватися, виступати на обласному рівні, їздити на турніри та поєднувати спорт із роботою. У 2021 році вперше взяв участь у чемпіонаті України з пляжного волейболу. За роки гри накопичилося чимало турнірів, перемог, призових місць та особистих нагород. Проте для мене ніколи не було головним просто зібрати якомога більше медалей.
— За весь час Ваших занять волейболом чи не було можливості стати гравцем професійного клубу?
— Так, дійсно, за цей час у мене були можливості зосередитися виключно на грі та стати гравцем професійного клубу. Втім, видається, моя дорога у волейболі веде трохи в іншому напрямку. Я продовжую грати, але з часом зрозумів, що моє місце в цій грі значно ширше. Можливо, саме тому мій власний шлях у волейболі складається саме так. Я не йду ним в одному конкретному напрямку — я просто ніколи з нього не сходжу. У певному сенсі порада мого шкільного вчителя фізкультури справдилася: я здобув іншу професію, але спорт справді завжди залишається поруч.
— Як вплинуло на Вас особисто та на Вашу улюблену справу повномасштабне вторгнення РФ?
— Після початку повномасштабної війни волейбол набув для мене ще одного значення. Перебуваючи на Сумщині неподалік від кордону з РФ, я почав працювати з дітьми, яким у тих умовах фактично не було чим займатися влітку. Це прикордонна територія, де війна відчувалася зовсім поруч. Спочатку ми просто виходили тренуватися. Згодом вирішили провести для дітей декілька турнірів. Пізніше подібні заходи я почав організовувати й у Чернігові. Проводив багато благодійних турнірів та зборів на підтримку Збройних Сил України. Так поступово до ролі гравця додалася ще одна — людини, яка створює можливості грати для інших.
— Розкажіть, будь ласка, про волейбольний майданчик «Ніцца» у Вашому рідному селищі Понорниця. Як виникла ідея його створення?
— На батьківській землі була ділянка, яка фактично стояла пусткою і на якій просто час від часу косили траву. Ми вирішили зробити там майданчик для пляжного волейболу. Саме з нього почалася історія «Ніцци». Назва виникла доволі природно. По-перше, «Понорниця» і «Ніцца» співзвучні. По-друге, свого часу, коли я їздив грати на криті корти в Київ, звернув увагу, що пляжні майданчики там називали на честь теплих, сонячних міст і курортів. Мені сподобалася ця ідея. Хотілося, щоб сама назва асоціювалася з пляжем, теплом, відпочинком та атмосферою, у яку хочеться повертатися.
Втім, за «Ніццою» для мене стоїть значно більша ідея. Маючи зріст 185 сантиметрів, я завжди розумів, що в класичному волейболі певні фізичні параметри можуть сильно впливати на можливості гравця. При цьому більшу частину часу я грав центральним блокуючим — на позиції, для якої мій зріст зовсім не типовий.
На власному досвіді я бачив і те, наскільки багато рамок існує у спортивній системі. Якщо ти не навчався у ДЮСШ, не маєш потрібних фізичних параметрів, тебе вчасно не помітили або ти просто опинився не в тому місці — твій шлях стає значно складнішим. Мене це ніколи до кінця не влаштовувало. Хотілося створити інше середовище — доступне кожному, хто справді має величезне бажання грати, розвиватися й бути частиною волейболу. Середовище, у якому не потрібно спочатку доводити, що ти достатньо «правильний» для цієї гри.
Саме так я сьогодні сприймаю «Ніццу» — не просто як майданчик чи серію турнірів, а як спробу побудувати навколо волейболу окремий світ. І для мене особливо важливо, що ця ідея вже працює на практиці.
На турнірах, які я організовую, поруч виходять на майданчик люди, які лише відкривають для себе волейбол, любителі, досвідчені гравці, майстри спорту, представники професійних жіночих команд та спортивних академій, учасники Суперліги, а також українські волейболісти, які виступають за кордоном. Мені цікаво не розділяти людей за статусами, а навпаки — розмивати ці кордони. Щоб новачок, любитель і досвідчений спортсмен мали змогу зустрітися на одному майданчику, зіграти разом, познайомитися й відчути себе частиною єдиної спільноти.
Філософія спорту та плани на майбутнє
— Олександре, що для Вас спорт загалом і волейбол зокрема?
— Я вірю, що спорт в Україні досі недооцінений. Часто його сприймають лише через медалі, результати, таблиці та перемоги, але для мене він має значно ширше значення. Особливо зараз, під час війни. Спорт може давати людям набагато більше, ніж просто фізичну активність чи результат на табло.
Я хочу показати, наскільки сильною може бути ця справа, попри все, що відбувається навколо. Якщо цей світ правильно побудувати, він здатен давати людям емоції, спільноту, підтримку й моменти справжнього щастя. І мені хочеться створити такий волейбольний всесвіт — щоб він існував, розвивався, асоціювався і з моїм внеском у нього, а головне — щоб одного дня він міг жити далі вже незалежно від мене.
— І наостанок: чим наразі займаєтеся? Які плани на майбутнє та про що мрієте?
— Сьогодні я поєдную роботу в IT із розвитком власних проєктів, серед яких «Ніцца» та дитячий центр «Світло» для дітей з особливими потребами, яким я керую. Продовжую грати у волейбол, організовувати спортивні події й працювати над тим, щоб більше людей могли стати частиною цієї гри.
У мене росте чотирирічний син. Десь усередині я, звісно, сподіваюся, що одного дня він теж полюбить волейбол і ми зможемо розділити цю любов до гри, але наполягати на цьому точно не буду. Для мене значно важливіше, щоб він сам знайшов те, що буде по-справжньому його захоплювати. Якщо це буде волейбол — я буду дуже радий. Якщо щось зовсім інше — так само буду поруч і підтримаю його вибір.
Мені складно говорити про власні досягнення. Напевно, тому, що я досі не відчуваю, ніби вже прийшов до точки, у якій можу зупинитися, озирнутися й сказати: «Ось, я це зробив». Я розумію, що за цей час уже багато чого сталося: були команди й турніри, фестивалі, робота, благодійні заходи, власні проєкти. Є «Ніцца», є «Світло». Для когось, можливо, частина цього вже могла б бути тією самою вершиною. А я поки що так її не відчуваю.
У мене досі є відчуття, що я в дорозі до чогось значно більшого. Я мрію створити повноцінну спортивну інфраструктуру: криті корти, стадіон, простір, куди у вихідні на турніри приходитимуть сотні, а можливо, й тисячі людей. Місце, де спорт буде не просто тренуванням чи змаганням, а частиною життя великої спільноти. Можливо, саме це колись стане для мене тією точкою, у якій я нарешті дозволю собі озирнутися й по-справжньому побачити масштаб пройденого шляху.
Хоча навіть тоді навряд чи захочу зупинитися. Бо врешті-решт справа не лише в кортах, стадіоні чи кількості людей на трибунах.
Можливо, колись я подивлюся на заповнені трибуни, на дітей, які вперше беруть до рук волейбольний м’яч, на людей абсолютно різного рівня, які виходять на один майданчик, — і зрозумію: ось вона, та точка. А поки що я не хочу ставити крапку. Бо хлопчик із Понорниці, який колись просто пасувався м’ячем із сусідкою у дворі, досі грає. Просто тепер його майданчик став трохи більшим.
— Щиро дякую за розмову!
Спілкувався Олександр Молибога (Асоціація спортивних журналістів України), спеціально для видання speckor.net
Фото надані Олександром Спичаком
