«Бандерівцю, доживай віку одинаком у своїй хаті. А я буду за росію агітувати»

Самотній Іван сумує і горює у німій хаті. За вікнами – осінь. Дощі змили сліди, де ходила і все робила його Марія. Але фашистська росія її з Іваном розлучила і згубила.

Більше горя, аніж щастя

На серця подружжя Івана та Надії Дворецьких (змінено з етичних міркувань) за роки спільного життя багато всього лягло. У їхній долі було більше горя, ніж радості й щастя. Найбільше – втрата двох синів. Єгор був машиністом електропоїзда. Воював у Афганістані. Загинув у горах далекої країни у 80-х роках минулого століття, несучи службу в обмеженому контингенті радянських військ. Це була перша велика втрата для батьків, яку ані словами передати, ані описати. Якраз перед весіллям, коли добудували хату. Як пам’ять, якою він був підмогою і опорою батьків та веселощів для них і односельців, зберігається гармошка, на котрій віртуозно грав – так, як батько. Старший Микола, будівельник, теж загинув у Афганістані. Поховані на кладовищі поряд. Убита горем, виплакана мати приходила сюди чи не щодня з квітами. Розкаже синам про важке з батьком життя – і стане легше на душі.

Проте подружжю легко ніколи не було. Іван, закінчивши школу, працював причіплювачем, помічником комбайнера, самотужки вивчившись на механізатора широкого профілю. Вдень – на тракторі, зерновому і бурякозбиральному комбайнах. А ввечері – в сільському клубі, на святах і весіллях, Іван був неперевершеним гармоністом.

У колгоспі робили, хату спорудили

Тоді у селі був колгосп «Червоний плугатар». Засівали всі поля, ферми заповнювали худобою. Жителі мали роботу. Чоловік й після виходу на пенсію працював механізатором. Довелося – й на новій, сучасній техніці – «John Deere» (тракторах і комбайнах). Має понад 50 років трудового стажу.

Пригадує, як наслідував приклад відомого в союзі шахтаря Олексія Стаханова, який встановив рекорд з видобутку вугілля. Вирішив до 12-ої години ночі збирати солодкі коренеплоди. Водії допізна відмовилися транспортувати накопане. Іван поставив умову: або буряки, або гній. Згодилися на перше. Засвідчили рекорд. За самовіддану працю Іван одержував державні нагороди. Буряківники мали високу зарплату. За зароблені кошти, а ще – отримані від продажу молока і поросят, Дворецькі побудували нову хату.

Надія травмувалася, Богові дісталося

Такими ж працьовитими були його дружина і матір Одарка Петрівна, котрі все трудове життя працювали в ланці. Сталася виробнича травма через халатність водія, коли транспортували сіно. Чотири вантажівки проїхали три замерзлі долини, а четверта, в кабіні якої була Надія, провалилася. Вона випала з неї і травмувалася. Медична комісія встановила інвалідність. Відчувалися наслідки черепно-мозкової травми. Стався інсульт, від якого ще не стара жінка померла. Не один рік Іван проживав сам, доки ноги носили. Колись було гарне село… Тут – коріння його роду. В ньому мешкало багато молоді. Буває, збереться в сільському клубі, де яблуку ніде впасти. А як хвацько танцювали під гармошку Івана! Тепер жодної душі – ні на вулиці, ні у дворах. Кожен у своїй хаті під замком. Як працював магазин, то люди збиралися в центрі села. Проживають майже одні пенсіонери – свої й київські.

Коли чоловік помітно постарів і його обсіли хвороби, вирішив переселитись із глухої глибинки поближче до цивілізації. У Носівці купив хату з усіма вигодами, і чималим городом. Має порядних сусідів, що при потребі допомагають по господарству. Івану вже за 80. Звик жити чесно і справедливо, але зараз не всі такі. Хоча одна політикиня говорила: «Справедливість є, і за неї варто боротися». Однак це не просто. Буває, Іван оббиває бюрократичні пороги щодо вирішення побутових проблем, а потім хапається за серце, їде до лікарів. Дорого обходяться бездушність, безвідповідальність і черствість деяких чиновників.

Вдруге одружився, з Марією зжився

Іван солідного віку – один у хаті. Нікому, як кажуть, і кухоль води подати. Тому надумався знайти таку ж одиноку жінку. Щоб було з ким і поговорити, і сімейні проблеми розділити. Хоча з такими зараз не густо. Часто виходять заміж, щоб дісталась хата і те, що на банківській картці. Здавалось, йому пощастило.

85-річний Іван та 75-річна Марія на носівському ринку «Кооператор» зустрілися та й жили неофіційно. Обоє зійшлися характером і працьовитістю. Дружина всьому давала лад, вміє куховарити і консервувати, город обробляти. Іван, сідаючи за багатий стіл, почувався, ніби колись у міському ресторані «Українка», де не було вільних місць, бо ціни були по кишені кожному.

Маючи тракторця, орав городи собі і сусідам, родичам та знайомим. А Марія багато чого садила, овочі і фрукти у банки закривала, заморожувала. Вона не уступала його першій дружині. Жити б та життю радіти. Аж ні.

Марії часто телефонувала сестра Ганна, котра мешкає у Горлівці, що на окупованій території Донецької області. Там проживала Анастасія, дочка Олександра, брата моєї матері Харитини Микитівни (Царство їй Небесне). Її чоловік та був шахтарем. Його зарплата становила п’ятсот радянських карбованців секретаря ЦК. Відпустка тривала 45 днів немов у офіцера Радянської армії. Сім’я приїжджала влітку на відпочинок у своє і моє рідне село Купчичі, що біля Десни на Сосниччині. Добряк Льоня в магазині бажаючих пригощав, 40-градусну наливав, здоров’я бажав.

Ганна Марію путінською зробила

Постійно телефонуючи, Ганна переконувала Марію, як добре вживеться у так званій ДНР. Бо, мовляв, армія росії визволила частину Донбасу від нацистів-гнобителів. Наче загіпнотизована, Марія змінювалася на очах Івана, стала емоційною, істеричною, грубою, нецензурною. Хоча раніше він не чув від неї поганого слова. А тут посипалися матюки на чоловіка (називала його бандерівцем), на сусідів, на тих, що проходили вулицею. Для злої і сердитої жінки без жодної на те причини всі стали ворогами, бандерівцями. Тому, начебто для їх знищення, російські війська проводять спецоперацію, – казала Марія кожному зустрічному і своєму Івану. Він заперечував, переконував, що сестра вклала в її голову російську ідеологічну отруту. Але вона не реагувала.

Щоб, як кажуть, насолити Івану, цілодобово газом хату обігрівала. Вовтузилася до пізньої ночі, електроенергію споживала. Як спати лягала і вставала – душ приймала. Компенсацію як біженка не оформила. А пенсію на делікатеси витрачала. А Іван своєю оплачував комунальні послуги. Гірше того, Марія Іванові сказала, наче відрубала: «Залишайся без мене одинаком у хаті. А я буду за росію у Херсоні агітувати (там проживає її друга сестра Ольга, – Авт.)». На що Іван відповів: «Я б танк водив, як би мені хтось підсобив, бо болять ноги. Рашистів би розстрілював і давив». І плакав, тому що сестра одурманила його дружину, котра їй повірила, ніби Богові. І поїхала туди, де російські загарбники знищують всіх і все, залишивши доброго чоловіка напризволяще, з яким з’їла не один пуд солі, не одну скоринку ділили навпіл, радощі і горе, як кажуть у народі.

На жаль, це її не зупинило. Марія не подумала, чи варто робити такий необдуманий крок, що став фатальним. У Херсоні оселилася у Ольги, в якої теж такі погляди – путінське зомбування в голову сестри додавала. Російські агресори посилювали обстріли міста, що колись було столицею України. Одного дня Марія, колаборантка-агітаторка, пішла в магазин. А за нею – дрон, як собака. Оглянулася, побачивши неладне, і крикнула: «Помираю за росію, за путіна». Як у Другу світову війну радянської воїни йшли в атаку зі словами: «За родіну, за сталіна!»

Про те, що Марія загинула під час чергових рашистських обстрілів Херсона, її сестра повідомила Івана. У чоловіка – букет серйозних хвороб. І головна з них – болять ноги, ходити не може. Лежить Іван. На його виклики прибувають соцпрацівник, швидка допомога, хірург консультативно-діагностичної поліклініки Носівської міської лікарні ім. Федора Примака, старійшина хірургії Володимир Павлович Ященко. Немає Марії – його щастя й надії. Жили, як голуб із голубкою, якби не путінська війна з одурманенням людей, у душі яких не можна вселити страшну правду і позбавити брехні, котрій, на жаль, вірять чи не всі жителі росії. На жаль, немало таких і в Україні, хто слугує агресору. Вони гинуть, так і не прозрівши.

Від цього ще болючіше стає самотньому Івану, котрий сумує і горює у німій хаті. За вікнами – осінь. Дощі змили сліди, де ходила і все робила Марія. Але фашистська росія її з Іваном розлучила і згубила.

Микола Кохан